Суто британські зухи

PrintНе секрет, що видання книжок в Україні часто стає можливим лише завдяки окремим ентузіастам. Всі розуміють: необхідно, щоб на полицях стояли хоча б найголовніші тексти зарубіжних класиків, — але зазвичай на цьому розумінні все й закінчується. Аж допоки не приходить черговий «маніяк», який попри будь-які перешкоди примудряється-таки знайти видавця, фінансування, перекладача (і то — не з російської, а з рідної мови письменника), художника, домовитись про придбання прав… Одне слово, сам-один або з купкою ентузіастів робить майже неможливе.

Власне, за кордоном часто ситуація подібна: щоб переклали саме цю, а не ту книжку, вона мусить припасти до смаку перекладачеві — та й не простому, а достатньо енергійному і пробивному. І навіть в цьому випадку процес може тривати роками…

Серед інших класиків Кіплінгу взагалі-то не дуже щастило і в колишньому СРСР. Чимало його текстів залишилися не перекладеними навіть російською — і напевне годі найближчим часом чекати, що ситуація кардинально зміниться. Тим більше не слід очікувати повного зібрання творів українською — але хоча б основний корпус усе-таки хочеться побачити, причому не років через двадцять, а якнайскоріше.

Перші кроки до цього зроблені завдяки Володимиру Чернишенку — людині, яка уже кілька років поспіль робить чимало для того, щоб Кіплінг зазвучав українською. Вийшли три томи казок, на черзі «Кім» — а ми дочекалися, мабуть, однієї з найбільш важливих і водночас найменш відомих у нас збірок: «Сталкі та його команду».

* * *
У англійській літературі жанр, в якому написані оповідання про Сталкі та його друзів, має давню традицію. Це так звані «шкільні оповідки», які зазвичай описували шкільне життя, були присвячені дружбі, взаємодопомозі, оспівували спортивні та інші досягнення героїв… Ці тексти виокремилися у особливий жанр, оскільки школа — і то школа «закрита», радше схожа на інтернат, — була важливою складовою у житті тогочасних британців (якщо точніше — у житті тогочасних британців, які вміли читати художню літературу і мали на це час та кошти). Зрештою, як і будь-який жанр, «шкільні оповідки» пережили кілька етапів еволюції: від солоденьких, припарфумлених історій до творів, що описували чорні сторони шкільного життя.

Власне, «Раби лампи» (1897 р.) — перше ж оповідання, присвячене Сталкі та його друзям, — викликало чимало обурення у читачів. Здається, чи не вперше у «шкільних оповідках» головні герої знущалися з малечі, обманювали вчителів та й узагалі поводилися аж ніяк не взірцево. У цій та подальших історіях було більше навіть не від звичних «оповідок», а від крутійського роману, тільки в нетрадиційних для нього декораціях. Кіплінг свідомо збурював публіку, але робив це не задля епатажу як такого. Він чудово знав, що саме відбувається в колоніальних британських школах, бо й сам закінчив одну з них. І все, про що він писав у «Сталкі…», так чи інакше було пов’язано з його особистим життєвим досвідом.

Можливо, саме через це оповідання мали шалений успіх у читача: відчувалася _справжність_, ненадуманість. Додамо сюди тонку іронію, такий собі трохи відсторонений глузливий погляд на героїв та їхні витівки; несподівані карколомні пригоди і серйозний соціальний підтекст у другій частині першого оповідання.

За деякий час оповідання вийшли книжкою, а пізніше навіть були доповнені ще кількома текстами. Вони не тільки змінили парадигму жанру, а й безпосередньо вплинули на багатьох авторів, як англійських, так і зарубіжних.

Зазвичай у цьому контексті згадують Аркадія Стругацького: він відчайдушно любив цю книжку, переклав її на російську і, звісно ж, саме від прізвиська «Сталкі» походить назва сталкерів з відомого «Пікніка на узбіччі». Але навіть вплив на творчість Стругацьких тільки тим не обмежився. Скажімо, одне з оповідань, що ввійшло до знакового роману «Полудень, XXII століття», розповідає про інтернат майбутнього і багато в чому перегукується з історіями про Сталкі. А прийом, коли несподівано оповідь від третьої особи переходить на оповідь від першої, Стругацькі майстерно використали в повісті «За мільярд років до кінця світу»…

При цьому збірка про Сталкі й російською мала непросту долю: переклад Стругацького загубився і був знайдений тільки в цьому році, в архівах; дві інші виходили малими накладами і лишилися читачем майже не поміченими. Натомість «Сталкі та його команда» — книга дуже цікава і юному читачеві, й дорослому. Кіплінг у ній постає у зовсім несподіваній іпостасі. А на фоні нащодавніх суперечок з приводу того, що, мовляв, в українській підлітковій літературі все надто солодко та патріархально, «Сталкі…» є важливим кроком: адже і в британців колись було так само, а от яким шляхом пішов Кіплінг. Дивіться, думайте, порівнюйте… шукайте свої.

Але одразу ж заспокоїмо надто схвильованих батьків: згаданих вище «непристойних сцен» лякатися не слід. Сталкі, Жук та Мак-Турк — це аж ніяк не аналог сучасних гопників чи тітушків. У тому й суть: ці хлопчики уособлюють в собі всі протиріччя звичайнісіньких підлітків. Жорстокі, але водночас по-своєму чесні, допитливі, але хитрі, претенційні, але й наївні… Це ті, хто, вирісши, ніс ідеали британської цивілізації в інші країни — знову ж таки, з усіма протиріччями та з усією _неідеальністю_ цих ідеалів. Звичайні живі хлопці.

* * *
«Сталкі…» — це гарне читання, і мушу зізнатися, що я із задоволенням «проковтнув» 160 сторінок. Навмисне не зупинятимусь на сюжетах, щоб не позбавляти чатача можливості насолодитися ними. Поговоримо про інше.

Перекладачі Богдан Стасюк і Сергій Стець, редактор серії Володимир Чернишенко, видавництво «Навчальна книга — Богдан» зробили дійсно величезну роботу. «Сталкі…» — це не просто набір текстів, а повновісне видання з чималою кількістю ілюстрацій, із передмовою та коментарями. Видно, що намагалися задати планку, зробити взірцеву книжку. Чого варті хоча б відскановані та підписані українською малюнки з альбому одного з героїв книжки (точніше — його прототипа)! Наскільки мені відомо, пан Чернишенко спеціально їздив за ними до Англії. Так само тішать форзаци з портретами персонажів та картами, схема коледжу, де відбувається дія… Це все лише «родзинки», але «родзинки» вкрай важливі. Книгу приємно взяти до рук, хочеться поставити собі на полицю.

Але коли починаєш читати, виникають певні питання. «Привертає увагу цікаве перекладацьке рішення передачі англійського сленґу українською мовою», — пише у передмові В.Чернишенко. І так, перекладачі дійсно знайшли цікаві мовні варіанти для того, щоб передати «різноманітні діалекти англійської, говірки солдатів, територіальні особливості мови ірландців, шотландців чи індусів». Але навіщо ж скорочені дієслівні форми всюди в тексті прикрашати апострофами (наприклад, «ходімо» і «ходім’»)? Наскільки я пам’ятаю, обидва варіанти вважаються загальновживаними, другий аж ніяк не є просторічним чи механічно скороченим і не потребує апострофа (як-от у випаду з «тіко’т»). Це серйозно збиває з толку — і варто було би при можливому перевиданні всі ці апострофи прибрати.

Друга і найбільша, мабуть, претензія аж ніяк не пов’язана із самими перекладами Кіплінга, а скоріше стосується тих самих «ретельних приміток, написаних Богданом Стасюком», які «зроблять анотоване читання ще захопливішим».

Свою книжку Кіплінг писав більше, ніж сто років тому. Багато речей відтоді лишилися такими самими: нинішні хлопці не менш зухвалі й не менш непосидючі, так само змагаються один із одним, жартують над супротивниками, не люблять готувати домашку. З іншого боку, життя у Коледжі збройних сил у Вестворд-гоу помітно відрізнялося від сучасного шкільного, навіть і у нинішній Британії. Мало хто нині вчить латину, знається на особливостях ставлення ірландських землевласників до лисиць, тим більше — здатен розпізнати паралелі між сюжетом «Першої пригоди» та класичним сюжетом ірландських легенд про викрадення корів. Звичайно ж, основні сюжетні колізії будуть зрозумілі навіть пересічному читачеві, але чимало дрібних питань залишаться для нього без відповіді: звідки походить фраза: «Хто вартуватиме вартових»; на якому історичному тлі відбуваються події другої частини «Рабів лампи» та ін. Насправді ж усе це просто вимагає коментарів — і не сухих біо- та географічних зносок.

Читачеві, особливо юному, потрібно подати контекст так захопливо і просто, щоб йому стало цікаво розібратися в цих нюансах. В ідеалі кожна така книжка стає не тільки досвідом художнім, літературним, а й культурно-інтелектуальним. Усі ми в дитинстві дізнавалися про екзотичні країни та тварин із творів Майна Рида та Альфреда Шклярського, а уже потім _вчили_ відомості про них на уроках. Так само «Сталкі…» міг би стати гарним путівником по історії та культурі колоніальної Британії рубежу століть. Міг — але не став.

Лишається сподіватися, що у другому томі цю помилку укладач та перекладачі врахують і виправлять. Власне, оскільки «Сталкі та його команда» — це лише половина запланованого повного видання «сталківських» оповідань, цілком реально зробити у другому томі розширені додатки до першого.

Можливо, останні мої слова у когось викличуть помилкове враження, мовляв, «Сталкі…» виданий погано чи недбало — то мушу підкреслити, що, попри всі зауваження, все-таки ми маємо чудову книжку українською, у гарному перекладі, з унікальними ілюстрацями. Сподіватимемось, що попереду нас чекають інші томи кіплінгіани, дитячої та дорослої, веселої, захопливої та зухвалої. Хтозна, раптом вони колись вплинуть на якогось молодого письменника та й спричинять появу нового «Пікніка на узбіччі»?..