Сергій Борщевський: «Переклад – це духовний опір, це інтелектуальний бунт»

OLYMPUS DIGITAL CAMERA— Я би хотів насамперед Вас привітати з тим, що 2013 рік для Вас був таким успішним і в плані роботи над перекладами, і в плані видання книжок. Результат, продемонстрований Вами, виглядає як справжнє диво. За таких умов, у яких ми живемо, видати шість книг іспанської та латиноамериканської літератури! Я Вас щиро вітаю з цим! Я також знаю, що Ви отримали орден від аргентинського уряду. Чи не могли би Ви більше сказати саме про цей орден?
— Мене запитував один літній чоловік: «А це як орден Леніна?» Я відповів: «Ні. Замість ордена Леніна там є орден Сан-Мартіна. А це як орден Жовтневої революції». Нагорода називається «Орден Травня», на честь Травневої революції. В Аргентині це національне свято, яке відзначається в травні, і власне вручення відбулося на прийнятті з нагоди Травневого дня. Щоправда та подія відбулася два століття тому, адже аргентинська державність налічує вже двісті три роки.

— Але  ж орден дали не за революцію, а за переклади.
— До цього ордена додавався, так би мовити, указ, підписаний керівником служби державного протоколу від імені Президента Аргентинської Республіки. В цьому документі сказано, що орден присвоєно за переклади аргентинської літератури в Україні. Мається на увазі том Борхеса, який виходив у 2008 р. і до якого долучилися Віктор Шовкун і я. Це, власне, шість книг прози під однією обкладинкою. Далі збірник поезій Борхеса в моєму перекладі. Ще одна книга вийшла з моєї ініціативи. Її робили студенти, але я, звичайно, дуже ретельно все редагував. Якщо порівняти чернетковий студентський текст і остаточний, то можна побачити, що від первісного тексту там мало що залишилося. Я кажу про книгу есеїв Ернесто Сабато, видатної людини в аргентинській культурі. І, нарешті, минулого 2013 р. вийшла лірика Леопольдо Лугонеса. Не знаю, як складуться справи з перекладом аргентинської літератури в цьому році, протягом якого відзначаються два важливі столітні ювілеї: Хуліо Кортасара і ще однієї ключової постаті аргентинської літератури двадцятого сторіччя – Адольфо Біоя Касареса. На жаль, мені невідомо, чи побачать світ переклади їхніх творів, бо існує проблема з авторськими правами, оскільки літературне агентство в Барселоні, якому вони належать, досі не дало відповіді. В цьому сенсі набагато простіше видавати Золоту добу іспанської літератури: Кальдерона, Лопе де Вегу, Сервантеса, бо на них не поширюється дія Бернської конвенції. Звичайно, мені дуже приємно було отримати цей орден, тому що це інша країна. Ви знаєте, що у нас літературні премії дуже часто викликають різні запитання, але коли в Італії оцінили Максима Стріху, то його оцінили в Італії. Якщо у мене таке сталося в Аргентині, значить не все так погано.

— Я сприймаю цей орден не тільки як нагороду за те, що Ви робите для перекладу аргентинської літератури, а взагалі іспаномовних авторів. 2013 р. є якимось винятковим, адже шість книг, як Ви кажете.
— Ось дивіться. Поезії Борхеса – це перевидання перекладів, які були надруковані в 2010 р., здійснене за програмою «Українська книга». Цієї збірки не буде в книгарнях, вона не потрапить у продаж, зате, що надзвичайно важливо, вона піде по бібліотеках, тобто люди матимуть доступ до читання, студенти матимуть доступ до читання. Решта п’ять книг – це п’ять країн. Ми то знаємо, що іспаномовний світ – це два десятки культур. Мова одна, і то зі своїми відмінностями, а культур багато. Вийшли «Чилійські казки». Вийшов Леопольдо Лугонес і вийшов Амадо Нерво. Це надзвичайно важливо, тому що це поезія іспано-американського модернізму.

