Фірмові любов та сум від Жадана

Сергій Жадан. Месопотамія. — Харків: КСД, 2014
Сергій Жадан. Месопотамія. — Харків: КСД, 2014

Укотре Сергій Жадан написав хорошу книжку. Вона схожа на попередні своїм специфічним смаком і запахом. У ній немає болю – а може, автор подорослішав і навчився ховати його набагато глибше.

Вірний читач, із тих, хто любить, щоб книжка ніколи не закінчувалася, знайде тут повторення улюблених прийомів. Автор добре знає, що йому вдається, і демонструє це ще раз і ще, на біс. Вдалі порівняння, ліричні відступи, що вивертають людям душу, калейдоскопічні зміни незліченних персонажів-маргіналів, ностальгія на руїнах минулого і надання безнадійному приреченому світові вищого сенсу уже тим, що про нього хтось захотів написати («ніхто й ніколи нічого про нас не згадає, / ніхто й ніколи нічого нам не забуде») – Жадан компонує ще один фірмовий текст.

Той, хто читатиме Жадана вперше, теж отримає безліч позитивних вражень. Перший Жадан – як перші справжні обійми, коли ще тільки належиться пізнати: неймовірне відчуття насправді може повторюватися раз за разом; втрачатиметься лише новизна.

Але про що ж йдеться у «Месопотамії»? Її так само складно переказати, як вірш. Це цикл ліризованих оповідань, де персонажі сучасного Вавилону спілкуються, кохаються, родичаються – одне слово, взаємодіють у різний спосіб, незалежно від того, де і як це відбувається. Їхнє життя не підпорядковане жодній глобальній меті, а отже, вони мають розкіш поставити крапку будь-коли. Кожне з оповідань – це вихоплений фрагмент із їхнього буття. Сюжети й імена забуваються так само швидко, як випадкові сцени в громадському транспорті. Тут життя рухається по колу й фінальна сцена замикається із першою. Зрештою, вони могли безболісно виринути в інших творах Жадана останніх років: весілля, похорон, лікарня, інцест, прощання із смертельно хворим, поїздка до родичів-емігрантів… По суті, із цього всього в свідомості осідають лише цитати й метафори. Як і належиться після прочитання хорошої лірики.

Книжку справді можна і варто розтягати на цитати, виписувати їх у молескіни, учнівські зошити, дівочі альбоми, прикрашати ними бетонні огорожі, рекламні щити й революційні транспаранти. Високий рівень афористичності – це шлях у безсмертя, що пролягає через епіграфи до творів інших. Ось наприклад, актуальне: «А ще говорили, що на вулицях знову почали стріляти, що війна продовжується й ніхто не збирається здаватись. Усе буде тривати, доки ми будемо любити, – пояснювала, ніби на щось натякаючи. Любові стане на всіх, – додавала. Цього останнього я не зрозумів».

Попередню книгу Сергія – поетичну збірку «Вогнепальні і ножові» – критики називали «євангелієм від Жадана» через насиченість християнськими та міфологічними образами. «Месопотамія» цікава не лише посиленням цих мотивів (зрештою, до будь-якої поезії можна застосувати ритуально-міфологічний підхід, мати б тільки достатньо фантазії та ерудиції), але й тим, як автор уводить їх у текст: вихоплюючи і сполучаючи фрагменти культурних матриць настільки спорадично, що дуже складно декодувати сенси відповідно до письменницького задуму. Наприклад, розділи-оповідання названі іменами героїв, із ракурсу яких ведеться оповідь. Пофантазуймо: Іван, Матвій, Лука, Фома – апостоли? Боб – чи не названо його у пам’ять про того, хто вірив у Вавилон, Сіон та Ефіопію; чи має він спільне із персонажем «Біг Мака»? Марат, якого ховають у першому розділі, – найпростіша асоціація зі «Смертю Марата». Ромео та Маріо – здається, найбільш промовисті імена; але чи справді автор відсилає нас до класики? Ну і так далі; інтерпретацію ускладнює те, що характер та поведінка персонажів не дають принаймні відвертих підказок у цьому напрямку. Можливо, автор просто не надто хоче запрошувати читача до своєї гри.

Поряд із цим, автор прагне досягти ефекту реальності. Він називає книгу харківським текстом; численні персонажі – Маріо, Лука, Соня, Боб, Настя, Марат та інші  – втілюють достатньо типових рис, щоб впізнавати у них якщо не власне середовище, то вже напевно – людей зі свого кварталу. Це типові жителі українських міст та містечок в уявленні інтелігенції, травмованої 1980-90-ми. Наскільки реалістична така романтизація пролетаріату? Відповідь легко дізнатися, почавши регулярно їздити у плацкарті, електричках та кілька разів радо прийнявши пропозицію випити разом у пісочниці з сусідами по будинку.

Враження, що в цій книзі, порівняно із попередніми, персонажі набагато більше кохаються. Любов і секс – способи тимчасового вивільнення від експлуататорського західного світу, метафорою якого є Вавилон. Може, тому тут все так поспішно і зовсім не чуттєво. У цьому дивному світі секс – не обов’язково для задоволення. Еротика «Месопотамії» не збуджує, але розчулює до сліз. Герой хапливо кохається на синтетичному китайському килимі, або в салоні, квапливо садячи собі на коліна перукарку, або на залізному столі із чужою нареченою, у якої волосся золотаве, а п’яти жовті наче цитрини. Є ще не менш не-еротична, але сентиментально-кумедна сцена із американською повією, коли Боб торкається її грудей, щоб швидше усе завершити, тому що час спливає – і намацує шви під ними. Усе це цілком взаємозамінне із ліричним рефреном про наших жінок, які незвичайні, вони сприймають секс як «найвищий вияв своєї любові, як найтоншу межу своєї прив’язаності, за яку так страшно заступитись, але від якої так важко відмовитись. …Там, де я живу, стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються у них знову. Кому потрібні зайві рухи?».

«Месопотамія» не обмежується циклом малих прозових форм. Це ще й добірка віршів, розміщених наприкінці, частина з яких цінна саме іменем автора і в рамках загального контексту його творчості (цитувати їх тут, вириваючи по кілька рядків – справа невдячна, але: «Любов чоловіків і жінок –  / це отримані нами ніжність та безпорадність, / довгий перелік дарунків і втрат, / занурення вітру в травневе волосся»; і ще, про Ісуса, який вкотре перемагає в боях без правил, смертю смерть поборовши: «І апостоли прикладають йому рушник до лиця, / і говорять, що вірили йому до кінця. / І той, хто ставив на нього, / ставить далі / так само – / на досвідченого бійця»). Ще на початку кожної частини є ілюстрації – міські ландшафти, якщо доречно так називати харківські фотографії Гамлета.

У підсумку маємо добре зроблену книгу. До неї важко причепитися з формального боку: вона справді гарно написана, а переплетення людських доль відбувається логічно і гармонійно, відповідно до законів хорошої літератури. «Месопотамія» не розчаровує; проте й катарсису не стається. Жадан не дивує, а лише підтверджує репутацію хедлайнера укрсучліту.