Вічнозелений

Колаж із сайту colta.ru
Колаж із сайту colta.ru

Коли доктор філологічних наук сідає писати художню книгу, можна очікувати або на гучний успіх, або на гучний провал. Схоже, росіянин Євген Водолазкін вдало поєднав науковий хист із творчою музою, тому його, за визначенням самого автора, «неісторичний роман» із лаконічною назвою «Лавр» приречений отримати приз читацьких симпатій. Неминучість успіху вже підтверджена низкою відзнак роману в Росії: цього року Водолазкін став лауреатом двох престижних премій — «Ясної Поляни» та «Великої книги».

«Лавр» відповідає вимогам сучасної якісної прози — його зацікавлено прочитають ті, кому судилося отримати науковий ступінь у гуманітарній галузі, а також ті, кого така доля оминула. «Лаврові» не бракує ані захопливого сюжету, ані сміливих експериментів зі стилем, ані конче необхідних для серйозної літератури розмислів про природу часу, проблему місця та роль людини як осердя хронотопу. Євген Водолазкін пропонує зануритись в атмосферу російського Середньовіччя, водночас пам’ятаючи про перспективу сьогодення, якої неможливо позбутися сучасному читачеві. Аби проілюструвати цю суперечність, автор поєднує приправлену церковнослов’янщиною оповідь із сучасним сленгом та мовою, назвімо її так, офіційно-ділового стилю. Ці просіки в теперішнє не лише додають тексту іронічності, підкреслюють штучність літератури як явища. Вони свідчать про своєрідне співіснування різних часових пластів. Недарма персонажі «Лавра» часто наділені дивовижними здібностями — то провіщати близьке чи далеке майбутнє, то бачити у снах уламки минулого.

Головний герой (його справді можна так назвати) роману — людина, яка впродовж життя, разом зі своїми сутностями, змінює кілька імен. Молодий знахар Арсеній із Рукиної слободи. Юродивий Устин, який мовчки умертвляє свою плоть у Пскові. Оновлений Арсеній, що полишає юродство і відправляється на прощу до Святої землі. Чернець Амвросій, який повертається до рідної Білозерщини та приймає постриг у Кирилівському монастирі. Зрештою, схимник Лавр, котрий усамітнюється в лісі, але змушений знову, як і колись, встановлювати не безболісний контакт з односельчанами. І все це — не хоровод симулякрів, а позиції цілком реальної людини (настільки, наскільки реальним може бути вигаданий персонаж), що вирішила спокутувати всіма можливими засобами мимовільну вину в смерті своєї коханої. Кожній «іпостасі» відповідає окремий розділ роману, але багатойменна особистість головного героя утримує текст у цілісності, не дає йому розпастися на фрагменти, а собі — на віяло порожніх масок.

Дія в романі відбувається у другій половині XV ст., коли, за візантійським літочисленням, наближається семитисячний рік од сотворення світу. Північна Русь охоплена очікуваннями Апокаліпсису, яким має бути ознаменована ця кругла дата. Втім, кінець світу так і не настає, натомість Колумб відкриває Америку, що дає читачам підстави думати про взаємозамінність цих подій (будемо все ж сподіватися — автор деконструює національні фобії, а не сплачує їм данину). Однак така «темпоральна локалізація» в тексті важлива не тільки для сюжету, а й з огляду на одну з наскрізних тем роману — час і його людський вимір. Час втрачає свою задану в Біблії лінійність: це не пряма між двома точками — першим днем творіння і другим пришестям Христа. Його перебіг перетворюється на череду повторень — постійного співпереживання, а тому і відтворення біблійної історії у церковних обрядах. Проте циклічність часу особлива: ми не ходимо по колу, впевнений наставник Арсенія-Амвросія, старець Інокентій — ми рухаємося по спіралі. Все, що було, станеться знову, але вже на іншому рівні. Тут, з одного боку, Євген Водолазкін сумлінно висвітлює риси традиційної біблійної герменевтики, поширеної на Русі — події у Старому та Новому Завітах не тільки повторюють, а й доповнюють одна одну. З іншого боку, автор використовує цей герменевтичний принцип для організації власного тексту. Життєвий шлях героя та сюжетна лінія роману описують коло, змушуючи Арсенія ще раз стикатися із випробуваннями, що вже колись випадали на його долю: боротися з епідемією чуми, лікувати мешканців рідного хутора, захищати від забобонних земляків вагітну дівчину і навіть приймати у неї пологи. Роль акушера виявляється останньою з усіх, які йому довелося виконувати на своєму віку. У світ приходить нова людина — замість мертвонародженої дитини Арсенія, у смерті якої він постійно звинувачував себе. Тепер спокута скінчилася, коло замкнулося і Арсеній мирно іде з життя, бо все, що він мав здійснити, уже здійснено.

