Війна за участі інтелектуалів та ангелів

Slapchuk_Knyga_Zabuttia_jpegПрошу сказати, Вас цікавить тема Афганської війни в художній літературі?

Не соромтеся, за собою я теж не спостерігав інтересу до цієї теми. Тато мій там не воював, дальші рідні, здається, теж. Єдиний афганець, котрого я знав ще з дитинства, – мій класний керівник Петро Григорович. Але взаємини наші були цілком формальними – мене не цікавила його доля, а він навідувався до своїх підопічних зрідка, бо багато часу присвячував власній реабілітації.

І ось тепер, коли українські солдати не ризикують потрапити в Афганістан, коли Розенбаум проспівав усі свої афганські пісні, – маємо: роман про Афганську війну. Василь Слапчук – сам учасник тієї війни – написав книжку про те, про що від нього й очікувалося. Треба зазначити, що в поезії Слапчук чимало писав про війну – зокрема, у збірках двадцятирічної давнини «Як довго ця війна тривала» і «Німа зозуля», а також у нагородженій Шевченківською премією чудовій поетично-прозовій збірці «Навпроти течії трави», – а в прозі прийшов до цієї теми аж у шостій своїй книжці. Він каже, що писав цю річ від початку дев’яностих, але стримувався, відкладав, переписував, щоб емоційно дистанціюватися від болючого для себе матеріалу.

«Книга забуття» – це «роман-автокоментар». Так означено жанр книжки в підзаголовку. У тексті (в тій частині, котра «коментар») автор називає своє дітище (вважаймо: белетристичну частину) «романом у новелах». Розділи белетристичні чергуються у книжці з розділами есеїстичними. В останніх письменник, відштовхуючись від численних дискурсів про війну, озвучує непереконливі, на його погляд, трактування війни в інших авторів, висвітлює деякі тенденційні риси воєнного дискурсу як такого, розмірковує про неї на основі власного досвіду. Белетристичні розділи – це новели з життя солдата-афганця Миколи та його близьких.

Слапчук – письменник, у якого з певного часу помітна схильність до тематичної поліфонії, жанрових експериментів. Наприклад, попередня прозова книжка «Жінка зі снігу» (минулого року, до речі, вийшов польський переклад Івони Василевської та Войцеха Пестки) була, як я уже колись писав, «еротичною повістю про творчість». Обмежуватися історією, так би мовити, в чистому вигляді, – це для нього не актуально, в його текстах відчувається певна метатекстуальність: в опис так чи інакше вплітаються питання, що стосуються форми і суті самого письма. Тому й нова його книжка – це не зовсім роман про Афганську війну. Про неї, але не тільки. Не зовсім роман – бо ще й «автокоментар». Не зовсім про Афган – бо про війну як понадчасове явище. Подіям в Афганістані відведено зовсім не багато місця, більше уваги присвячено наслідкам війни, не обійдено увагою і питання причин воєн. Серйозний публіцистичний тон «коментаря» письменник – щоб не видаватися надто розумним чи схоластичним – час від часу розбавляє невибагливими кадрами з побуту: так з’являються розмови з дружиною і маленьким сином, сімейні трапези, зізнання оповідача в небажанні сідати за комп’ютер, щоб працювати над книжкою про війну, навіть анекдот про М. Жулинського й І. Драча.

Ці контрапунктні нотки мають ще й іншу мотивацію. Нехіть до писання пояснюється усвідомленням загальних проблем, котрі підстерігають тих, хто намагається описати воєнний досвід. Щоб виправдати смерть загиблих, а також щоб не перешкоджати тим, котрі повернулися з війни, жити з менш-більш спокійною совістю, література – каже Слапчук – облагороджує війну. Дискурс війни в літературі насичений штампами, які формують однобоке уявлення про війну: мужність, дружба і взаємовиручка воїнів, підступність ворогів. Різні цивілізації віками виробляли традицію сакралізації війни, апелюючи до таких благородних почуттів, як патріотизм, боротьба за справедливість тощо. Згадайте хоча б Горацієве: «Солодка й прекрасна смерть за Батьківщину». Головний герой роману Микола пізнав на собі всю благодать війни, бо був тяжко поранений, через що довелося ампутувати «нижні кінцівки». Досвід, набутий на війні, – каже Слапчук – ні застосувати нема до чого, ні збутися його ніяк.

Постать сина введено в роман, очевидно, теж не лише для зниження серйозного тону. Час від часу Міка (ім’я сина) розпитує тата про війну, про зброю, вони разом відвідують тир. Ці нібито необов’язкові епізоди показують процес «нарощування домашнього мілітаризму», натякають на роль мілітарних засобів у майбутньому.

Сюжетна лінія Миколи хоча й накреслена пунктиром, тягнеться від його дитинства до зрілого віку, при цьому в деяких новелах центральними персонажами виступають його ближні: Миколина мама, закохані в Миколу дівчата Зоя і Надія, його воєнний побратим Михайло. Письменник висвітлює труднощі колишніх афганців з облаштуванням сімейного життя, з отриманням соціальної допомоги, показує їхні фізичні та психічні проблеми, але при цьому намагається не нагнітати мороку. Теми війни, чоловіків як її жертв так чи інакше переплітається у книжці з темами любови, жалю до поранених, допомоги їм. Тут можна згадати про новелу «Хвилювання місцевого значення», де відраза юних дівчат до інвалідів-афганців у дивний спосіб переростає в любов. Можна згадати і про новелу «Танець довкола милиць», де цей любовний сюжет несподівано відроджується: заможна жінка, побачивши під власним фітнес-клубом каліку-жебрака, раптом згадує про своє давнє, ще підліткове, інтимне почуття, й вирушає на пошуки знайомого інваліда-афганця.

«Тільки любов … здатна послабити позиції мілітаризму», – каже дружина головного героя. Хоча любов з колишніми фронтовиками – задоволення не для всіх. Кастрація, імпотенція – символічні знаки того, що робить з особами так званої сильної статі війна. Навіть ті, хто повернувся живим-здоровим, насправді зазнали її деструктивного випливу. «… Військовий мундир віднімає в нас совість», – цитує Слапчук Макса Фріша і додає, що «все, що робить безсовісний чоловік у військовому мундирі, він робить із благословення людей в цивільному». Так український письменник ставить питання суспільної відповідальности за долю солдатів. Стрілянина, поранення, каліцтва, смерті – хоч формально до цього причетна невелика частина суспільства, але все це відбувається за його, суспільства, мовчазної згоди. Безперечно, основна вина лежить на державі – поки існуватимуть держави, доти «війна видаватиметься за сакральне дійство». Але держава – це не природна даність, а суспільне утворення, тож і відповідальність за воєнні сценарії лежить на суспільстві. Поки людство погоджуватиметься з тим, що війна – це засіб, поки воно «хотітиме того, щó цей засіб забезпечує (або ж людина думає, що забезпечує), доти загроза війни залишатиметься буденною реальністю». А погоджуватиметься з цим людство доти, доки матиме в собі інстинкт руйнації, ненависти. Тобто – завжди. Причина воєн – «всередині нас». «Війна – лише проекція тих внутрішніх суперечностей, що розпинають людину».

Про головного героя Миколу не скажеш, що він чоловік агресивний, радше навпаки – це людина тонкої психічної організації, здатна виходити на контакт з вищими силами, спілкуватися з ангелом. Однак ангел його – роздвоєний: поруч з ангелом-охоронцем, як правило, з’являється його візаві, дух спротиву і заперечення. Припускаю, що в такій роздвоєності відображено людську дуалістичну природу, боротьбу любові й агресії, Еросу і Танатосу. Тому не дивно, що в певний момент можна і від Миколи почути: «Пішли ви всі нахрен! Нехай все іде нахрен!».

