Революція на експорт

Наталя Тисовська. Буремна Затока.  — К.: Електрокнига, 2013
Наталя Тисовська. Буремна Затока. — К.: Електрокнига, 2013

Українці як представники етносу, який зазнав тривалого гноблення, фізичного й духовного винищення, мають особливе ставлення до інших народів світу, яким теж у різні часи велося несолодко. Звідси наша симпатія до шотландців, визвольних змагань Ірландії, повстанців Ольстера та країни басків. Однак у жодному з цих випадків узагальнення не стають такими відчутними, як у випадку корінного населення Північної Америки. Думаю, багато хто проводив історичні паралелі між широко розкрученими німецьким кінематографом індіанцями та українськими збройними формуваннями: від козаків і до отаманів Холодного Яру. А звіряче винищення і переселення з праматерніх земель до резервацій дуже вже подібне на голодомори й депортації українців.

Тому новий роман Наталії Тисовської «Буремна Затока» просто мусить озватися в серцях українських читачів. Звісно, насамперед він потішить відданих фанатів коронованої авторки та продуктивної перекладачки. Бо ж книга розгортається у вже знайомій локації – Буремній Затоці, де шляхи головних героїв (Пітера Аніта та Ожавашко) вже перетиналися зі шляхами українців. Цього разу у вирі заокеанських подій інші старі знайомці – відьма Мокрина Мокош-Нечипоренко та її міліціонер-чоловік. А найкраще в цьому те, що для тих, хто не читав «Останнього шамана» чи «Трьох таємниць Великого озера», ці передісторії не надто багато і значать, тобто можна читати «Буремну Затоку» як окремий твір. Просто автори, які створюють власний розгалужений світ з наскрізними персонажами, завжди приваблюють особливо.

Роман ділиться на дві книги. Перша з них – уже традиційний для авторки містичний детектив. Розслідування джерел поширення невідомого наркотика відбувається з усіма атрибутами американського поліційного фільму і заводить українського стажера та його місцевих колег у глухий кут – наркоманів половлено, роздрібну торгівлю накрито, але наркотик поширюється і не ідентифікується. На цьому детектив завершено, на жаль, без шансів для читача щось передбачити чи про щось здогадатися. Бо пояснення лежить у суто містичній площині.

Вона (містична складова), окреслена у попередніх повістях-приквелах, очевидно, має особливу вагу для авторки. Зокрема править за один з основних засобів і обґрунтування світоглядних позицій героїв, і пояснення глибинних причин того, що відбувається. У оприлюдненій нині «електрокнижній» версії роману вона значно урізана, що полегшує сприйняття, але і позбавляє читача багатьох частин пазлу. Авторка обіцяє незабаром повну версію на папері – тоді багато що проясниться. Зокрема, читач більше дізнається про українку Мокрину і про індіанця Трапера – Великого Зайця…

Але вже й у цій версії любителі містичної родзинки будуть особливо потішені та здивовані, особливо гарно прописаним зв’язком українського та індіанського потойбіччя. Мене ж привабило інше. «Сніг непам’яті» – назва містичного наркотика, який викликає апатію і те, що зветься у нас «національною амнезією». Детальніше розповідати не буду, аби не псувати задоволення від читання. Символізм «снігу» лежить на поверхні, але це не дратує, а змушує замислитися. Яскравою паралеллю авторського ходу Тисовської може бути «сонячний хліб» Володимира Винниченка. Пригадуєте, у «Сонячній машині» було винайдено апарат, що створював хліб із сонячної енергії? Неодмінним атрибутом того хліба була крапелька поту людини, яка потім той хліб їстиме. Так само прозора алюзія, так само глибоко вкорінений у нашій історії символізм…

Вирішення питання «снігу» приводить нас у другу книгу роману, яку я умовно назвав для себе «У вогні» за аналогією з відомою і вже видатною трилогією Сюзанни Коллінз «Голодні ігри». Аналогія проста – друга книга роману Тисовської оповідає про революцію тубільного населення у сучасній Америці. Упосліджене, майже безправне, віками гноблене, воно повстає, озброївшись промовистим лозунгом: «Хочеш бути анішинабе – будь!» (анішинабе –одна з народностей корінного американського населення, що дослівно перекладається як «людина»). Масові акції громадянської непокори, перешкоджання незаконному будівництву, повалення пам’ятника гнобителю-колонізатору, а з іншого боку – переслідування незалежних журналістів, провокації влади; усі ці атрибути сучасної революції, так сильно знайомі нам, описує і осмислює авторка. Це вже не романтична оповідь про хоробрих індіанців і підлих ковбоїв, час вніс свої корективи, і суспільне протистояння має належний йому вигляд, без прикрас.

Навдивовижу, текст було написано задовго до початку подій Євромайдану в Україні, але багато сцен, описаних у книжці, впізнаються непомильно – багато хто з нас бачив їх на власні очі чи на екранах телевізорів. Тільки форма у «Беркута» трохи інша. Якусь мить навіть шкодуєш, що українські демонстранти не відрізняються від урядових сил кольором шкіри… І в цю мить мудра авторка вводить персонажів-білих, які теж стоять за справедливість, ідуть на жертви і здобувають і собі почесні місця біля багать у Селищі пращурів (більш відомому нам як Країна вічного полювання).

Поза тим – помилково було б радити книжку любителям бойовиків та екшну. Хоча голлівудські прийоми гостросюжетної оповіді тут присутні (і це добре, хай йому грець!) основна боротьба триває у душах героїв, і саме на ній несамохіть зосереджується авторка. «На чиєму ти боці?» – запитують у старшого лейтенанта з України. «Пам’ятай, хто твій ворог» – так і хочеться зацитувати у відповідь інший відомий мем… Молодий професор Пітер Аніт чекає, коли з’явиться лідер, здатний повести за собою його народ, і знаходить цього лідера зненацька і зовсім несподівано для себе… Ожавашко, колишня наркоманка, знаходить сили для спротиву і сама дивується, де їх стільки взялося…

Фінал революції, яка супроводжується інформаційною блокадою регіону, терактами і комендантською годиною, непередбачуваний. Локальна перемога (повернення у власність громади анішинабів копальні, виявленої на їхніх законних землях) може послужити початком ще більших репресій, а може й започаткувати нові перемоги революції… Це читачу належить домислити самому. Що ж до мене, то я недарма вжив порівняння з трилогією Коллінз. Історія обривається в кінці другої книги, коли увесь Панем охоплено рухом опору, але… Що далі? Чи авторка недаремно оприлюднила текст саме зараз і ми, українці, побачимо продовження у випусках новин у найближчі місяці? Чи, може, таки з’явиться ота омріяна «Переспівниця» і для нас, і для братнього народу анішинабів? Час покаже.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.