Ляйпциг-2014: мої суцільні несподіванки

Олег Шинкаренко
Олег Шинкаренко

Ляйпцизький книжковий ярмарок почався для мене в аеропрорту “Бориспіль”, де ми зустрілися із Любком Дерешем. Я похвалився Любкові своїм щойно виданим романом “Кагарлик”, а він мені — своїми перекладами німецькою. Мене вразив його другий закордонний паспорт, де вже майже не було місця для віз. “Особливо багато єгипетських, я там декілька років працював масажистом”, – сказав мені Любко.

Вже у Ляйпцигу ми спіймали таксі. Водій виявився якимось типовим, я би навіть сказав хрестоматійно-кінематографічним вірменином: Давид Азізян піднімав вказівний палець догори, примовляючи “Адин!” На його телефон час від часу дзвонили колеги з вірменськими іменами. Перед тим, як він знімав трубку, ми чули запальну музику з гір Арарату. “Нас тут десять вірменьских таксистів”, – сказав Давид.

У холі готелю я вперше побачив наживо Таню Малярчук і Тимофія Гавриліва. Останній був моїм кумиром у 1990-х роках, коли я прочитав у журналі “Всесвіт” його есей про німецького поета-експресіоніста Георга Гейма. Ми приїхали пізно ввечері, тож містом пройтися не встигли, а наступного дня з самого ранку вирушили трамваєм до самого ярмарку. Вагон був заповнений школярками із пофарбованими у біле обличчями, накладними вушками та дивними мультиплікаційними костюмами. Всі вони їхали на З’їзд персонажів коміксів манга, що відбувався паралельно з ярмарком у тому самому місці.

Сам виставковий комплекс настільки грандіозний, що побачити його цілком можливо лише з великої відстані. Сотні тисяч людей нескінченним потоком заходили в нього, проте будівля не здавалася переповненою. Особисто мене вразила кількість величезних фургонів пересувних телевізійних станцій: багато німецьких телеканалів вели прямі трансляції з ярмарку, чого в Україні під час подій такого гатунку просто неможливо уявити. У нас так висвітлюють хіба що олімпіади та якісь дорогі дешеві розважальні шоу, одне слово — події найменшого культурного значення.

Український стенд цього року складався із трьох частин: власне, ятка “Форуму видавців”, де були представлені новинки з України та висів величезний аркуш паперу, на якому всі охочі писали слова підтримки Україні; ятка видавництва “Meridian Czernowitz”, де сиділи Сергій Жадан та несподівано бородатий Олександр Кабанов; і велика відгороджена аудиторія зі сценою, де постійно відбувалися виступи українських письменників та діячів культури. Один з останніх — оперетковий козак у папасі та бурці — із захватом розповідав німцям, як до Європи потрапила кава. Треба сказати, що цікавість до України була неймовірною і цілком виправданою: протягом цілого дня в українській аудиторії не було жодного вільного місця, і гості були змушені слухати стоячи. І це було не пасивне слухання: присутні весь час щось активно записували собі у блокноти, а у перервах підходили журналісти із камерами та диктофонами.

Я вирушив у довгу подорож п’ятьма величезними залами ярмарку і знайшов в одному з них відділ дитячої літератури. Мій 14-місячний син активно цікавиться книжками, тому я вибрав йому дві — про сімейство ведмедиків та про те, як маленький Якоб вчиться користуватися горщиком. Яке ж було моє здивування, коли ці книжки раптово підтвердили всі перестороги, висловлені мені кілька місяців тому німецькими колегами-журналістами. “На вимогу радикальних феміністок, що мають вплив на лобіювання корпоративної політики в бізнесі, – писали мені німці, – під час створення історій з родинного життя спеціально видаляється персонаж “батько”, бо феміністки вважають обов’язкову наявність батька в родині актом агресії щодо жінки. Я думав, що це якісь жарти, але ось: випадково купив дві книжки і там ні у маленького ведмежатка, ні у Якоба не було татусів — жодної згадки про них і навіть натяку.

Ще однією подією ярмарку була виставка книжкового антикваріату, тобто букіністики. За середньою ціною у 5 євро тут можна було знайти багато цікавого, але все — виключно німецькою мовою. Взагалі на всьому ярмарку (якщо звісно не брати до уваги спеціальних національних яток у четвертому залі) я знайшов лише один стенд з англомовними книжками. Це був відділ Penguin Books. Там вже пропонували гарячу новинку — автобіографію британського співака, екс-лідера групи “The Smiths” Стівена Патріка Морісі. Книжка настільки популярна, що я побачив її навіть у крамничці в аеропорті.

Взагалі цього разу німецькі аеропорти наштовхнули мене на дещо несподіване відкриття. Я відкрив свіжий недільний номер “Financial Times”, який безкоштовно роздавали всім пасажирам, і знайшов там величезний літературний додаток. Газета з назвою, далекою від будь-якої культури, давала на цілі шпальти есеї про Уїстена Гью Одена, роль дистопій у сучасній масовій літературі, нещодавно знайдений літературний архів Джона Ленона. Рівень цього був дуже високий і не поступався кращим спеціалізованим сайтам на зразок “New York Times Sunday Book Review”, наприклад.

Безумовною зіркою нашого салону був Андрій Курков: він вільно і головне — змістовно — розмовляє з аудиторією трьома мовами: англійською, німецькою та французькою. Погодьтеся, прямий контакт без перекладача — це дуже корисно на таких форумах. Пізніше пан Андрій розповідав нам про свою поїздку в один трьохмільйонний індійський штат, де якраз переклали його роман. На зустрічі приходило одразу по кілька тисяч людей, і можна собі уявити тираж перекладу! Місцевий менеджер Куркова постійно дивувався, що український письменник може вести компетентну розмову на будь-яку тему чудовою англійською мовою.

Наступного дня ми з Любком мали кілька годин перед літаком і вирушили погуляти містом. На церкві Миколая побачили щось знайоме. Прямо до стіни був прикріплений український прапор, а під ним — кілька запалених свічок, як на Майдані.