Нотатки випадкового мандрівника Межиріччям

Сергій Жадан. Месопотамія. — Харків: КСД, 2014
Сергій Жадан. Месопотамія. — Харків: КСД, 2014

Новий роман Сергія Жадана, безперечно, викличе хвилю захоплення. Будуть написані численні рецензії з приводу поетичної, образної мови, живих і провокаційних персонажів; напевне говоритимуть і про те, як Жадан у дев’ятьох новелах та у тридцятьох поезіях поєднує сюжети в загальне подієве поле, як перемішує, зіштовхує персонажів… Але боюся, багато буде сказано й про незавершеність сюжетних ліній, про те, що власне історії дуже часто залишаються недосказаними, обриваються на високих щемких нотах, які — хоч би якими високими й щемкими були — все-таки не вгамують у читача відчуття порожнечі, відсутності смислу.

Саме з такими думками я й сам читав більшу частину «Месопотамії» — аж до розділу «Фома», коли — несподівано й до сорому пізно, як для рецензента, — усвідомив, що все-таки переді мною саме роман, а не збірка оповідань, і що все-таки у тексті достатньо ключів для того, щоб розшифрувати сказане письменником.

Тому замість речей очевидних (як нова книга Жадана співвідноситься із попередніми, як вписується в загальне тло сучасної української літератури _etc_) поговоримо про те, чого начебто бракує «Месопотамії».

* * *
Звичайний читач від звичайної книжки чекає, хай і підсвідомо, певної завершеності. Навіть якщо сюжет уривається на півслові, всі наявні (та й свідомо вилучені) елементи історії й спосіб її оповідання, зрештою, працюють на головне — ідею. На славнозвісний меседж, який ми зчитуємо, якщо існуємо з автором в одному й тому самому поняттєвому полі. Коли розбіжності неминучі (бо є певна відстань між письменником і читачем, скажімо, часова чи культурна), книжку видають із коментарями.

Проблема, однак, полягає в тому, що сучасний читач, хоч і має набагто більше можливостей подолати ту саму відстань між собою та письменником, робить це зрідка й знехотя. «Месопотамію» ж написано виключно з розрахунку на те, що читач буде вкрай уважним і, дійшовши до фіналу, повернеться та перегляне деякі епізоди вдруге-втретє. Інакше збагнути роман буде неможливо: ключові деталі розсипані по тексту й подані як малозначущі. Парадокс у тому, що в межах окремого розділу вони саме такими і є — але оскільки, підкреслимо, «Месопотамія» — цілісний текст, — уже через два-три розділи ті самі деталі гратимуть центральну роль для розуміння того, що відбувається.

«Месопотамія» може бути прочитана принаймні на двох рівнях. Є прості й зворушливі історії окремих людей, вони розповідають про поминки друга, скандал на весіллі, подорож до Америки тощо. Саме як історії їх можна читати окремо і в будь-якому порядку (власне, деякі уже й були надруковані в періодиці).

При цьому, окрім значущої складової (персонажі щось роблять, взаємодіють між собою тощо), кожна з цих історій має ще й дивнуваті елементи: скажімо, автор згадує про чарівні сни героїні чи навіщось вставляє епізод, який ніяк не поясниш, якщо звертатися тільки до подій конкретного розділу. Можна було б усе списати на авторське бачення, на поєднання буденного та поетичного, на, зрештою, те, що в усьому світі звуть магічним реалізмом.

Однак у такому разі «Месопотамія» постає набором непоганих оповідань, які для Жадана є доволі вторинними: щось подібне вже було, скажімо, у «Ворошиловграді». Для Жадана цього замало — для прискіпливого читача також.

І от коли починаєш переглядати книжку й уважно придивлятися до тих дивнуватих елементів, на тлі звичайних історій проступає зовсім інша картинка.

Далі я вимушений буду частково переказувати зміст книжки, але намагатимусь уникати кручущих спойлерів. З іншого боку, найцікавіше в «Месопотамії» — той другий шар, про який ітиметься, — і це все, даруйте, один величезний спойлер. То в разі чого — майте на увазі, я вас попередив.

* * *
Отже, для мене все почалося з Фоми. Ще одна «месопотамська» історія кохання — цього разу власника пересувних кав’ярень Фоми та колишньої повії Олі. Закоханий у дівчину Фома втрачає голову, підвозить її додому, пише поетичні смски, зрештою напивається і веде до себе.