— Це явище нам майже зовсім невідоме.
— Досі виходила одна тільки збірка Рубена Даріо в перекладі Михайла Литвинця, якого я надзвичайно шаную і якому недавно виповнилося вісімдесят років. Він є патріархом українського перекладу. Ми з Вами знаємо, скількох поетів ще бракує, але добре, що тепер іспано-американський модернізм, поза книгою Рубена Даріо в перекладі Михайла Литвинця, представлений аргентинцем Леопольдо Лугонесом і мексиканцем Амадо Нерво. Звичайно, варто це продовжувати. Є ще уругваєць Хуліо Еррера-і-Рейссіг, приміром, і ще чимало цікавих поетів тієї доби. Для мене важливо, що вийшов том кубинця Карпентьєра. Дуже давно (десь у сімдесяті роки) виходив переклад Маргарити Жердинівської у журналі «Всесвіт» повісті «Концерт бароко». Тепер для студентів-іспаністів, які займаються перекладознавством, є можливість, зробити порівняльний аналіз її та мого перекладів. Я сам таке робив, коли рік викладав в університеті: брав одне оповідання Борхеса, яке колись переклав Юрій Покальчук, а потім для видання нашого спільного те саме оповідання переклав Віктор Шовкун. І, нарешті, в моєму перекладі вийшов класик дон Педро Кальдерон де ла Барка …

— Справді нарешті.
— Я хочу сказати, не все,з того, що вийшло, було зроблене в один рік. Я би не зміг за один рік перекласти стільки. П’єси Кальдерона були перекладені набагато раніше.

— Маються на увазі ті п’єси, які ставилися в театрі – це «Стійкий принц» і «Дама-примара».
— «Стійкий принц» ніколи не ставився в театрі. П’єса була заборонена в 1981 р. Київським міським комітетом Компартії України як твір антирадянський. Тепер він надрукований. І «Дама-примара». Вона йшла в Київському театрі «Колесо» і, наскільки я знаю зі слів керівниці цього театру, невдовзі вистава має бути відновлена з іншим складом акторів. У кожному разі, тепер обидва твори надруковані, а отже, доступні і для театрів, і для читання. І це добре.

— Не знаю, наскільки коректно ставити наступне запитання. Я знаю, що Ви працюєте над новими перекладами. Чи можна очікувати на щось в цьому році? Тут тяжко щось прогнозувати: скажеш, що книга вийде, але цього може і не відбутися.
— Так. Якщо Ви подивитесь на книгу Алехо Карпентьєра, то побачите, що, хоча книга вийшла в 2013 році, на титульному аркуші поставлена дата 2011 р. Із якихось причин вихід перекладу довго затримувався. Я не знаю подробиць. Можливо, було складно отримати авторські права. Ми живемо в такому світі, що не знаємо, що буде завтра. Але в кожному разі, з певністю я можу сказати, що нещодавно завершив перекладати останній роман нобелівського лауреата перуанця Маріо Варгаса Льйоси. Твір називається «El héroe discreto» – «Скромний герой». Його має видати харківське «Фоліо»

— Наскільки знаю, цей роман узагалі не перекладено жодною мовою. Отже, що Ваш переклад насправді перший.
— Тут складно сказати. Можливо, як у якомусь забігу, визначить фотофініш. Просто це роман 2013 р. Він з’явився десь у серпні. Я не знаю, чи мій переклад буде першим у світі, але сподіваюся, що «Фоліо» його швидко видасть. На сьогодні, наскільки мені відомо, немає ні англійського, ні польського, ні російського перекладу. Втім, я за цим не стежив аж надто ретельно, бо не було коли – я перекладав. Я взагалі ніколи не орієнтуюсь на інші переклади.

— Іноді краще про них не знати.
– Я потім заглядаю в чужі переклади, щоб подивитись, як із тієї чи іншої ситуації виплуталися колеги. Копіткою була робота над примітками. Там буде дуже багато приміток. Тому що серія «Карта світу» не передбачає передмови, але там є чимало, скажімо, географічних моментів. Там є перуанські страви, які, якщо не пояснити, то невідомо, що воно таке. Тобто там є такі речі, які треба було пояснювати.

— Я хотів би, щоб Ви сказали про ще одного письменника, чию книгу Ви також переклали. Це Октавіо Пас.
— Нинішнього року також відзначається столітній ювілей цього письменника. До речі, ми з ним народилися в один день, тільки я дещо молодший. Це абсолютно геніальний мексиканець. І мало в нас відомий. Його трохи намагався популяризувати Юрій Покальчук, який переклав окремі поезії. Але досі жодної цілісної книги Октавіо Паса в Україні немає. Я вибрав не його поезію, а книгу есеїв «Лабіринт самотності», написану дуже давно – на початку 1950-х років. Це твір про мексиканську сутність, про мексиканську душу. Я не знаю, як це краще сказати. Там проходить вся історія Мексики, причому мені видається це надзвичайно цікавим не лише тому, що ми про це мало знаємо, але передусім тому, що, як я казав послу Мексики в Україні, цю книжку варто дати в дорогу кожному, хто їде як турист до цієї країни, бо вона про історію Мексики, про мексиканську ідентичність. Вона у мене фактично перекладена, але ще не відредагована. Сподіваюсь, «Лабіринт самотності» вийде уже влітку

