«Мужня стабільність» письма Юдіт Германн

Юдіт Германн. Аліса / пер. з нім. Н. Сняданко. – Київ: Темпора, 2013
Юдіт Германн. Аліса / пер. з нім. Н. Сняданко. – Київ: Темпора, 2013

Моїм основним відчуттям під час писання «Аліси»
було відчуття свободи. І щастя.

Смерть, помирання, старіння – суспільство намагається
відсунути це від себе подалі. Смерть відбувається десь за його межами
 або ж на картинках новин по телебаченню. Це неправильно.
І, можливо, книги намагаються з цим боротися, чинити протидію.

Юдіт Германн

На появу українського перекладу нової книги Юдіт Германн «Аліса» (пер. з нім. – Наталка Сняданко. – Київ: Темпора, 2013) читачі чекали давно, від 2009 року, коли побачило світ німецькомовне видання, яке невдовзі отримало премію імені Фрідріха Гельдерліна. На відміну від двох попередніх книг «Літній дім, згодом» (пер. з нім. – Ю. Прохасько. – Львів: Класика, 2004) та «Нічого, крім привидів» (пер. з нім. – Н. Сняданко. – Харків: Фоліо, 2007), які оповідають про життя, що нарешті починається, в «Алісі» йдеться про життя, що триває, – навіть після смерті.

Нова книга Юдіт Германн, як і загалом усі її твори, – це література того типу, яку неможливо просто переповісти. Її тексти настільки настроєві, що ознайомити з ними – здебільшого означає передати їхній настрій, щось невловне й водночас важливе, що впливає на весь текст загалом (найперше це стає можливим, звісно, завдяки вправному та якісному перекладу – в цьому випадку – чудовому перекладу Наталки Сняданко). Така особливість письма авторки, зокрема, в її нових оповіданнях, зумовлена, насамперед, тематикою книги.

«Аліса» – історія п’ятьох чоловіків, точніше історія помирання цих чоловіків, які так чи інакше пов’язані з Алісою й іменами яких названо оповідання: «Міха», «Конрад», «Ріхард», «Мальте», «Раймонд». Авторка навмисне уникає конкретики й розповіді про те, як саме життя й смерть цих чоловіків пов’язані з головною героїнею. Про це ми можемо здогадатися лише з окремих деталей, побіжних зауваг, які, загалом, не мають нічого спільного з класичним визначенням фактажу. Значно більше про людину, світ її речей, її оточення у творах Юдіт Германн скаже, на перший погляд, дріб’язок, незначна, але водночас глибоко інтимна деталь, яка може розповісти про людину більше, ніж розлогий опис її теперішнього стану або спогад з її минулого: заспокійливе порипування взуття медсестер у коридорі госпісу, звуки ліфта й дзеленчання телефону, скрип візка з їжею для хворих, колір неба, запахи, химерні тіні на асфальті й мерехтіння сонячного світла, звуки радіо, сигнал потягу, шурхіт шин автомобілів, лінія, прокреслена літаком десь високо в небі… Усе це створює ілюзію життя, але водночас це і є життям.

Персонажі Юдіт Германн нагадують неприкаяних, які збилися зі шляху, схибили з певного ритму й мужньо намагаються встановити новий порядок речей, заново створити світ, у якому їм буде добре, принаймні деякий час. У всіх п’яти оповіданнях своєрідною точкою відліку, коли все йде «не так», стає смерть людини. Точніше – її помирання. А ще точніше – пристосування людини до думки про це, намагання припасувати себе до нового стану, коли нагальною стає потреба визначити головне, озирнутися на важливе, що було в житті, збагнути цінність того, що маєш нині… Один з найповажніших часописів «Фокус» назвав такий стан персонажів Юдіт Германн «сумішшю з вельтшмерцу [світова скорбота, сплін, хандра – Ю. Ж.] та ейфорії, якою супроводжується будь-яке вирушання в мандри, будь-який початок». І справді, смерть у цих творах – не кінцева точка шляху людини. Вона знаменує собою початок нового, постає як процес, а не жорстокий факт. Це, радше, помирання, до того ж, помирання очима людей, які залишаються жити, яким у спадок від померлого залишиться вся та бутафорія життя, що потребує нового наповнення сенсами, перевтілення й адаптування до нових умов.

