Правдива оповідь Руденка

Наталія Ксьондзик
Наталія Ксьондзик

Дуже рідко автори спогадів відверто визнають свою ідеологічну сліпоту. Звісно, вони часто пишуть, що інколи помилялися, але в глибині душі завжди знали правду, чи просто якось так вправно маскують власне минуле, з якого їхні образи проглядають наче ні в чому невинні, геть чисто наївні вівці. Натомість письменник, засновник Української Гельсінської групи, дисидент і політв’язень Микола Руденко у своїх спогадах «Найбільше диво – життя», що вийшли у світ у спільному проекті видавництв «Кліо» та «Смолоскип» (вперше були надруковані за ініціативи Канадського Інституту Українських Студій ще 1998 року) до таких евфемізмів не вдається. Так, і в усій першій книзі (де описані події від його народження 1920 року в селищі Юр’ївка на Луганщині до кінця 1950-х років), і в першій половині другої (від 1960-х років до кінця 1980-х, коли подружжя Руденків опинилося в США) він цілеспрямовано описує власні помилки й провали. Не соромиться говорити про це, навіть наголошує. (А водночас зауважує, що не зустрічав подібної практики каяття за вчорашні гріхи у своїх колег.) Прикладів слушно викривальної самокритики в спогадах достатньо, і це вочевидь додає їм особливого шарму незавуальованої інтимності, коли автор не гримується на акторський лад, а залишається самим собою.

Промовистий опис із погромним виступом Миколи Руденка стосовно «Мандрівки в молодість» Максима Рильського, зробленим за прямою вказівкою Лазаря Кагановича. Руденко таврував націоналізм Рильського, як його навчила партія, а він їй вірив, отже, не сумнівався. (І так робили тисячі. А тепер мовчать. Втім, у кожного своє сумління і право на визнання.) До речі, Руденко також не криється, що якось при пізнішій зустрічі з Рильським, випиваючи по чарчині у не вельми затишній забігайлівці (це авторське означення), він у всьому покаявся і Максим Тадейович спокійно прийняв вибачення.

Не приховує Микола Руденко і того, як дещо «відсахнувся» від свого літературного вчителя Леоніда Первомайського під час умовної кампанії боротьби з космополітами, а насправді – з євреями. Він з прикрістю визнає, що був утягнутий і в цю «підлу справу».

Руденко також констатує, що після повернення з війни забув українську мову. Навіть згодом, коли вже її наче пригадав і надрукував кілька романів, розповідає, що користувався словником синонімів і самостійно вибирав слова більше подібні до російських. Лише набагато пізніше сам почав редагувати власні твори, нещадно викидаючи русизми і партійні гасла (як писати в соцреалістичній манері його, автора-початківця, теж інструктували колеги). Він пише, що не мав «ні літературного досвіду, ні послідовного виховання» (цілком тверезо оцінює критику Первомайського з приводу утилітарної мети поезії), «не був готовий до літературної праці», але завдяки збігу обставин «доволі швидко здобув собі літературне ім’я». Руденко не втомлюється повторювати, що перший роман «Вітер в обличчя» (писаний від 1952 до 1955) «базувався на засадах соцреалізму. Про якесь відхилення його норм не могло бути й мови», адже «таким я тоді був, і тому ніякі інші мірки до мене, тодішнього, застосовувати не можна».

Зрештою, це спогади про народження Українця. Руденко згадує, як у нього вперше «майнула думка, що бандерівці не якісь там звірі й нелюди, а борці за народне визволення». Він зауважує, що коли його виключали з партії, то інкримінували листи до ЦК, писані «ворогом комуністичної партії», хоча на той час він ним (ворогом) не був. Адже, як він зізнається: «дисидентом мене зробили самі комуністи». Сама ж «посвята» в дисиденти відбулась вочевидь під час знайомства з Андрієм Сахаровим.

Мати все і враз втратити – це про Миколу Руденка. Через що? Через П’ять Хлібин Христових, три дні «вогненного шолому на черепі» та зустріч із Пантократором (12–15 серпня 1963 року – ці дати назавжди вкарбувалися в його пам’ять як нове народження). Містика чи реальність? У цій історії багато загадок, але є результат. Чотирикімнатна квартира у Києві, власний будинок у Кончі-Заспі, приватна «Волга» з водієм і купа привілеїв письменника з солідними накладами були замінені на… прозріння. І насамперед економічне. Від діалогу з Марксом і визнання його хиб до спроб донести цю важливу інформацію до ЦК і тим самим врятувати СРСР. Даремних спроб. І то, мабуть, на краще. Микола Руденко не захотів визнавати свої «помилки» і каятися, аби все стало як раніше. Чому? За його словами, відповідь дуже банальна: йому «треба було доволі простої речі: життя без брехні». І вирок суду – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду» – став визнанням і звільненням, бо не зламався, не схибив, «не вчинив нічого прости власної честі й совісті».

Спогади Миколи Руденка – це не плачі-голосіння. Це легка й цікава оповідь, багата своєю різновекторністю. Він відверто пише про інтимні перипетії (три офіційні шлюби, як і пророкувала мати, та інші зв’язки, адже святенників не існує). Динамічно змальовує детективні історії з прослуховуваннями, стеженнями, крадіжками, розбоєм, чиненими співробітниками відповідних органів. Вдається також і до окремих дотепних епізодів, що наче розвантажують драматизм сюжету. Такий, скажімо, «туалетний» випадок. У камері попереднього ув’язнення Дружківського районного відділення МВС Руденко попросив у охоронця папір. Той дав газету, а там був надрукований проект конституції, про що в’язень повідомив сержанта, прохаючи замінити папір. Відповідь була лаконічна: «Для параші сойдьот». Водночас Руденко аж ніяк не робить із себе скромного персонажа. Роль хресного батька в літературі для Ліни Костенко йому надзвичайно приємна, хоч він і сумнівається, чи сама поетеса про це пам’ятає. Дружба з Петром Григоренком – звичайно, також є приводом для пишання, але в жодному разі не хизування чи зловживання. Напрочуд фактурними видаються описи чарівної природи Кончі-Заспи, Гагр, Італії, Гірського Алтаю та багатьох інших місцин, якими автор надихався.

Микола Руденко був правдивим у житті й у власних спогадах. Це відчувається на всіх сторінках цієї немаленької (майже сімсот сторінок) книжки. Шкода єдиного – надто рано увірвана авторська оповідь, бо ж не встиг Руденко написати продовження розповіді про життя за кордоном, а згодом і в незалежній Україні. Для його правдивого пензля це також був би вдячний матеріал.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»