— Можна тільки дивуватися Вашій продуктивності. Я радію з того, що минулі проекти були реалізовані і те, що Ви робите зараз, – це фантастично. Але у мене є ще низка запитань з іншого приводу. Я знаю, що Ви не тільки кабінетний перекладач (хоча, очевидно, в кабінеті Ви проводите багато часу), а й громадський діяч і можна навіть сказати політик. Як Ви поєднуєте політику й переклад?
— Було колись таке прислів’я «Шлюб коханню не завада». А що заважає?

— Політика відволікає.
— Я ж не пишу політичні промови. Я пишу політичні епіграми. І мені здається, що іноді, коли береш на глум, воно спрацьовує краще, ніж велика стаття чи серйозна дискусія. Ось одна з моїх останніх епіграм: «У когось повінь, землетрус чи град. В нас цікавіше: в нас ленінопад». Або, скажімо, така: «Хто руку здіймає на власний народ, собі на сідниці шукає пригод». Це було надруковано в газеті «Нація і держава» ще 12 грудня. Мені здається, що певну гаму наших почуттів і наших подій мої епіграми відтворюють. А поза тим я ініціював лист-звернення до посла Сполучених Штатів в Україні, брав участь у пікетуванні посольств Австрії та Німеччини. Від імені найвідоміших у нашій країні іспаністів зробив звернення до посла Іспанії з приводу власності в цій країні намісника Януковича на Черкащині Сергія Тулуба. Частину свого життя я віддав дипломатичній службі незалежної України. Відтак 21 грудня, напередодні Дня українського дипломата зі сцени Майдану звернувся до своїх колег із закликом не мовчати. Я поставив абсолютно чітке питання: «Чому наші дипломати перекладають справу обстоювання національних інтересів України на плечі своїх американських і західноєвропейських колег? Чому вони мовчать?» Я прекрасно пам’ятаю 2004 рік, коли, починаючи від нашого посольства в Вашингтоні, понад сотня українських дипломатів зробила абсолютно чіткі заяви стосовно того, що не співпрацюватимуть із Януковичем. Чому зараз лише Василь Яременко спромігся на такий вчинок? Це для мене надзвичайно болюче питання. Тут присутня не тільки людська цікавість. Що це таке? Зібратися ввечері 22 лютого, коли вже все вирішено, коли люди вже віддали життя, і висловити недовіру мерзотнику Кожарі це не подвиг, а ганьба. Невже не можна було ще в грудні покласти заяву на стіл? Зрештою, у людини завжди є вибір. Це неправда, що немає вибору. Я пішов із МЗС у 2007р., інакше як заступник директора Першого територіального департаменту мав би обслуговувати головування Януковича в Раді глав урядів країн СНД. Період з 2010 року по лютий 2014 я би не зараховував до стажу державної служби з відповідними подальшими пільгами, тоді все стало б на свої місця Як сказав мені один письменник, коли я прийшов на одну зустріч зібрати підписи: «Ви розумієте? Я працюю. Я з вами, але я не можу підписати. Я працюю». Він старший за мене. Та піди ти з тої роботи. Ось і все.

— А чи можна вважати переклад формою опору?
— Звичайно. Я пишу поезії, хоча не видав жодної збірки. Так от є в мене цикл «Миколаї», присвячений пам’яті мого померлого товариша Миколи Мірошниченка, який був перекладачем із тюркських мов. В циклі «Миколаї», є Микола Гоголь, Микола Зеров, Микола Хвильовий, Микола Лукаш і Микола Мірошниченко. П’ять віршів, п’ять портретів. І у вірші про Зерова я як раз це і написав: «Переклад – це духовний опір, це інтелектуальний бунт». Я прийшов у літературу на початку 1970-х (якщо не брати до уваги публікації кінця 1960-х рр.). Відлік веду від першої публікації у «Всесвіті», це 1973 р. І дуже добре пам’ятаю ті часи, коли оазою української мови або навпаки українським гетто чи резервацією була Спілка письменників України. Переклад завжди відіграє надзвичайно важливу роль у кожній культурі. Він є фрагментом національної літератури. Бо коли в нас з’являється україномовний Данте або україномовний Шекспір, він стає україномовним явищем уже не італійської або англійської, а української культури…

— І україномовний Борхес.
— І україномовний Борхес. Переклад — така ж література, як драматургія, як проза, як літературознавство. Переклад — частка рідної літератури. До нього долучаються дуже багато читачів, тому що ці тексти стають приступними. Переклад дуже важливий для письменників, бо вони бачать, що роблять їхні колеги в цей же час десь в іншій країні. Це надзвичайно важливо. І переклад завжди був у радянську добу способом опору.

