Не метафора

Анастасія Левкова
Анастасія Левкова

Трохи менш як рік тому я завершила статтю під назвою «Як і чому вмирає місто». Йшлося про смерть Києва у художніх творах ХХ і ХХІ століть.

Я говорила про те, як Булгаков романом «Біла гвардія» «запатентував» тему вмираючого Києва, пояснювала, що для цього автора смерть міста полягала не стільки в стрілянині, не тільки в загибелі близьких (хоч і в цьому, безперечно, теж), скільки в соціальних і культурних змінах: в освоєнні Дому пришельцями-варварами. Я писала: те, що для Булгакова було смертю міста, для Підмогильного стало його народженням – герой роману не хотів зміни зовнішності міста, але бажав, щоби воно вмерло своїми старими городянами й народилося новими.

Згадувала В. Домонтовича, який описував не загибель міської культури, як можна було б чекати від інтелектуала, а речі цілком дотикальні: голод тих років, смерть не будинків, а людей, перетворення міста з людного на безлюдне.

Говорила про те, що вмирання Києва в час революцій – сюжет творів і нашого часу, називала ім’я Лади Лузіної, на чиїх текстах добре простежується вплив Булгакова, хоча в головних ідеях, як я доводила, Лузіна від нього відходить.

Згадувала тексти про нацистську окупацію Києва – Юрія Яновського, Анатолія Кузнєцова, Павла Загребельного (у текстах цих авторів живуть два міста — точніше, одне вмирає, а інше, підпільне, живе повноцінним, хоч і не притаманним собі самому в мирний час життям).

Приділила увагу тим творам, де йдеться про сучасну забудову Києва, спотворення міста, що для багатьох його мешканців, особливо тих, що вважають себе корінними, означає смерть (Євгенія Кононенко, Валерій Грузін).

В останніх розділах говорила про постапокаліптичний Київ – посилалась на «Очамимрю» Ірванця і «Сталінку» Ульяненка.

Наприкінці писала про власний досвід того, як місто віддаляється, блідішає, міркувала про те, чи означає це його вмирання – в окремій, тобто моїй, душі:

«Я можу розповісти про те, як Київ стає не якимось іншим, а чимось іншим. Це як наче замість когось, кого дуже любила, кого могла обійняти й заснути поряд із ним, маєш тепер картинку в скайпі — та сама міміка, ті ж інтонації, тільки вже не 3Д, а 2Д. Місто бальзамується, засинає в тобі летаргічним сном, перетворюється на образ, який можна вдмухнути в повітряну кульку.

Я можу розповісти про те, як місто блідішає й віддаляється. Але чи розповім я тим самим про те, як місто вмирає — вмирає в тобі самій? Чи можу я розповісти про те, що таке вже не любити місто, вже не знати його, вже не хотіти знати?

Та насправді воно й далі є – і не тільки десь, для когось, а в тобі і для тебе. Немає колишніх любовей: вони всі – це засохлі квіти, які, поклавши в окріп, можна оживити і знову пізнати їх на колір і запах…»

***
…В мирний час, коли люди працюють у полі – ну добре, вже давно не в полі, а в офісах, – ми — ті, хто звикли працювати зі словами, — бавимося абстрактними конструкціями, образами, говоримо метафорами, переживаємо те, про що говоримо – навіть у переносному сенсі, – не лише на словах, а наче в реальності.

Коли на початку лютого я прийшла на Грушевського, довколишній пейзаж був навіть не чорно-білим, а чорно-сірим. На той час тут уже загинули Сергій Нігоян і Михайло Жизневський – було боляче і гірко, і було оглушливо, хоч я їх особисто не знала і цього не бачила. Так, я їх особисто не знала і цього не бачила – саме тому, спілкуючися з Іншими Чоловіками (зокрема з Тим Чоловіком), озиралася довкола, і в серці ще міг тенькати булгаковський пейзаж – пейзаж потерпілого міста, міста, яке страждає. Я ще могла думати про зв’язок часів, згадувати, що вулиця Грушевського в 1919-1934-му звалася вулицею Революції, – не трактувала дій радянських очільників як передбачення (і зараз не трактую), просто переконувалася, що бувають випадкові збіги.

***
Зараз, коли я дивлюсь на обгорілий Будинок профспілок, на чорне від сажі безбруків’я, я не думаю про те, що Київ умирав. Я вже не можу говорити метафорами.

Можливо, пізніше. Можливо, значно пізніше я опублікую ту статтю, оновивши її творами українських авторів про Київ узимку 2013-2014-го (які теж будуть написані значно пізніше, бо потрібна віддаль); говоритиму про те, що моє найдорожче місто в цей час жило паралельним життям – тим, що йому невластиве в мирний час, але від цього не менш повноцінним, а, може, навіть більш повноцінним, ніж завжди. Можливо, я гратимуся словами і з серйозним виглядом скажу про те, що столиця на те і столиця, щоби мати сто лиць — сто лиць, представлених тисячами наших співвітчизників із Києва і провінції, скажу про те, що одне з її лиць – одне з найсправжніших лиць – це й була наша революція.

Але зараз я не можу бавитися метафорами. Бо зараз, коли все бачиться гостріше, правда постає голою і необтяженою жодними абстракціями, тож неприкритим є факт: міста не вмирають, це всього метафора, метафора змін, які авторові не до вподоби. Ну добре, міста ЗДЕБІЛЬШОГО не вмирають – з поправкою на Помпеї, Хіросіму, Нагасакі і – в Другу світову – Варшаву.

Вмирають люди – тільки про це нині може йтися. Тільки про це. Про речі прості й суворі. Непоновні. Невідбудовні. Безповоротні.

Коли я дивлюсь на обгорілий Будинок профспілок, то це значить, що я недалеко від Інститутської. І тоді я автоматично думаю про те, як од кулі в шию вмирав – не Київ, а Той Чоловік.

І це – не метафора.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»