Фрау читачка не налаштована мучитися більше

Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше. — Харків: КСД, 2013
Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше. — Харків: КСД, 2013

Розгортаючи свіже прозаїчне твориво сучасного українського автора/авторки, завжди трохи насторожуєшся: прізвище, видавництво й обкладинка аж ніяк не гарантують, чого чекати від запропонованого тексту. Часто, відкладаючи книжку, знизуєш плечима й думаєш: ну ок, принаймні добре, що він є, цей сучасний український роман. «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко, схоже, належить саме до такого типу. І хай вас не вводить в оману хвалебне вступне слово Андрія Любки, яке я раджу читати як післямову – для художнього контрасту.

Дві подруги дитинства, лесбійський секс, Львів, Берлін і Венеція, психоаналіз, історія однієї галицької родини – непоганий список компонентів, із якого, втім, коктейль вийшов ніякий. Що ж, власне, його зіпсувало?

Почну з того, що відразу впадає в око, – з граматичних помилок. Гляньте самі: «посмішка» у значенні «усмішка» (так, це ще існує!), «рибалка» у значенні «риболовля» (і це теж), «продовжує залишатися», «неприродньо», «магніта», «займав час», «нічому не вчив», «бажаючих», «черга за жетонами», «поважаючий себе»… Книжка рясніє ними. Чому письменниця ігнорує правопис, чому видавництво публікує роман, не відредагувавши його, – від цих запитань уже давно тягне позіхати.

Зрештою, облишмо нудні правила (мова – інструмент, бла-бла-бла, проїхали): трапляється, геніальні речі пишуть і з помилками. Втім, це геть не той випадок. Чесно кажучи, «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» – просто погано написана книжка, роман, сяк-так зліплений із недбалостей. Найголовніше, що його нецікаво читати: ні сюжет, ні стиль, ні мовлення персонажів (за окремими винятками) не дають задоволення від тексту. Починається «Фрау Мюллер» претензією на детектив, поволі ми усвідомлюємо, що це детектив психоаналітичний, адже розгадка криється в сімейних перипетіях і дитячих травмах. Звучить привабливо, але, певно, це і стало провалом на сюжетному рівні: домінує описовість, подій дуже мало, а отже, потенційно зацікавлений масовий читач приречений знудитися. (Та якби ж тільки він). Роман мав би охоплювати один день, але й тут поразка – нема формальних прийомів, що дозволили б це. Оповідь хаотична: здається, нараторка висловлює те, що їй багнеться пригадати в той чи інший момент. Відчуття, ніби ми йдемо алеєю, потім повертаємо на меншу алейку, переходимо на вузьку стежку, а тоді залазимо в хащі, після чого знову опиняємося там, звідки стартували. Ці перескакування спантеличують навіть у межах опису одного персонажа і часом викликають сміх (хоча здебільшого дратують), як отут:

«Але вдаватися до цього методу можна було лише в справді крайніх випадках, бо іноді на цю фразу вона вибухала гучними риданнями й тоді зупинити її вже було практично неможливо.

Серед численних захоплень Соломії було й обливання холодною водою, а також сеанси промивання носа та коригування правильного дихання».

На жаль, скидається на те, що цей комічний синонімічний ряд авторкою не планувався. У багатьох місцях думка повторюється по кілька разів, таке враження, що переливають із пустого в порожнє задля кількості знаків. Узагалі, як на мій смак, Сняданко вживає забагато слів, вдається до зайвих пояснень, іноді, нітрохи не соромлячись, годує читача дешевою психологією чи правдою життя у стилі Капітана Очевидність. Сторінка за сторінкою дивуєшся: навіщо такі розлогі абзаци? Чому ці думки, якщо вже без них ніяк, висловлює нараторка, а не персонажі в діалогах, що бодай трохи порятувало б од банальності? Ефект – наче від манної каші: їси-їси, мучишся, а вона все не закінчується.

