«Пілігримський бісик» Володимира Панченка

Володимир Панченко. Сонячний годинник. — К.: Темпора, 2013
Володимир Панченко. Сонячний годинник. — К.: Темпора, 2013

Коли виникає бажання писати подорожні нотатки? Певно, тієї миті, коли відбувається сатурація, себто переповнення враженнями, коли вже не залишається місця для зорових, слухових, нюхових, смакових і тактильних відчуттів, що линуть звідусюди. Відбувається певний злам, і ти гарячково порпаєшся в торбі в пошуках ручки, олівця, нотатника, зошита, айпада… Чогось, чим і на чому можна записувати надлишок вражень… Пригадую, як я «зламався» в словенській Істрії в неймовірно прекрасному місті Піран. Йод, безкраї хвилі, небесна блакить, білосніжні будівлі, Італія десь далеко на обрії… Про що я думав, ану вгадайте? Про Україну. Ось перший запис у щоденнику: «Ми назавжди пов’язані з місцем, де народились. А чи пов’язане з нами це місце? Хіба, залишаючи його, ми не лишаємо в його невидимому тілі незагойну рану, від якої воно поступово гине?» Не знаю, чи можна вважати це «подорожньою нотаткою», але писав її якраз дорогою – з Пірана до Копера.

Якщо серйозно, то я переконаний: в Україні тревелоги (жанр подорожніх нотаток) мають високий потенціал. Макс Кідрук, приміром, зробив собі на них ім’я. А його нинішній «ухил» у белетристику не може похвалитися такою популярністю, якою користувалися «Мексиканські хроніки» та «Навіжені в Перу». Чим Кідрук брав свого читача? Величезною кількістю сторінок та карколомним літературним бешкетництвом. Проте жанр інтелектуальної мандрівки користується в нас не меншим попитом. Скажімо, колишній головний редактор «Вечірнього Києва» Олександр Балабко багато подорожує – і кожну подорож обертає на книжку: «Із Ніцци до Мужена: Від Башкірцевої до Винниченка», «Синьйор Ніколо і Синьйор Мікеле: Рим Гоголя і Капрі Коцюбинського» та ще з півдюжини назв. Частково інтелектуальним тревелогом можна вважати і «Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича – хіт продажів позаминулого року. Для «живого класика» Андруховича есеїстка – рідна стихія. А знуджений за інтелігентним жанром і моральними авторитетами читач чіпляється за гучне ім’я.

«Пірнув» у нотатково-есеїстичний жанр і відомий літературознавець Володимир Панченко. Нещодавно у видавництві «Темпора» вийшла збірка есе «Сонячний годинник», яку сам автор визначив як «книгу пілігрима». Професор Могилянки не їздив за враженнями далеко: сідав до свого «співавтора»-автомобіля і мандрував Україною, переважно знайомими маршрутами – до містечок, пов’язаних із певною видатною особистістю. Журливий любомудр дивився на те, на що перетворилися колишні «місця слави», і зайвий раз переконувався, що «все плинне і вічне», що час «неможливо ні зупинити, ні вимкнути»…

«Пілігримський бісик» здавна водить Володимира Євгеновича Україною, примушуючи сповняти незабутній завіт Григорія Сковороди: «Пізнай себе». Його мандрівки-роздуми не вперше потрапляють на суд широкого загалу. З середини 2000-х на Українському радіо йшла авторська програма Володимира Панченка «Українські скрижалі». Редагував її Анатолій Скрипник – ще один майстер інтелектуальної мандрівки. Разом вони чарували уяву слухача дивовижними сюжетами і краями. Часом враження літературознавця виливалися на сторінки періодичних видань – найчастіше газети «День».

«Сонячний годинник» доводить: кожне місце пов’язане з кимось. Із багатьма, звичайно, не з однією людиною. Проте є хтось один із сильною енергетикою, з могутньою волею, хто назавжди лишається своєрідним серцем місця, cor loci. Егрегора, як у романі Міхаїла Єлізарова «Pasternak». Таким серцем стає Михайло Максимович для Прохорівки, Микола Костомаров – для Дідівців, Павло Чубинський – для Борисполя… А й справді, інтелектуал, який подорожує, несвідомо пов’язує в пам’яті місця, де бував і куди повернеться, з іменами. Так, для мене Париж – це Наполеон і Анатоль Франс (адже він теж залишив свого роду тревелог – роздуми-прогулянки Парижем), Барселона – Гауді і Пікассо, Тулуза – Сент-Екзюпері і Ферма, Льєж – Сіменон і його геніальний Меґре (залюблені у детективну серію про кумедного комісара днями можуть блукати Льєжем), Женева – Руссо і Шатобріан… Звісно, тут поєднуються суб’єктивний і об’єктивний погляди: для мене Париж – це Наполеон, для мешканця ж французької столиці – барон Османн та заґратовані розкішні резиденції владців… Це, як кажуть, кому що…

Володимирові Панченку вдається, оповідаючи ніби й відомі факти, «оживити» постать, показати її з іншого боку, зірвати з неї машкару. Сошенко, Грабовський, Тарновські, Пчілка – тіні раптом набувають цілком реальне тіло. Літературознавець знову повертається до постаті Володимира Винниченка – такої знайомої йому, адже авторові «Малороса-європейця» Панченко присвятив дисертацію й монографію. Серед героїв подорожей-есе – не лише люди. Тут ви знайдете розповіді і про Глодоський скарб, і про… Межигір’я. А завершує книжку – дуже символічно! – есе про вирішальну подорож Івана Мазепи. Той знаковий момент, коли гетьман прийняв доленосне рішення «відкинутися» від Петра і учинити союз зі шведами, Володимир Панченко досліджує, проходячи місцинами, які були тоді перед очима Мазепи: Салтикова Дівиця, Борзна, Батурин, Короп, Оболоння… Таке враження, ніби сама рідна земля спонукала гетьмана відійти від осоружного їй північного сусіда…

«Сонячний годинник» хочеться порівняти з іншою книжкою – не тревелогом, – яка викликала чимало і схвальних, і гнівних відгуків. «Шидеври…» Михайла Бриниха. Адже доктор Падлючча згадує і Винниченка, і Гоголя, і Вовчка. Щоправда, по-іншому. Але є в Бриниха і Панченка принаймні одна спільна риса: їм вдається показати припилюжених класиків з такої точки зору, що руки самі тягнуться до колись давно читаних книжок.

Пізнавати Україну і її славних дітей ніколи не пізно. Важливо знати кожен куточок рідної землі, аби відчути себе її частинкою, грудкою. Не раз у чужих краях стикався з тим, що французи, бельгійці, словенці, чорногорці – представники будь-якої славної європейської нації – чудово орієнтуються на батьківщині, можуть проводити екскурсію будь-яким містом своєї країни. Дай Боже, щоб і українці колись так могли…

Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо