Добро завжди перемагає зло

Наталка Бабіна, Рибгород /Пер. із білорус. Божени Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013
Наталка Бабіна, Рибгород /Пер. із білорус. Божени Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013

Коли в Києві минув перший день Євромайдану, я перегорнув останню сторінку українського перекладу роману Наталки Бабіної «Рибгород». І, вийшовши з реальності книжкової, цілком органічно поринув у дійсність відчайдушних мітингів, брехливих політиків, сподівань, які, мов проліски, пробивають бетонний шар зла… Тоді я був переконаний у тому, що на площах Києва переможе добро – не дивно, адже добро перемагає в неймовірно потужному, енергетично насиченому романі білоруської письменниці. Зверніть увагу – білоруської! Начебто «остання диктатура Європи», начебто досі існує КДБ, начебто жорсткий контроль і відсутність свободи слова… Аж раптом – книжка, в якій звичайні люди з забутого Богом хутора десь під Берестям (нам більше відомим як Брест) майстерно (буквально власноруч) розправляються зі знахабнілими бандитами і сміливо кидаються у передвиборчий вир з наміром змінити наскрізь прогнилу владу. Цю книжку написала жінка. Хто з українських письменниць написав щось подібне? Тут, у вільній Україні, де безкарно вимовити вголос можна майже будь-що? Запитання риторичне… Втім, таки мало хто з українських письменників вийшов на сцени євромайданів…

На останній сторінці обкладинки українського видання «Рибгорода» видавництво намагається «олюднити» Наталку Бабіну і пише, що вона «у вільний час вирощує квіти й перекладає кулінарні книжки». Така собі спокійна домогосподарка. Проте після прочитання «Рибгорода» виникає запитання, а що ж вона робить НЕ у вільний час? Бореться з режимом? Бо якщо Бабіна асоціює себе (і таки асоціює!) з головною героїнею роману письменницею-алкоголічкою Аллою Бобильовою, то навряд чи її мозок обмежується господаркою.

Бабіна родом із села Заказанка на Берестейщині. Села на кордоні трьох держав – Польщі, України й Білорусі. Певно, саме тому в романі присутні і село, і кордон. Її герої – природні люди, тісно пов’язані з місцем, у якому живуть, із землею, на якій упродовж століть існував рід. Це наче відомий дослід Джеймса Лавлока «Дейзіволд»: спроба довести можливість саморегуляції повністю відрізаного від навколишнього світу органічного середовища. Упродовж років ізольована система – здавалося б, приречена на загибель – виробляє механізми самозабезпечення. І знищує чужих.

Сестричкам-близнючкам Аллі та Уляні припала різна доля. Перша не витримала життєвих випробувань і стала шукати вихід у чарці. Змінилася, лише потрапивши до в’язниці, а коли вийшла, опинилася без засобів для існування й повернулася до рідного села, до бабуні Мокрини. Уляна – відомий археолог, жіночка моторна, ділова, палка патріотка. Аллі ж, на перший погляд, до політики байдуже. Її цікавлять люди, тварини, мова, загалом – деталі й дрібниці. Алла дуже нагадує героїнь романів відомої польської письменниці Ольги Токарчук – жінок середнього віку, пошарпаних життям, але відважних, вільнодумних і життєрадісних. (До слова, і Токарчук, і Бабіну українською мовою переклала Божена Антоняк.)

На Добратичі – село, в якому мешкає Алла – чекає небезпека: Брестський кримінальний авторитет Куколь вирішив скупити тут землю та побудувати бордель. Причому під «скупити» мається на увазі залякати, примусити підписати документи й дати символічну суму. Не гребує Куколь і вбивством. Ситуація для теперішньої України типова. Як з’ясувалося, для Білорусі – також.

Однак природні люди стають на заваді. Головна героїня мужньо витримує всі знущання: і несправедливе обвинувачення у вбивстві, і спроби підкупу, і побої. Зрештою, вона сама топить Куколя в річці. І виявляється, що її підтримують усі – навіть правоохоронці. «Міліція з народом», як зауважує майданне гасло…

Саму ж владу, мов у «Аватарі» Джеймса Кемерона або похмурих фантазіях-віщуваннях того ж Лавлока, добиває Природа. Влада взагалі не гідна навіть поруху пальця народу. Просто напередодні виборів страшенний буревій проноситься країною. Понівечена земля потребує уваги людей, проте влада прагне якнайскоріше всіма правдами й неправдами переобрати діючого президента. Однак на дільниці ніхто не приходить… Так вони й залишаються сам на сам – влада і Природа…

Авжеж, критики праві, коли кажуть, що в романі Бабіної присутні елементи магічного реалізму. Перетин кордону підземним тунелем на тракторі. Дивні «нори пам’яті» Алли, коли вона раптом потрапляє на час, віддалений від нас щонайменше на чотириста років. Мешканці Конго, що попідтинню приблукали до білоруського села… Навіть чітке розмежування на добро і зло – як у казці. Оце чорне, а оце біле. Біле обов’язково має заступити чорне. Інакше бути не може.

Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо