Дитяча повість про чарівний Київ

Галина Ткачук. Вечірні крамниці вулиці Волоської. – К.: Темпора, 2014
Галина Ткачук. Вечірні крамниці вулиці Волоської. – К.: Темпора, 2014

Добре приїжджати до незнайомих міст – усе в них так і манить, причаровує, усе спокушає, обіцяючи відкрити безліч міських легенд і таємниць. Приїжджаючи до нового міста, ми зазвичай ходимо його вулицями пішки, вивчаємо околиці, купуємо квитки в музеї, цікавимося історією та міфами. Усього цього часто вдосталь і в наших рідних містах, однак за кілька років життя й рутинних маршрутів «дім – робота» ми звикаємо до місцевих принад і перестаємо їх помічати. Мандрівці, шукачі міських чарів, чимось схожі на дітей: і ті й інші вміють щиро, по-дитячому захоплюватися, дивуватися, побачивши щось незвичайне, долучившись до таємниці. І ті й інші шукають дивовижного в повсякденному, а значить, усі вони – потенційні читачі нової повісті Галини Ткачук «Вечірні крамниці вулиці Волоської».

Тут слід почати здалеку, з того, що Поділ із його вуличками не вперше з’являється у творах Галі Ткачук. Як і загалом міський простір, що його письменниця позбавляє буденності, робить чарівним мало не в кожній своїй книжці. Або ж навпаки: в буденний простір вміщує незвичайного персонажа, того, хто має магічні здібності. Так було у «Славці» (місто Боярка, де магічними дитячі ігри, річка, імена), «Вікні до собаки» (місто на межі з лісом, де жив мандрівний пес Ласло Здобич і звірі, які вміли чаклувати), «Найкращих часах» (де можна було зустріти балакучу золоту кішку, яка знає відповіді на всі запитання, просто на приміському вокзалі), так є і в найновішій книжці, де вечорами відчиняються дивовижні крамниці невідомого нікому Києва, в якому є місце справжнім чарам і славнозвісним київським відьмам, а також місцевим звірам, у яких нескладно впізнати реальних прототипів. Тут також можна побіжно завважити, що й сама авторка так чи інакше присутня у книжці – то в поточних зауваженнях щодо сюжету чи композиції, чи будови тіла ворони, прямих апеляціях до читача, а чи в образі білки, про яку Галя Ткачук раніше розповідала в інтерв’ю «ЛітАкценту». (Про всяк випадок нагадуємо для тих, хто не читав або читав неуважно, що авторку «Вечірніх крамниць…» не можна перетворювати на кота чи кішку, бо вона боїться темряви, нічого в ній не бачить і дуже любить її боятися, натомість її «МОЖНА ПЕРЕТВОРЮВАТИ НА БІЛКУ АБО НА ВОРОНУ».)

«Вечірні крамниці вулиці Волоської» – дитяча пригодницька повість із елементами детективу, з наскрізною інтригою, хитрими злочинцями й простодушними добродіями. Рушієм сюжету є зникнення магічних предметів, котрими володіють кияни, персонажі повісті: апейрону ворони Васси, нерозмінної монети кота Романа, лисого пензля голуба Сергієнка та червоних камінців рудої білки Рататоск. Викрадачі відомі – це таємничі незнайомці, троє коричневих котів і великий сірий хом’як, які припливають до Києва на кораблі без назви і, як виявляється згодом, мандрують від міста до міста в пошуках місцевих чарів. Інтригою є не особи викрадачів, а те, як працюють чарівні предмети, у чому полягає суть і призначення цих речей, а отже – в чому чари й приваба кожного окремо взятого міста. Відповідь на це запитання, ймовірно, знає червоний півень Пантелеймон: «…Про київські чари я завжди думав так: вони належать нам саме тому, що не можуть належати нікому іншому. Ніхто більше не мріяв про них, ніхто більше не знав про них, ніхто більше їх не любив. Тільки ми». Отож, чари міста відкриваються тим, хто їх шукає, кому вони насамперед потрібні, хто любить своє місто, блукає вечірніми вулицями в пошуках нікому невідомих крамниць і дивується тому, що бачить. Для решти це все – непотріб, звичайні предмети, позбавлені будь-якого глибинного сенсу, – пісок, камінці, старий пензель і стара монета. Саме тому злодії не можуть скористатися з матеріальних вигод, які приносить міська магія: гроші неможливо вивезти за межі міста, вони перетворюються на скарби, які у свою чергу також стають частиною міських чарів та легенд.

Галина Ткачук – майстерний стиліст, стиль її оповіді водночас химерний і простий – короткі розповідні речення, що чергуються з авторськими репліками, ідеальні для читання вголос. Саме так споконвіку розповідаються прадавні історії. До однієї з таких історій – скандинавського міфу про білку, світове дерево, орла і змія – письменниця звертається у цій книжці. Призначення білки – бути посередницею між підземним і небесним світами, переказувати почуте від змія (символ світу підземного, живе при корінні ясеня, світового дерева) орлові, а від орла (символ світу небесного, живе у кроні дерева) – змієві. Бігаючи вгору-вниз, білка забуває частину почутого, тому всі учасники розмови мусять здогадуватися, що ж насправді сказав інший. «У цьому й біда змія та орла: вони ніколи точно не знатимуть, що саме їм передавали. Тому все життя мусять здогадуватися. Зрештою, як і ми», – начебто про нас із вами говорить голуб Сергієнко. Бо й літератори по суті, як ця білка (на яку, між іншим, не проти перетворитися окремі письменниці), повсякчас намагаються розповісти нам нерідко важливі речі, щось плутаючи у процесі писання, а щось, читаючи, переплутуємо ми. Так і виходить: ми ніколи не знаємо і не можемо знати, що хотів сказати автор, але можемо здогадуватися. Як, до слова, й авторка цієї рецензії.

Лишилося сказати кілька слів про оформлення книжки. Лаконічні чорно-білі ілюстрації Наталки Пастушенко дуже пасують стилю Галини Ткачук. Не переобтяжують малюнок деталями, лишають простір для уяви. Художниця зобразила персонажів книжки простими, кумедними і милими диваками – таких удосталь на вулицях Києва, та й на вулицях інших міст їх нерідко можна зустріти, якщо мати звичку розглядати перехожих.

І якщо ще зовсім насамкінець, то варто додати наступне. Галина Ткачук – авторка щонайменше шести книжок для дорослих та дітей. Лауреатка кількох літературних конкурсів, а також володарка «Золотої пір’їнки». Але найголовніша її заслуга – це стиль письма, який не сплутаєш із жодним іншим. Без недолугих мовленнєвих структур і сюжетних ходів, без надмірної серйозності у ставленні до свого письма і зневаги до читача. Авторка постійно вступає з нами в діалог, іронізує з себе, зі своїх персонажів, із мови загалом і того, що пише. Звісно, в історії літератури це не новина, але в сучасній українській літературі для дітей – неабияка рідкість і справжня розкіш.

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»