Загалом, чимало у прозі Юдіт Германн діє, спрацьовує на контрастах. Основний з них, звісно, – життя і смерть. Але гра контрастів простежується, фактично, в кожному описі, у зображенні деталей та дрібниць: за дверима палати, в якій лежить Міха, вирує життя, натомість у самій палаті – пустка. Неможливо втриматися, щоб не навести тут розлогий промовистий пасаж, який ілюструє всю абсурдність, трагічність і водночас банальність ситуації:

Двері в палату були прочинені, з коридору долинало заспокійливе порипування взуття медсестер, в ординаторській дзвонив телефон, скрипів ліфт, звідусюди було чути шепіт і сміх, усі були чимось заклопотані, візок із їжею проїжджав повз палату, іноді заходила черниця. Одна старенька зморшкувата черниця заходила частіше за інших. Алісі здавалося, що вона приходить радше задля Аліси, ніж для Міхи.
– Усе гаразд?
– Так, дякую.
Черниця зупинилася біля бильця ліжка, бралася рукою за металевий поручень, дивилася на Міху, схиливши голову набік. Їй було цікаво. У його відкритому роті чорніло піднебіння. Здавалося, невидющі очі дивляться в бік вікна, але вони закотилися. Черниця подивилася на Алісу і спитала, ким був Міха.
– Що Ви маєте на увазі? – запитала Аліса і випросталася на стільці, перед тим вона сиділа зіщулена, спершись спиною на шафу. – Ви питаєте про його професію?
– Я питала, як він провів своє життя, – сказала вона. – Що встиг.
Вони обидві подивилися на Міху, і Аліса подумала, що ця черниця вже ніколи не побачить, яким був Міха, як він виглядав, як говорив і як сміявся ,як прожив своє життя. Вона бачила тільки вмирущого. Чи означало це, що вона щось втратила?..

Перекладачка текстів Юдіт Германн в Україні, Наталка Сняданко, в одній із своїх статей визначила цілковиту самотність як прикметну рису персонажів письменниці. Всі їхні вчинки, дії, жести, безсилі й навіть трохи театральні рухи свідчать про біль і розпач. Але й виповісти свого страждання вони теж не можуть, бо воно несумісне з буденністю, з тим щоденним клопотом, яким живуть звичайні люди довкола:

– Де твій чоловік? – запитав індійський кухар.
– Поїхав геть, – відповіла Аліса.
– Справді? Надовго? – здивувався кухар, він саме замітав кухню, а другий кухар сидів біля посудомийки на перевернутому відрі біля вологої стіни […]
– Так, надовго, – відповіла Аліса.
Вона не могла сказати нічого іншого. Не могла сказати, що Раймонд помер. Вона сказала це кельнерці з татуюванням, надворі, біля дверей.
– Де твій чоловік?
– Мій чоловік помер.
Кельнерка з татуюванням сказала про щирі співчуття, а потім вона звільнилася і переїхала кудись […]
Раймонд помер.
Аліса не могла це навіть вимовити. Не в кухні. Протяг, запах петрушки, пластмасова миска, у якій поблискували на ложі з льоду шматочки цитрини […] Ганчірки для миття, повна каністра олії, велетенські банки з медом, ванночки і баняки […]

Авторка ніби намагається дошукатися відповідних слів для опису стану своїх персонажів. Та всі ці спроби перетворюються на кружляння довкола. Мовою головної героїні письменниця окреслює такий стан як «порожнечу з чітко визначеним центром». І хоч би як персонажі намагалися порозумітися, хоч би якими на позір змістовними й відповідними до ситуації були їхні діалоги – «це нічого не змінить. Але додасть дещо, ще одне коло довкруж невиразної, незмінної середини». «Історії, розказані сновидами» – саме так іще іноді критики називають оцей шаманський стиль письма, коли проказування стає змістом саме по собі, коли головний сенс кожен видобуває для себе сам. Юдіт Германн не накидає читачеві своїх думок, її персонажі – лише транслятори того, що з ними відбувається. Іноді навіть виникає ілюзія театру маріонеток або й театру тіней, де, наче в камері-обскурі, постає дійсність, проте цілком незвична, перевернута, розщеплена, яка розбивається на друзки й конструюється заново у процесі читання твору:

