Шевченкознавство Леоніда Ушкалова: від китайських кед до образу жінки

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014

Якось уже доводилося писати про те, що не справдилися мої найгірші побоювання стосовно казенно-нафталінності ювійлейного року Тараса Шевченка. На щастя, впродовж перших куцих і геть не літературних трьох місяців 2014-го відбулося й чимало цікавих тематичних подій. Одна з головних для мене – вихід нової книжки літературознавця Леоніда Ушкалова «Моя шевченківська енциклопедія: із досівду самопізнання».

Леоніда Ушкалова на «ЛітАкценті» особливо представляти не треба. Варто хіба ще раз підкреслити розмаїтість його історико-літературних зацікавлень, адже саме широта контексту – чільна, ключова характеристика «Моєї шевченківської енциклопедії». Власне, сам професор Ушкалов на презентації, що кілька днів тому відбувалась у Харківському літературному музеї, сформулював це так: «Одна з головних проблем нашого розуміння і дослідження творчості й постаті Шевченка – це нерозуміння, неврахування контексту».

І взявся виправити своєю книжкою цю ситуацію. Амбітне й непідйомне завдання, проте цілком прийнятне, коли йдеться про видання підкреслено суб’єктивне, позбавлене чітких академічних претензій.

Отож, «Мою шевченківську енциклопедію» можна назвати збіркою невеликих (а подекуди й поважніших розмірів) літературознавчих есеїв, стилізованих під словникові статті. Вони присвячені вузловим, на думку автора, образам, ідеям, поняттям, явищам і персонажам творчості Тараса Шевченка. Така словникова побудова не лише сприяє довільному напрямку читання, а й створює цікавий стилістичний ефект від поєднання самих уже заголовних одиниць. Найкраще це спостерігається в змісті, що читається ледве не як постмодерністський вірш. Візьмімо літеру «к»:
Кава
Капелюх
Каприз
Кар’єра
Кат
Качині
Квітка
Китай
Кінець
Кіт
Ковбаса
Козак
Кокетство
Коліна
Комедія
Комета
Комплімент
Конфуз
Копія
Коротке
Краса
Крига
Кучері.

Сміливі переходи, безумовно, додають книжці динамізму й інтриги. Але так само зрозуміло, що вони – не основний стрижень тексту.

Кожна «стаття» складається з кількох більш-менш неодмінних елементів. По-перше, це – аналіз того, де і як використовує Шевченко певний образ, поняття тощо, що він має/може означати, яке емоційне забарвлення його супроводжує. Ушкалов тут активно оперує найрізноманітнішими Шевченковими творами різних жанрів. По-друге, згаданий вище літературний контекст. Паралелі образності. Численні цитати і сучасників Тараса Шевченка з української та інших літератур, і попередників, а ще наступників. У тексті, присвяченому такому надзвичайно важливому образу, як місто, автор встигає процитувати і Євгена Маланюка, і Гната Михайличенка, і Панаса Мирного, й Федора Достоєвського, і навіть не кого-небудь, а знаного «шевченкоборця» Михайля Семенка. Між іншим, Семенко та інші авангардисти ХХ століття неодноразово виринають на сторінках «Моєї шевченківської енциклопедії». Ця присутність – наочна ілюстрація того, наскільки безпідставним є всерйоз протиставляти (чи то пак Протиставляти) різні літературні напрямки.

По-третє, біографічний контекст Тараса Шевченка. І по-четверте, власний біографічний контекст Леоніда Ушкалова. Від серйозних речей до отаких «придибенцій», (стаття «Китай»): «Коли я був малий, то пов’язував Китай не з Великим китайським муром, не з філософією Лао-цзи чи Конфуція, не з Мао Цзедуном та його «культурною революцією», а з кедами. Вони були куди міцніші за наші, хоч моєї біганини у футбол теж не довго витримували «От лиха личина, – сварила мене бабуся, – знов хеки порвав»… Гадаю, що й Шевченко асоціював Китай найперше з тими китайськими дрібничками, з якими йому доводилось мати справу в щоденному житті (…)». Або розмов із іще малим майбутнім письменником Сашком Ушкаловим, про те, як люди після смерті стають квітами (з неминучим відсиланням до хіпівського «Flower Power»). Є тут і суто пізнавальні деталі. Скажімо, з цього-таки «Китаю» дехто (як-от я) може довідатися, звідки походить слово «лимон» і що воно означає.

Ушкалов пише смачно й цікаво. Десь його підхід до творчості Шевченка цілком собі серйозний, навіть академічний – до прикладу, в трактуванні образу жінки. Хоча й у таких випадках професор любить знайти місце для жарту, іронії, кумедної цитати. У згаданому тексті таку роль виконує цитата з обскурантського віршика Миколи Щербини, спрямованого проти жіночої освіти: «Теруань де Мерикуры / Школы женские октрыли, / Чтоб оттуда наши дуры / В нигилистки выходили». Є, проте, й цілі статті-есеї, що виглядають на суцільний химерний стьоб, правда, вельми зворушливий. Досить узяти «Груди», в яких автор гротесково докладно аналізує зображення жіночих грудей мало не на всіх малюнках Шевченка й супроводжує їх роздумами, які ж груди більш подобалися Кобзареві – великі чи маленькі, «класичні» чи «готичні»? Із несподіваною ремаркою про те, що, за згадками Бориса Грінченка, «еротичні сцени з «Гайдамаків» викликали сором у парубків та дівчат і не подобались старшим людям».

Логічні конструкції Леоніда Ушкалова не завжди виглядають аболюстно беззаперечними (взяти хоч би політичні нюанси, зокрема, розуміння Шевченком взаємин і розмежування України і Росії – їх виразно «незалежницьке» трактування літературознавцем викликає чимало сумнівів). Переконаний, що багато речей у книжці викличуть дискусії й заперечення в добре обізнаних на Шевченку людей. Та це лише стимулює до роздумів, перепрочитань, переосмислень і не скасовує того факту, що перед нами – справді цікаве, читабельне, а при цьому дуже ґрунтовне й ерудоване видання.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".