«Він розвернувся й пішов, важко орієнтуючись у липневій темряві й слухаючи шепоти у власній голові. А щоби вона не згубила його й не відстала посеред ночі, весь час говорив, говорив, аби вона йшла на його голос, аби рухалася за ним і не лишалася сама. /…/ Говорив і думав так: головне — не озиратись, головне — не замовкати, доки я йтиму й говоритиму, вона буде йти за моїм сміхом, доки я матиму що сказати, вона змушена буде мене слухати, вона дійде до кінця, і дослухає до кінця, і залишиться зі мною цієї ночі. Адже має вона дізнатися, чим все це закінчиться, має ж дочекатися розв’язки. Головне — говорити й не зупинятись. Він більш-менш твердо підійшов до під’їзду, надміру широко прочинив двері, достатньо безтурботно ступив у темряву. Важко підіймався сходами, повільно підбирав ключі, завбачливо не вмикав світла. Говорячи й не озираючись, пройшов коридором, скинув черевики, стягнув із себе сорочку, завалився на ліжко.

Вона постояла внизу, на вулиці, почекала. Почувши, як скрипнули двері його помешкання, заспокоїлась, пішла».

Щойно ви вловлюєте, до якого міфу апелює тут Жадан, подальше стає зрозумілим само собою: і те, чому Оля працює в спортивному барі, який знаходиться в _холодному підвалі_, й чому вона щезає, утримувана вдома двоюрідним братом, і навіщо, зрештою, той передфінальний епізод, де Фома шукає Олю серед гаражів, довго блукає, а потім проходить повз один із гаражів, з темряви на світло, й на виході його зустрічають собаки: саме троє стоять, готові до бою, решта — віддалік.

Звичайно, Жадан не намагається один до одного віддзеркалити міф про Орфея та Еврідіку: він бере лише значущі елементи. Це гра на полі Джойса й Апдайка, однак гра за іншими правилами. Часопростір роману водночас вміщає в собі й буденне, й міфологічне, обидва ці шари взаємопов’язані й переплетені так щільно, що годі їх роз’єднати. Але спроба буквального прочитання, вишукування детальних паралелей закінчиться нічим. Фома проживає історію Орфея (і то — лише частину її), однак не стає «новим Орфеєм» — співцем, улюбленцем Аполона, одним із аргонавтів…

Так само в розділі «Іван» Соня не стає Пенелопою, а Олег — Одісеєм, але вони проживають/розігра_ю_ть відому сцену побиття женихів на весіллі. Лише вловивши цю паралель, розумієш, чому Соні сняться старі кораблі, що піднімаються рікою до міста, й моряки, які після довгих мандрів сходять на берег; до чого флешбек наприкінці розділу, де Олег, дізнавшись про майбутнє весілля, попри всі перешкоди повертається до міста; чому жених ходить всюди не один, а з натовпом футболістів…

Знову ж: і тут є чимало розбіжностей із класичним сюжетом, але лишається головне, як і в «Фомі» — класична історія кохання повторюється, _народжується_ за нових умов, між іншими людьми.

* * *
Однак пошук ключів такого типу — справа непевна й може швидко заманити туди, куди сам автор і не думав нас вести. Зрештою, інтелектуальна гра у «вгадай сюжет» не може бути самоціллю, чи не так?

Таких уже упізнаваних античних сюжетів у «Месопотамії», здається, більше й немає. Хіба що «Марат», який почасти відсилає до Геракла: поховання брутального героя стає водночас приводом для його обожествлення. Але я не маю остаточної упевненості в тому, чи прив’язаний «Марат» до Геракла, чи просто тут такий собі узагальнений образ «героя нашого часу».

Але «Месопотамія» недаремно названа саме так — і у цьому місті, в цьому Вавилоні, зображеному Жаданом, перемішалися різні мови, різні культури й різні часи. Перший і останній розділи роману працюють як своєрідні пролог та епілог. У «Мараті» поминають померлого (і поминають через сорок днів після Великодня), в «Луці» збираються на день народження. Душа Марата ще незримо присутня поміж живими, Лука хворий на рак горла і для живих уже все одно що мертвий.

Ці метафори в Жадана несподівано набувають уречевлення. От оповідач в «Мараті» йде до його дому і, заблукавши в темряві, в коридорі, якого раніше там не було, щось намацує. «Враз пальці зупинилися на чомусь пругкому й теплому. Я спробував зрозуміти, що це. Пір’я, це було пір’я, ніжне й невагоме на дотик. Щось, схоже на щойно забитого птаха, щось, наповнене кров’ю та пам’яттю. Я торкався обережно й уважно, пробуючи відгадати, що ж це все-таки є. Раптом темрява під моїми пальцями здригнулася, легко озвалася, ніби хтось зітхнув. Я відчув, як щось ворухнулося. Жах пройняв мене. Жах і відчай. Я кинувся просто в темряву, викинувши перед собою розчепірену долоню».