Отже, Євген Водолазкін демонструє, як сприймає священну (біблійну) історію та довколишню дійсність мешканець Давньої Русі. Водночас, будь-який середньовічний автор, далекий попередник самого Водлазкіна, бачить паралелі не лише на сторінках Біблії чи у різних життєвих випадках: відповідності виникають також між світом сакральним та світом звичайним, коли буденні події набувають нового значення завдяки аналогіям зі Святого Письма. І сучасний письменник намагається відтворити таку особливість давньоруської літератури в своєму романі. Приміром, описуючи ночівлю Арсенія у містечку Себежі, де корчмарка, після марних спроб спокусити мандрівника, звинувачує його у зазіханні на її честь, Водолазкін уподібнює конфузну ситуацію до пригод Йосипа Прекрасного, у котрого закохалася дружина єгипетського вельможі Потіфара.

Втім, вірний собі Водолазкін одразу ж пародіює використаний прийом. Корчмарка кричить перефразованими словами дружини Потіфара: у його руках позосталася моя одежа!— але здивований Арсеній відповідає, що ніякої одежі він не має. Жінці доводиться змиритися з таким доказом невинності гостя, і якби не біблійний інтертекст, читачі могли б звинуватити автора в нелогічності викладу подій. Показово, що його інтерес до старозавітного Йосипа не епізодичний — Водолазкін-науковець присвячує цьому біблійному сюжету одну зі своїх дослідницьких розвідок.

І за тематикою, і за стилістикою, і за солідним науковим бекґраундом Євген Водолазкін претендує на порівняння з живим класиком Умберто Еко. Схоже, росіянин справді орієнтується на творчість цього романіста. Особливо відчутні кореляції між «Лавром» і «Бавдоліно» — адже в тексті Водолазкіна теж з’являється італійська тематика. Подібно до Еко, він відправляє свого героя у довгі мандри, сповнені очікуваннями чудес, описаних у стародавніх хроніках та повістях на кшталт «Олександрії» (легендарній біографії Александра Македонського). Споріднює обох письменників певна іронічність письма, що не характерна, приміром, для іншого «реставратора» минулого, українця Валерія Шевчука. Однак попри іронію, а може, саме завдяки їй, реконструкція середньовічного світу Євгена Водолазкіна назагал менш реалістична, ніж та, яку пропонує Умберто Еко. Чудо для персонажів «Лавра» — річ цілком звична. Якщо в романах Еко ледь не всім дивовижам можна дати цілком раціональне пояснення, то юродиві з «Лавра» справді прогулюються по воді, старець Інокентій провадить бесіди зі своїм співрозмовником, нехтуючи великою відстанню, що їх розділяє, а сам головний герой не так лікує, як зцілює хворих. Скептик Еко піддає деструкції поширені форми середньовічного благочестя (пригадати хоча б його крилатий вислів з «Імені Рози» — буцім якби позбирати усі збережені по церквах шматочки з хреста Господнього, то скидалося б на те, що Спасителя розіп’яли на цілому лісі). Схоже несприйняття деяких християнських практик можна побачити в творах Шевчука. Натомість Водолазкін, здається, не піддає сумніву доцільність ані бешкетів, ані мазохістської зневаги до власного тіла псковських юродивих. Представники цього поширеного у російському православ’ї чину святості, незважаючи на всі дивацтва, все ж постають у романі справді «Божими людьми», здатними відкривати приховане та віщувати прийдешнє. Середньовічна Русь Водолазкіна — це особливий часопростір, де надзвичайне сусідить із буденним, чудеса сприймаються як даність, жахливі у своїй життєвій натуралістичності сцени чергуються з діями небесного провидіння. Євген Водолазкін звертається до витоків російської народності, до містичного зв’язку землі та людей, що її заселяють. Його твір — це російський варіант «магічного реалізму», що міфологізує історію; чи не тому «Лавр» названо «неісторичним» романом?

З авторським баченням минулого можна не погоджуватися, стереотипні образи у тексті можна критикувати. Але «Лавр» залишається «Лавром», і він вартий того, щоб із ним провести кілька захопливих вечорів.