Те, що вражає у «Фрау Мюллер» найбільше, і вражає дуже прикро, – художня мова і стиль. Від окремих немилозвучностей («ніби борщ») до описів на декілька абзаців – суцільний, приголомшливий fail.

Персонажів змальовано з претензією на оригінальність, але ці образи вельми карикатурні й докупи не ліпляться, – надто це демонструють друго- й n-рядні постаті. Письменниця вміє добирати дуже дивні, несподівані зі знаком «–» метафори й порівняння, що вкупі з надмірною анатомічністю породжують отакі описи:

«Особливо гарно Беттіні вдавалася посмішка, довкола якої, ніби довкола невидимого магніта, натягувалися й ставали пружними м’язи обличчя, розташовувалися симетрично й правильно, так іноді випростовують спини втомлені касирки в супермаркеті, зловивши на собі уважний і зацікавлений чоловічий погляд».

«Її груди і стегна округлилися значно раніше, ніж у решти дівчат, і якось майже відразу злегка обвисли. Вона ходила повагом, ледь перевалюючись з боку на бік, а груди при цьому похитувалися, ніби важки годинника з зозулею, і це заспокійливо впливало на всіх довкола». (Премії за найгірший опис грудей у літературі ще не придумали?)

А от, на мій погляд, – літстудіям на озброєння – зразок того, як не можна писати:

«Враження від першого ковтка та першого шматочка наполеона примусили Христину на мить застигнути в цілковитому самозосередженні, їй здавалося, що вона відчуває кожну крупинку цукру, яка розчиняється на її піднебінні й перетворюється на приємне тепло, розливається тілом та плавно змінює всі кольори довкола й навіть світло за вікном».

Сняданко по-своєму смілива: хто сказав, що треба уникати тавтологій? Дурниці!

«Сходи були мармуровими, вичовганими, з попроламуваними подекуди перилами (це скоромовка? – Ю.К.). Мармурові сходи були далеко не в усіх австрійських будівлях, більшості доводилося задовольнятися дерев’яними, але, окрім цих сходів, музична школа мало що вберегла з колишньої розкоші будинку. Достатньо було…».

«Але за музичну школу несподівано вступився відомий композитор, лауреат усіх можливих премій, академік усіх можливих академій, незаперечний авторитет, чию думку не наважилися проігнорувати. Він сам колись закінчив цю музичну школу й хотів, щоб вона існувала й далі. Зрештою, це була одна з найкращих музичних шкіл міста. З тих нечисленних музичних шкіл, які ще залишилися у місті, адже й значно менш привабливі будівлі на периферії теж когось цікавили».

Я перепрошую за розлогі цитати, але не можу не поділитися ще одним взірцем художньої мови: «Це не мало нічого спільного з колишньою чіткою поляризацією інтенсивного переживання приємного й такого ж непримиренного відкидання, витирання з пам’яті всього неприємного. Тепер модальність відчуття не відігравала особливої ролі, а була лише одним із необхідних атрибутів цього відчуття».

Персонажі не приваблюють психологічною глибиною, попри численні рефлексії над нюансами їхньої вдачі: монотонна інтонація та хаотична структура оповіді заважають створити живий портрет. Проілюструю думку на прикладі двох центральних героїнь. Христина й Соломія, спочатку представлені як протилежні натури, що підкреслено безпрограшним розрізненням їх за кольором волосся (блондинка і брюнетка відповідно – так, свіжий прийомчик). Поступово характер Христини набуває дедалі більше суперечливих рис: приміром, виявляється, що вона покладається у практичних питаннях на Соломію. Це геть нелогічно, бо остання, якщо вірити описові на початку роману, належить до типу людей, що ніяк не можуть визначитися й нарешті приймають перше-ліпше рішення, попередньо набриднувши всім довкола (а її подруга сприймається значно раціональнішою). Також з’ясовується, що Христина й сама не надто рішуча, та й узагалі доволі-таки розхристана, даруйте за каламбур, особистість. Спершу її зображено як знавця людської психології, а потім – несподіванка: Ева «не раз дивувалася наївності, з якою Христина сприймала людську поведінку, і її невмінню правильно відчитувати найпростіше». Оксюморонний персонаж, одне слово. Своєю чергою, на образі Соломії проступає плямка плагіату: ця героїня «не мала запаху, від неї навіть не було чути поту, як від решти однолітків. І це насторожувало – її боялися, намагалися триматися осторонь […]» (хоча, може, Сняданко просто не читала Зюскінда, всіляке буває). І знов оксюморон: мовляв, Соломія не пахне, але під час сексу виникає «вологий і пряний запах», який довго тримається на пучках пальців – вочевидь, Христининих (наскільки синтаксис дозволяє встановити). Вопщім, загадочні баришні,  як сказав би доктор Падлюччо.