Варто згадати, що древні вважали, буцімто душа після смерті перетворюється на птаха, — і смисл цього епізоду стає зрозумілим. Так само прозорий і смисл фінальної сцени з «Луки», де помираючий Лука витанцьовує перед однією з гостей, дівчиною, яку ніхто з присутніх не знає («з довгим, фарбованим у чорне волоссям»). Це та, про яку він говорить гостям: «Смерть є. І ви навіть не уявляєте, як близько вона до вас».

Однак тут — як і в усій «Месопотамії» — будь-яка дрібна деталь важлива: вона допомагає розгадати загадку попередніх розділів. Так, оця дівчина уже з’являлася в передостанній історії. Боб, який прилетів до Америки провідати родичів, шукає повію. «Перехопила його, втім, якась невисока на зріст, фарбована в чорне, гостроноса і худюща риба-тріска». Потім, в гостях у Луки, ми бачимо, як «Лука сидів і посміхався, переводячи погляд від Боба до незнайомки, що сиділа при іншому боці столу».

Отже, «Месопотамія» — це роман про смерть? І так, і ні. Смерть тут невід’ємна від любові, кожна з історій — це, власне, історія їхнього взаємоіснування. Так само поряд співіснують високе й низьке, романтичні легенди й крижана, брутальна дійсність, — але (доводить Жадан) легенди, по суті, _це теж дійсність_. І тому взаємопроникнення побутового й метафізичного виглядає як щось цілком природнє для цього неназваного за ім’ям Вавилону.

Для розуміння того, що відбувається і про що йдеться в романі, слід згадати ще про один важливий образ. Персонаж на ім’я Чорний з’являється уже на перших сторінках роману — але лише в оповідях інших. То він спортсмен, одноліток Марата, то — легендарний рекетир, то взагалі істота ледь не міфічна. Але ж його самого ми у книжці не бачимо — принаймні під цим іменем. Насправді ж він, як мені здається, вигулькує з темряви лише один раз: коли перестріває Боба після того, як той залишив повію-смерть, — уже на виході до освітленої вулиці. «Був це великий суринамець чи, можливо, навіть ефіоп — було темно й загрозливо /…/ У темряві чорного майже не було видно, так, мовби порожнеча зливалася з порожнечею і з порожнечі промовляла порожнеча. Давай, — сказав він Бобу, — вивертай, що там у тебе в кишенях».

Хто це? Можливо, образ небуття і забуття, такий собі жаданівський Харон. Боб не має при собі грошей, тому віддає єдине, що в нього залишається після відвідин повії-смерті: «доволі запашний згорток, щось, поза сумнівом, коштовне, щось дбайливо й уміло загорнуте в жовту газету, друковану потойбічною мовою, себто такою, якої тут ніхто не розумів, якою тут ні з ким не можна було порозумітись і нікому не можна було освідчитись».

Мова та — ясна річ — і українська, і, водночас, вавилонська, — але суть не в тому. Що ж було у згортку? Про нього згадують раніше — в розділі «Ромео»: «А ковбой дістав із кишені пухкий запашний згорток, щось коштовне, щось загорнуте в жовту газету, і всіх загалом порвало, його підхопили на руки й потягли за двері, кудись до самого пекла». Там — на весіллі — це виглядає так, наче Боб приніс траву. Але цей же згорток у Штатах навряд чи міг містити траву, принаймні Жадан це якось би підкреслив: все-таки доволі дивно, щоб Боб проніс її крізь митницю, а потім возив із собою, так і не використавши.

То що ж, повторимо, у згортку? Що можна протиставити небуттю і забуттю? Історія Боба — це історія людини, яка полетіла за море, шукати родичів, що забули про своє коріння. (І доньку їхню звуть Ліліт — так само, як першу дружину Адама, котра перетворилася на демоницю, зваблювачку чоловіків). Боб летить, щоб нагадати їм про забуте, і для цього показує старі фотографії. Тож, звернувшись до цирульника Оккама, мусимо зійтися на тому, що саме фотографії Боб і тримав у тому згортку, саме вони — як уречевлена пам’ять роду, сім’ї — стали зброєю проти Чорного.

Настільки могутньою зброєю, що після смерті Боб повернувся до Месопотамії й зміг приїхати на день народження/смерті Луки.