Вона подивилася на велике перехрестя, на якусь мить їй здалося, що вона більше не розуміє значення предметів і речей довкола себе. Так, ніби все раптом розчинилося, а потім проявилося знову, але вже по-іншому переплетене між собою, з іншим змістом.

Чимало реалій, подій, діалогів, роздумів персонажів та автора в «Алісі» постають як такі, що можна виставити за дужки. Загалом, цей спосіб організації письма зумовлений самою тематикою творів. Смерть, помирання – це те, що навряд чи колись зможе безболісно увійти у звичний перебіг життя людини. Проте персонажі Юдіт Германн (насамперед – Аліса) роблять відчайдушні спроби припасувати цей химерний стан/процес до свого буденного життя, прибрати злощасні дужки та вписати це в контекст свого існування, осмисливши й переоцінивши передусім самих себе.

Іноді трохи моторошно стає від того, наскільки сміливо Юдіт Германн експериментує з мотивами смерті/помирання. Наче навмисне хоче охопити й підказати усі можливі способи поводження зі смертю. Тут і планування смерті (у випадку з Ріхардом – його розмови з Маргарет та продумування власного похорону), й усвідомлення її всепроникності (як в історії про Конрада – кінематографічний прийом: золотава пляма світла, такий собі сонячний годинник, одвічна присутність якого в будинку Конрада спантеличує Алісу), іронізування з неї (– А якщо до того моменту Ріхард не помре? – спитала Аліса. – О, до того часу він упорається, – відповіла Маргарет), ба навіть анекдотичність її присутності в житті людини (…Майя була дружиною Міхи. Вони мали спільну дитину, а коли Міха помре, Майя стане його вдовою. А історія Аліси і Міхи завершилася надто давно, аби тепер можна було на щось претендувати. Це був анекдот…).

Авторка не боїться таких експериментів у межах однієї книги й навіть одного оповідання. Як у карнавалі, перед читачем постає весь сумбур життя – такого, яким воно є, – без прикрашання й рефлексії над ним, де смерть, умирання – лише частина подорожі до себе.

Юдіт Германн колись назвала текст «Аліси» «важким, суворим, позбавленим легкості». Жартома вона пояснювала це тим, що кинула курити. Мовляв, коли випалюєш по пачці цигарок на день, не можеш уникнути спокуси задивлятися на цівочки диму й елегійно розмірковувати «на тему». Оця «важкість» відчувається, зокрема, й на рівні синтаксису нових творів Юдіт Германн, адже всі вони – про смерть. Короткі беззмістовні діалоги, репліки, кинуті для годиться (аби підіграти співрозмовнику), несвідомі механічні жести, пряма мова, що не несе жодного смислового навантаження, і слова, значення яких розкриваються лише в кожному конкретному контексті – не більше й не менше:

Вони сиділи… всі разом. Їли папайю, манго й ананаси.
– Ти повинна щось їсти, Маргарет, – сказав лікар, готуючи морфій, узяв шприц і пішов до спальні.
[…]
– Ти голодна? – спитав Раймонд. – Хочеш щось з’їсти?
– Ні, я не голодна, – відповіла Аліса. – Я вже поїла. Шматочки манго, папаї і ананасів.
Це прозвучало дивно.

Манера письма Юдіт Германн «важчає», проте водночас і стає дедалі «легшою», невловно-прозорою. Деякі уривки, описи хочеться перечитувати знову і знову, щоби вловити суть, зміст того, що насправді існує лише між рядків. Стає зрозумілим, чому письменниця так рідко «виходить на сцену» з новою книгою. Такі конденсовані тексти з’являються як результат неймовірно напруженої роботи думки, надміру емоцій та почуттів. Надмір – іще одна особливість манери письма Юдіт Германн. Але цей надмір межує з позірним недбальством в описах, відмовою від конкретики там, де ми звикли її бачити, й документуванням того, що зазвичай залишається непоміченим.