На окрему увагу заслуговує мовлення персонажів «Фрау Мюллер». Тут вимальовується парадокс. Основні героїні з мовної точки зору геть невиразні: Соломія говорить як Христина, Христина як Ева, – це просто літературна мова, нічим не присмачена. Та й розмовляють вони напрочуд мало. Значно частіше слово мають так звані прості люди, і балакають вони (не всі, але переважно) колоритно й живо, тож вигідно контрастують з учасницями любовного тріо. Втім, і в даному випадку надибуємо на прикрі невідповідності, помітне перегравання і штучність, як-от у розмові двох дівчат під час церковної служби. Згадаю інший прикметний епізод: «Колись давно, коли вона блукала тут уперше й ще не вміла знайти цей перон, доброзичливий чоловік, за вимовою киянин, пояснив їй:
– Виходите звідсіля, чимчикуєте сто метрів, а тоді направо». Шановні, який українець, якщо він послуговується «звідсіля» й «чимчикуєте» (що вже змушує скептично приснути, особливо щодо киянина), скаже «направо», а не «праворуч»? «Направо» є у словнику, я в курсі, – але, як каже одна моя подруга, «праворуч» українськіше. Найкраще Сняданко вдається передати галицький діалект, що, зрештою, не дивно. Вставна історія Ганни Копириць, на мій погляд, – найцікавіша й стилістично найвправніша частина книжки. Слово честі, я відпочивала на цих уривках після всіляких модальностей відчуття і магнітних посмішок. Щоправда, функція даної вставної історії не зовсім зрозуміла, та вже менше з тим.

Фінал роману спантеличує і не задовольняє, таке враження, що він виплив нізвідки. Можливо, психоаналітик уважав би його за цілком закономірний, але в такому випадку ідеальна читацька аудиторія «Фрау Мюллер» звужується до смішного. Більше за те, почуваєшся обдуреною, бо мене як читачку змушувала продиратися крізь хащі тексту з усіма його недбалостями саме оця детективна загадка, а в кінці такий облом.

На завершення хочеться сказати щось утішне. На першому курсі мені досить-таки живо прочиталася «Колекція пристрастей молодої українки». Пам’ятаю враження від цього твору – повторюся, він живий, веселий, грайливий, легкий (хоча, мабуть, то вплинув на сприйняття мій тодішній вік). Чула вельми схвальні відгуки на «Гербарій коханців», до якого руки так і не дійшли. І тут свіжа книжка. Порушено важливі, нерозроблені й перспективні в українській літературі теми, але «як» переважує всі оті «що». Насмілюся дати кілька порад Наталці Сняданко: менше роздумів, більше дії; менше описів, більше живих діалогів; більше граматичної, стилістичної, всілякої вимогливості до свого письма. Адже вона може, я не сумніваюся. Бо, правду кажучи, мучитися, пережовуючи більшу частину сучасних українських романів, уже ой як набридло.

Читайте також:

Тамара Злобіна. Україна без істерики (рецензія на книжку Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше»)

Юлія Кропив’янська

Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.