Київські неокласики без тог і кирей

«Жерці високого мистецтва», київські неокласики не завжди віщали з академічного амвону й не постійно стояли в позах статечних літераторів. У вузькому приятельському колі літературні жарти й не призначене для друку «принагідне віршування» було звичайною річчю.

Зеров-Аполлон в альбомі «Український Парнас». 2-а пол. 1920-х рр. (ЦДАМЛМ України. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 214. – Арк. 3.)
Зеров-Аполлон в альбомі «Український Парнас». 2-а пол. 1920-х рр. (ЦДАМЛМ України. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 214. – Арк. 3.)

Павло Филипович і Максим Рильський на дружньому зібранні в літературознавця Олександра Дорошкевича 6 грудня 1928 року під час застілля потішили присутніх щойно написаним текстом:
Не плещуть лебеді крилаті
На опрозореній воді, –
То Дорошкевича вітати
Зійшлись старі і молоді.

Піють вино, їдять індика.
Від цигарок синіє дим,
За тостом тост, жіночі крики
Лунають дотепам смішним.

Для оптимізму доказ новий
Марксисти бачать у питті.
Хилімо ж келихи, братове,
За революцію в житті!

Тему революції неокласики, як могли, оминали в своїй творчості, а якщо й висловлювалися про неї, то дуже критично. Кажуть, що коли хтось у присутності Филиповича зацитував з іронічним наміром вірш Тютчева: «Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые…», то Филипович коректно попередив: «А хто це ще раз скаже, тому я дам по морді». Тема ж алкогольного споживання неодноразово піднімалася в їхніх поезіях. Так, Максим Тадейович, що мав смак до міцних напоїв, віншував Миколу Костьовича з нагоди іменин:
Ширяй же! На письменних розбишак
Згори дивись! Висміюй плем’я враже!..
…А решту вже нехай Тобі коньяк
Словами виразнішими докаже.

Шарж на Миколу Зерова карикатуриста Агніта (Казимира Следзевського). (З кн.: «Літературні пародії: шаржі, епіграми, акростихи, фейлетони, гуморески, афоризми й карикатури» (Упоряд. В. Атаманюк; К.: Маса, 1927))
Шарж на Миколу Зерова карикатуриста Агніта (Казимира Следзевського). (З кн.: «Літературні пародії: шаржі, епіграми, акростихи, фейлетони, гуморески, афоризми й карикатури» (Упоряд. В. Атаманюк; К.: Маса, 1927))

В умовах літературної дискусії в хід ішли не лише гострополемічні статті, а й пародії та епіграми. Микола Зеров створив галерею сонетоїдних шаржів на сучасників: дісталося і Вороному («руді штанці, зневажливе пенсне і хриплий голос – все дари Моргани…»), і Олесю («ведмежа спина і ведмежий торс, важка хода і зігнута постава…»), і Тичині («король невінчаний, і маг, і maître, в новім pince-nez і яснім ореолі…»). Павло Филипович відверто кпив із Семенка й Косинки.

Зеров, який любив повторювати слова Пушкіна: «приятно дерзкой эпиграммой взбесить оплошного врага», побивав своїх ідеологічних супротивників епіграмами. Дошкульне зеровське слівце не оминуло й колегу по грону, «особистого» суперника Доктора Парадокса:
Виктор Петров непонятен,
В мыслях развратен своих.
Был бы он солнце без пятен,
Если б немного затих.

Початковий варіант останнього рядка був фройдичний: «Если бы был он жених». Своїй майбутній дружині Софії Лободі Зеров теж присвятив кілька римованих рядків. З трьома сестрами Лободами він познайомився на початку 1912 року в студентській їдальні і часто з ними спілкувався під час трапез. Одного разу сестри запізнилися на обід і не застали Зерова. На столі в кошику з хлібом на них чекала записка:
Вот ждем уже месяц,
Вот ждем уже год,
Все нет их, все нет их –
Прекрасных Лобод.

Максим Рильський з «націоналістичними» вусами у виконанні художника Г. Діна (З кн.: «Літературні пародії: шаржі, епіграми, акростихи, фейлетони, гуморески, афоризми й карикатури» (Упоряд. В. Атаманюк; К.: Маса, 1927))
Максим Рильський з «націоналістичними» вусами у виконанні художника Г. Діна (З кн.: «Літературні пародії: шаржі, епіграми, акростихи, фейлетони, гуморески, афоризми й карикатури» (Упоряд. В. Атаманюк; К.: Маса, 1927))

Зеровське комічне віршування – родом із дитинства. У восьмому класі гімназії Микола разом із друзями видавав гумористичний журнал «Скучающий осмоклассник» (переінакшена назва книги з церковними співами – «осмогласник»). За сатиричні вірші проти вчителів, вміщені в журналі, зразкового учня позбавили медалі. Студентські роки теж проходили в словесних пустощах. Поки інші, тоді ще юні «переднеокласики» Рильський, Филипович і Бургардт віддавалися декадансно-символістським настроям, життєрадісний Зеров бавився стилізаціями, вправлявся в пародіях, бурлеску й гротеску. Пародіював, щоправда, не лише тексти красного письменства, а й мову й ходу професорів Київського університету, викликаючи сміх одногрупників.

З-під пера віршомаза-початківця виходили різножанрові твори: сонетний цикл «Зламався зуб», веселі послання до товаришів, «опыт эпического творчества» «Скандалиада» та «драматические отрывки» «Гимназиада». Іспити, подорожі, захоплення курсистками й гімназистками – одне слово, студентське життя в усій його повноті випліскувалося на папір. Свою тогочасну творчу продукцію Зеров упорядкував у три рукописні томи і скромно назвав «Почти полное собрание сочинений» (1910–1919). Втім, поезією майбутній метр не обмежувався. Подейкують, навіть писав велику жартівливу повість у дусі Гоголя й Рабле «Запорожці ХХ століття». Її оцінити ми, на жаль, не зможемо, бо рукопис повісті зник разом із письмовим столом Петра Горецького: Зеров необачно передав другові свій рукопис на зберігання, той поклав його в стіл, а стіл реквізували 1918 року для якоїсь кролевецької установи.

У київський період життя, перебуваючи на посаді редактора «Книгаря», Зеров долучився до створення літературно-мистецької містифікації гуртка знаного графіка й ректора Української Академії Мистецтв Георгія Нарбута. Ідея містифікації виникла в Нарбута після того, як він купив у Києві на подільському базарі сердоліковий перстень-печатку з вигравіюваним гербовим девізом і прізвищем: «Л. І. Грабуздов». Від імені міфічного «неслужащого дворянина» з маломаєтних поміщиків пирятинських Лупи Грабуздова, такого собі українського Козьми Пруткова, Зеров пише кілька віршів, імітуючи барокову мову, найвідоміший із них – «Елегія Грабуздовська – на умолчаніє мелниці фамилної». Учасники гуртка планували видати збірник пам’яті Лупи Грабуздова зі статтями про його рід, життєву й літературну кар’єру, спогадами про нього, поезіями й науковими працями. Ілюструвати видання, зокрема портретами Лупи, мав Нарбут.

Максим Рильський: «А я б хотів у тиші над удками своє життя непроданим донести…» (З кн.: Шеремет М. (Реме). Шаржі та пародії. – К.: Маса, 1931).
Максим Рильський: «А я б хотів у тиші над удками своє життя непроданим донести…» (З кн.: Шеремет М. (Реме). Шаржі та пародії. – К.: Маса, 1931).

Згодом на еміграції Освальд Бургардт, який уже тоді стане Юрієм Кленом, разом із Леонідом Мосендзом і Мироном Левицьким створить ще одну літературну містифікацію – поета-мандрівника Порфирія Горотака і навіть видасть збірку його гротескових поезій «Дияболічні параболи» (1947). Цікаво, що в тих параболах неодноразово пародіюватимуться тексти самих неокласиків. Інші Бургардтові пародії виходитимуть у МУРівській періодиці під ім’ям Роксоляна Черленівна.

Тим часом маніфестаційний бум 1920-х не оминув учасників київського грона. Офіційних програм вони не проголошували, а от на колективний автопародійний «Неокласичний марш» спромоглися. Кожна сольна партія «Маршу» – це добірна іронічна характеристика ідіостилів поетів, хорові «приспіви» – своєрідні декларації неокласичних постулатів. Самоіронія рятувала «тугих бібліофагів» у задушливій тоталітарній атмосфері. Червнева постанова ЦК КП(б)У в справі художньої літератури (1925), у якій згадано неокласиків – ворожих «реставраторів старого буржуазного ладу», надихнула Филиповича на саркастичну «Епітафію неокласикові». Її заключні терцети звучать так:
Дарма, що він, у піджаку старому,
пив скромний чай, приходячи додому,
і жив працівником з юнацьких літ, –

он муза аж здригнулась, як почула,
що ті переклади з Гомера і Катулла
відродять капіталістичний світ.

Віктор Петров очима Святослава Гординського (З кн.: Теок (Курпіта Т.). Карикатури з літератури: фотографії з творчої парафії. – Мюнхен: Скоморох, 1947).
Віктор Петров очима Святослава Гординського (З кн.: Теок (Курпіта Т.). Карикатури з літератури: фотографії з творчої парафії. – Мюнхен: Скоморох, 1947).

Як казала одна дослідниця, рецепція неокласицизму – це діагноз стану вітчизняної культури. Сучасники не церемонилися з «апологетами минулого», строчили численні памфлети й пародії різної міри дотепності. Володимир Сосюра, скажімо, посилав грізні інвективи:
Чужі для вас гудки, коммольці, піонери,
й не в силі ви піти життю наперекір…
Застиг ваш мертвий зір у мармурі Венери,
вам сниться мертвий Рим – залізний той вампір.

Борис Якубський, толерантний до марксистів і формалістів, неокласиків і всіх-всіх. Художник – Г. Дін. (З кн.: «Літературні пародії: шаржі, епіграми, акростихи, фейлетони, гуморески, афоризми й карикатури» (Упоряд. В. Атаманюк; К.: Маса, 1927))
Борис Якубський, толерантний до марксистів і формалістів, неокласиків і всіх-всіх. Художник – Г. Дін. (З кн.: «Літературні пародії: шаржі, епіграми, акростихи, фейлетони, гуморески, афоризми й карикатури» (Упоряд. В. Атаманюк; К.: Маса, 1927))

Карикатуристи зображали Зерова в образі Аполлона Бельведерського й давньоримського співця з лірою. Рильського малювали над вудками й неодмінно з пляшкою. Літературознавця неокласичного кола Бориса Якубського, який встиг побувати авторитетним теоретиком і формалізму, і соціологізму, догодивши і вашим і нашим, подавали у вигляді іконописного Бога-Отця. Проте, як казав один дослідник, пародист може бути несправедливим до свого об’єкта і з плином часу смішним може виявитися сам пародист. Так, зрештою, й сталося. Пародійні віршові спроби М. Шеремета, В. Ярошенка, Л. Первомайського нині сприймаються  здебільшого як не надто вдалі наслідування неокласичного стилю й поетичної образності, а то й грубелецькі памфлети, в яких політика жорстко витісняє літературу.