Характеристики персонажів роману мають ознаки цього дуалізму. Добро, люб’язність ховає в собі нещирість (образ завідувача відділенням львівської лікарні, котрий мав би знати, що документи пораненого пропали, але не сказав про це). Агресія, жорстокість, жага самоствердження за рахунок приниження іншого стає ефективним знаряддям, коли виникає необхідність захистити слабшого перед агресією системи (образ солдата Юрка, котрий вимагає медичної допомоги для Миколи). Вбивство на замовлення веде до каяття і самогубства (енкаведист Семен, який під виглядом бандерівця брав участь у розправі над двома галицькими сім’ями). Героїчні вчинки бувають наслідком страху показати себе боягузом чи результатом легковажності. По-різному можна трактувати і символічне вбивство ангелом-охоронцем свого візаві: перемога добра над злом, але все-таки вбивство…

Письменник Василь Слапчук здатен пробачити людині багато. Про того, хто його покалічив, він пише: «Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв. Я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? <…> І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим». Жорсткішим є ставлення письменника до держави (мабуть, не тільки СРСР, а й України), її узаконеної безвідповідальности і політиків як носіїв влади. В новелі «Світло в порожній хаті» зображено три жіночі долі: одна жінка віддала своїх дітей до інтернату – суспільна мораль засуджує її вчинок; друга три чи чотири рази виходила заміж – до неї ставляться з підозрою; в третьої жінки держава забрала дитину на війну. Як ставитися до держави, котра забирає в батьків дітей, кидає їх в статусі гарматного м’яса на виконання безглуздих наказів, а потім віддає батькам чи то «нерухомість» (каліку, не здатного себе обслужити), чи – труну?

«Книга забуття» написана з чітких антимілітарних, пацифістських позицій. У полеміку довкола цієї теми втягнуто десятки письменників, філософів, політиків та інших відомих осіб. Слапчук стикає лобами Гемінґвея з Роменом Гарі, Канта з Шопенгауером, дискутує з В. Черчіллем, Р. Гріном, Оксаною Забужко, виставляє на посміховисько представників російської релігійної філософії, залежно від ситуації то обурюється, то солідаризується з Ж. П. Сартром та Р. Х. Блайсом, знаходить собі спільників в особах Дж. Фаулза, А. Дімарова, Стендаля, А. Сент-Екзюпері, Ю. Лотмана тощо. Письменник наводить приклади, як визначні воєначальники розчаровувалися в боротьбі й приходили до пацифізму. Один з таких – американський полковник Девід Гекворт (David Haskell Hackworth): за двадцять п’ять років служби він здобув майже сотню нагород, які згодом викинув, подав у відставку, критикував війну в Іраку і до самої смерті головував в організації «Солдати за правду».

В останньому розділі «коментаря» Слапчук наводить докази того, що історія афганської війни і досі покрита ідеологічним туманом. Так звані «документальні джерела», в тому числі доступні в мережі спогади Василевих командирів, документальні фільми, подають підтасовані дані. Зрештою, нічого дивного в цьому немає – пропаганда в Росії була, є і буде першочерговим завданням.

У завершальній новелі Слапчук вирішив кинути тінь недокументальности і на свій текст. Бізнесменка Надія не знаходить Миколу, котрого шукає, натомість в стані мрійливої дрімоти дізнається, що «усе це відбувається <…> у Миколиній голові». Чому так стається, що роман, побудований на документальній основі, врешті западає у марення? В інтерв’ю, яке взяла Ріта Кіндлерова (можливо, єдина розмова зі Слапчуком, зосереджена на темі Афганської війни), письменник каже: «Із пам’яті стерлося чимало деталей, яких, як тоді здавалося, ніколи не зможу забути … Однак усе це нікуди не зникає, лише піддається мутації й заганяється у підсвідомість. А потім знагла виникає у якійсь потворній формі або ж узагалі без форми, провокуючи певний стан … Інколи я думаю, що це не я пам’ятаю війну – це вона пам’ятає про мене».

Думаю, що «Книга забуття» заслуговує на увагу не лише тих, кого цікавить тема Афганської війни. Осмислення війни як універсального явища, до того ж із залученням широкого світового інтелектуального контексту; переплетення тем болю і кохання; оригінальна композиція, в якій гармонійно поєднано есеїстичний та художній первні, – чим не підстави, аби книжка була прочитаною якнайширшим колом читачів. Тож незважаючи на те, що автор практично не має змоги популяризувати свою творчість через літературні акції, інтерес до його нової книжки вже виявляють закордонні видавці. Зокрема, одне з польських видавництв ще до появи «Книги забуття» українською мовою підписало з письменником угоду про видання польського перекладу.