* * *
От ми, власне, й дійшли до ще одного ключового моменту в прочитанні роману. Жадан написав книгу про любов і смерть — і чи не найяскравішою метафорою їхнього взаємопроникнення стає співіснування живих і мертвих. Мертві повертаються до живих, ті й інші, власне, не відчувають межі, здатні сприймати обидва стани як щось несуперечливе, природнє. Підозрюю, що деякі з персонажів самі не помічають, коли помирають (і читач про цей їхній перехід з одного стану в інший може лише здогадуватися за неявними ознаками — як-от у прикладі з Бобом).

Любов і смерть — неможливі одна без одної. Чи не найяскравіший приклад цього — розділ «Юра», де головний герой, позичивши у Чорного двадцятку (років?), не бажає віддавати борг, переховується у лікарні — й там дізнається про свій діагноз.

Жодна двадцятка — долларів чи гривень — не викликала б такої реакції: Чорний настійливо шукає боржника і доходить аж до погроз, Юра переховується й боїться за себе та за інших. Патова ситуація руйнується, коли Юра закохується в медсестру. Та повинна подзвонити, але ж Юра вимкнув мобільний, бо зателефонувати може і Чорний.

І от Юра, увімкнувши телефон, повертається додому: «Проходячи повз дзеркало, кинув погляд: жилаве, бите й шрамоване тіло, поріділий хаєр, ламаний ніс, міцне боксерське підборіддя. Дещо схуд, але не страшно. Відірваний палець на лівій руці, через який кинув грати. Обпечена права нога. Суха, вивітрена шкіра. Злий, упевнений погляд. Усе як завжди. За останні двадцять років майже нічого не змінилося».

І тут-таки йому телефонує Чорний, — бо, повторімо, небуття і любов — дві половини однієї монети, одне неможливо без іншого.

Месопотамія — країна померлих, і деякі призвичаюються до смерті від народження, а любові так і не знаходять. Можливо, саме про це — історія «Маріо»: хлопця, який зустрічає свою двоюрідну сестру, Настю. Настя — живе біля моря, темношкіра, засмагла, як і Свята Сара, іконку якої вона носить.

«— Була така свята. Врятувала човен із важливими особами», — пояснює вона Маріо, але це — лише половина правди. Адже Свята Сара (єгиптянка або циганка, за різними версіями) врятувала від смерті Лазаря, Марію Магдалену, Марію Саломею та Марію Якобу. Вона пропонує Маріо поїхати разом із нею якнайдалі від міста, але той відмовляється, натомість пропонує переїхати сюди їй.

Цікаво, як автор описує тут Маріо: «Тоді вона лягла на нього, ніби прикриваючи від вечірньої спеки, лежала й мовчала, заспокоюючи. Лежала, збираючи його докупи, не дачи йому розвалитись на гарячі шматки глини». А от іде з поминок медсестра, коханка Юрія: «Чим ближче підходила до брами, чим глибше вступала в пітьму, тим похмурнішим ставало повітря над її головою, ніби там, де закінчувалося світло, куди не добивали жовті лампи, їй доводилося дихати попелом і глиною і розмовляти з померлими, які в цій глині ховалися». А от початок «Матвія»: «Мені в цей час снились піщані дюни, вони перетікали моїм життям, не лишаючи по собі нічого, крім спеки й задухи. Снились мені змії й земляні птахи, снились написи, зроблені на темній глині, снились мовчазні діти, що збирали між сухих гілок отруйні ягоди й простягали їх мені, мовби просячи: давай, спробуй, ти не знаєш, від чого відмовляєшся, ніколи в житті ти не відчував цього дивного смаку, так смакує лише смерть, це краще за будь-які прянощі, це солодше за будь-які мікстури, ти лише спробуй, прокинься й спробуй».

Отруйні ягоди, що солодші за смерть, — кохання? — снилися Матвію тоді, коли він був із жінками, в яких на насмілювався закохатися. А без кохання чоловік лише глиняний голем, істота, по суті, мертва, принаймні — нежива. А отже, позбавлена і смерті.

* * *
Ми лишаємо за межами цих нотаток ще чимало цікавих нюансів та відсилок. Сказати направду, я впевнений, що дечого й сам досі не розпізнав: «Месопотамія» — така країна, куди варто не раз повертатися, щоб відкривати нові й нові таємниці.

Цікаво, чи вдасться сам автор до якихось пояснень чи потрактувань, чи надасть якісь додаткові ключі до інтерпретації — крім тих, які вже є в самій книзі.

Я не сказав ані слова про поезії — останній розділ роману. Але написаного, здається, і так забагато для першого разу. Зрештою, не хочеться позбавляти читача можливості самому не тільки відчути на губах терпкий та медовий присмак вавилонських слів, а й розгадати загадки цієї книги.