Окремо темою постають в «Алісі» урбаністичні пейзажі. Місто дає знати про себе шурхотом шин автомобілів, сигналом поїздів метро, звуком траси, телефонними дзвінками, гулом літака у височині… Олена Галета, рецензент першого видання Юдіт Германн в («Літній дім, згодом») говорить про неї як про письменницю, що перебуває «у пошуках втраченого місця». Її письмо – це завжди повернення до себе, коли «правдивість звільняє від правдоподібності». Простір її персонажів – персоніфікований, вони цікавляться винятково собою. І саме така приватність текстів Юдіт Германн створює особливий настрій для кожного твору, в якому перебувати затишно й безпечно.

Цікаво, що всі персонажі, чиїми іменами названо оповідання книги «Аліса» та яких умовно можна назвати головними героями (хоча хто тут головний герой – можна посперечатися: Аліса? смерть? жінки, які переживають смерть коханих, – загалом, усе те, що залишається після їхньої смерті?), – це чоловіки. У творах Юдіт Германн чоловіки достатньо сильні, щоби просто бути поруч і мовчанкою висловлювати свою причетність до подій, але й доволі слабкі, аби розділити з жінками безмір їхніх думок та емоцій. Натомість жінки в оповіданнях – м’які й витривалі, цинічні та співчутливі, незалежні й водночас турботливі, уважні до всього, що відбувається. Життя ж Аліси – наче тонка нитка, що пов’язує всіх цих людей, їхні долі, предметний світ довкола них і те, що залишається на цьому світі після них. Оця «всепричетність» і водночас ілюзорність співіснування, «майже в нікуди націлена проекція» – те, що тримає Алісу при житті й водночас не дає змоги скотитися в прірву безпам’ятства, напівмарення, це і є невблаганною природою самого життя…

Загалом, «Аліса» – доволі суперечлива книга. У кожному оповіданні йдеться про смерть. Але майже завжди ця подія пов’язана, насамперед, із життям, новим способом його організації, налаштуванням на максимальну щирість із Іншим та відвертість із собою. Попри тему смерті/вмирання, у творах Юдіт Германн багато світла, сонця й водночас незримо присутнього відчуття наближення бурі. Але це відчуття не лякає. Ти відчуваєш, що тимчасовий спокій – лише її передвісник, але ти втішаєшся з цієї миті, твоє очікування бурі (змін, чогось незнаного й тому начебто страшного) набуває особливого сенсу. Ти сам набуваєш нового сенсу, й це вивищує тебе над незвіданим – і над смертю, зокрема.

***
В одному із своїх інтерв’ю Юдіт Германн сказала, що по-доброму заздрить перекладачам. Адже перед початком роботи вони завжди мають готовий, витворений автором світ, який потрібно лише вправно інтерпретувати, перемістити у світ іншої мови. Письменниця назвала це такою собі грою в бісер. Натомість власне написання твору завжди триває в цілковитій самотності, наодинці із самим собою. Так є і було завжди. Безумовно. Але існує особливий тип інтерпретації, що передбачає не опис, а наведення цитат, не констатацію факту, а транслювання вражень, не резюмування, а пошук опертя на смисли, закладені в кожному рядку, в кожному слові… Лише такий тип інтерпретації можливий у застосуванні до текстів Юдіт Германн. Коли критик перетворюється на перекладача/інтерпретатора, а він, у свою чергу, – на співавтора. Це неймовірна втіха, яка межує з відчуттям страху та трепету автора перед чистим аркушем, про що так образно сказала письменниця. І я вдячна Юдіт Германн за радість долучення до її Тексту.

Закінчила філологічний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка (відділення «Літературна творчість»); магістратуру факультету гуманітарних наук НаУКМА (філологія). Нині працює літературним редактором та перекладачем (англ./укр., пол./укр., рос./укр.) кількох видавництв, ТБ та київського Планетарія.