Ще трохи, і буде Кагарлик

Олег Шинкаренко. Кагарлик. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014
Олег Шинкаренко. Кагарлик. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014

З дитинства я дуже люблю Кагарлик, хоча ніколи там не був. Деякі речі викликають щиру й тривалу симпатію самим лише своїм звучанням. Ось як Кагарлик.

Було так: спершу мені дуже сподобалось це слово, випадково поцуплене з батьківської розмови, а потім я озирався на вулиці, коли баба з огірками кричала на весь Святошин: «Дак я ж із самого Кагарлика сюда перлася!»

І коли сьогодні Олег Шинкаренко повідомляє мені зі сторінок свого роману, що «найкращі люди мешкають у Кагарлику, і там справжній центр і сенс існування світу», – я лише знизую плечима: це ж бо загальновідомі речі.

Отже, я віддавна знав, я вірив, що коли-небудь уся сакральна начинка Кагарлика розкриється й стане доступна, наче собачий корм, тільки виявиться благородніша й візуально привабливіша. Мабуть, я чекав на появу цього роману.

Антиутопія – благодатний жанр в українській літературі. Таке в світі правило: найкращі твори на цій грядці проростають у непрості й посушливі роки, а в нашій державі інших часів іще ніколи не було, тож нам і випадає в культурне коритце як не батон «Сонячної машини» Винниченка, то антихристові сухарики Юрія Щербака; або навіть щось делікатне, як «Хронос» Антиповича.

Хоча за атмосферою «Кагарлик» Шинкаренка більше нагадує «Дорогу» Кормака Маккарті – й не так навіть книжку, як її екранізацію з Віґґо Мортенсеном у головній ролі. По-перше, це «роман пошуку та виживання» в декораціях глобальної руїни після ядерної війни. По-друге, ця подорож хоч і має свою мету, але не може завершитись.

Головний герой – постапокаліптичний Одісей, який не знає, хто він такий і чи існує насправді (хоча останнє запитання, з огляду на тотальну перемогу ядерно-православної Матриці, видається непосутнім). Він шукає Олену, бо вона – один із небагатьох його вцілілих спогадів. Звісно, він вирушає в Кагарлик.

Шляхи та міста все ще контролюють російські солдати-щезники з підрозділу «Богородиця». Тобто, війна триває, хоча супротивникам дуже нелегко зустрітися: час і простір перетворилися на заплутану систему всіляких аномалій.

Китайсько-російська війна, що призвела до падіння цивілізації, змальована Шинкаренком лаконічно й фрагментарно – на рівні інформаційного шумовиння. Хоча в деталях, які стосуються війни російсько-української, автор, як би це м’яко сказати, справляє враження добре тренованої баби Ванги. Хочеться довго й виснажливо плювати через ліве плече, коли наштовхуєшся на передбачення, які протягом останніх місяців вже стали частиною нашої історії; а втім, так уже в літератури функція: промовляти горохом до стіни.

Роман, попри невеликий обсяг, нафарширований багатьма цікавими ідеями, а їхнє поєднання – то навіть претендує на цілковиту оригінальність. Наприклад, «триєдність» головного героя, Олександра Сагайдачного, який лише на третину – звичайна людина, решту ж його єства становлять два російські орбітальні супутники-антагоністи: нещадний Юрій Гагарін і бунтівний FRS. Така несподівана комбінація – один із способів використання технології безсмертя, яка дозволяє надати особистості сяку-таку цифрову множинність. Тобто у випадку смерті (чи ж просто загрози для життя) можна створити за допомогою спеціального пристрою, соморфона, «резервну копію» людини. І, звісно, не одну. Рівень художньої гри, запропонований Шинкаренком, невблаганно закликає в текст культових російських постмодерністів, й сам автор це чудово розуміє, тож немає нічого дивного, що Володимир Сорокін у «Кагарлику» – один з епізодичних персонажів. Що ж стосується ядерно-православного угару й колекції тематичних гегів (штибу «богородичного хреста» із саперною лопатою на кінці), то цей запах пєлєвіна нічим не перебити.

Подорож Сагайдачного (людської його частини) дозволяє яскраво виписати нові правила життя у країні, де час поводиться свавільно, й минуле з майбутнім мають нелінійні взаємини. Внаслідок цього герой знаходить Олену щонайменше двічі, проте йому доводиться продовжувати пошуки. Відносна стабільність і впізнаваність світу залишається тільки в Кагарлику. Не даремно саме там живе Бог, якого місцеві мешканці знають, як діда Петра. Він постійно помирає уві сні, але нікому до цього немає діла. Людство дожилося до того, що іншого Бога просто не заслуговує. Хіба якогось крота-велетня.

На київському Майдані Незалежності вирощують картоплю, руїни «Ашану» передаються у спадок, наче родовий маєток, кілька божевільних претендентів на посаду мера міста намагаються перестріляти один одного.

Більшість людей повтікали на села, де ще залишається трохи сенсу й розваг: вполюєш зайця, принесеш його додому, а того зайця вже давно зварили та з’їли.

Час од часу до подорожі Олександра долучаються різні диваки, найдовше його супроводжує дослідник Бірджир Хансен і цифрова копія російського окупанта Калашнікова, – поруч із ними Сагайдачний дедалі краще розуміє, що «справжність» його життя не настільки очевидна, як хотілося б.

З іншого боку, «жодна черепаха не здатна бігати всередині свого панцира». Навіть у п’ятивимірному романі. Це, до речі, ще одна чудова ідея Шинкаренка, яка видозмінює «Кагарлик» у процесі читання: у фіналі текст залишає по собі враження множини романів, однаково ймовірних і десь там, за бортом свідомості, вже прописаних або, принаймні, розпочатих.