— І сьогодні він залишається способом опору.
— Це був вихід за межі соцреалізму. Я пам’ятаю коли друкувалася «Осінь патріарха». Це 1978 рік. Це ж не був совєтський письменник Собко. Це був Гарсіа Маркес. І в ті часи наклад журналу «Всесвіт» сягав близько 80 тис. Зараз таке важко уявити. Мені письменник Олесь Лупій розповідав зі слів свого брата Ярослава, режисера Одеської кіностудії, що там була бібліотека, а в ній запис на «Осінь патріарха». На якійсь час людям давали журнал, потім вони повертали. Була така своєрідна черга, тому що люди хотіли це читати. Я добре розумію, хто мої читачі. На Майдані я сказав: «Депутати приходять до своїх виборців. Я приходжу на Майдан до своїх читачів». Бо читачі Анни Ахметової і поета Чехова в Маріїнському парку. То не моя публіка. Водночас переклад – це і розвиток української мови. Перекладений твір – він перекладений на українську мову. Будь-який вагомий твір зарубіжної літератури дає спосіб мислення, інакший погляд на світ. Зараз виросло нове покоління. Можливо, серед них є і мої читачі. Є читачі моїх колег, які перекладають з інших мов ,вже старших письменників, але у нас дуже багато молодих читачів. Я так собі уявляю.  І це їм потрібно.

— Почитайте, будь ласка, епіграми.
— Можна, звичайно. Я й давні тоді буду читати. В останній період роботи в МЗС я займався Росією та СНД. Я пішов з посади заступника директора першого територіального департаменту. Це Росія і СНД. Тобто я дуже непогано знаю, що таке СНД. І на той час у мене була епіграма «Дехто славить: міцнішого в світі нема стратегічне партнерство вола та ярма!». Це про намагання нахилити Україну. І багато інших є. У мене ціла «Ленініана» є. Один історик мені колись сказав, що за мемуарами щось понад сто людей несли ту колоду з Леніним під час суботника. І я тоді написав: «Якщо порахувати всіх, хто з Леніним колоду ніс, то може вистачити їх на цілий ліс». Або з недавніх епіграм: «В повітрі сморід зради, в палацах запах тліну. Ще й вчать вельможні зайди любити Україну». Але я писав і досить серйозні речі. Наприклад, вірш, присвячений Леоніду Кисельову. Ми з Льонею були в одній літературній студії ще до університету. А потім навчалися на одному курсі, тільки я був в іспанській групі, а він в англійській:
Ще юний був я  і слухняний,
І невтямки було мені,
Що став на прю  Іван Багряний
На чужині.
Школяр, наївний початківець
Не знав у простоті своїй,
Що радам кинув Кошелівець
Вже виклик свій.
Нас мали за худобу свійську,
За гній для владних підошов,
Та Кисельов на українську
Вже перейшов.
І розумів я поступово:
Це також і моя судьба,
Бо мова – то не просто слово,
А боротьба,
Що вдачу нам дає крилату
І пориває в небеса.
Душа із нею йде на страту
І воскреса.

Неможливо перекладати поезію, якщо ти сам її не пишеш.

— Дякую, пане Сергію. Я бажаю Вам здоров’я.
— Ми нещодавно відзначали вісімдесятип’ятилітній ювілей одного письменника. Він час від часу скаржиться на нездоров’я. Я йому сказав: «Ні, треба бути здоровим і треба довго жити, бо ми мусимо їх пережити!»

— Я також хотів би побажати, щоб Ви ніколи не припиняли свою перекладацьку діяльність. Як тільки Ви кинули дипломатичну роботу, буквально кожного року виходять Ваші нові переклади.
— Відтоді я видав тринадцять книг.

— Я хочу, щоб їх було більше і більше, оскільки Ваші перекладацькі проекти насправді масштабні. Ви заповнюєте ці великі прогалини, які у нас залишаються в історії іспаномовних літератур. Ви допомагаєте вийти з цього «лабіринту самотності», в якому ми перебуваємо.  Я бажаю Вам успіхів і дякую за інтерв’ю.

Розмовляв Олександр Пронкевич