У пошуках заклятих скарбів

Володимир Арєнєв. Бісова душа, або Заклятий скарб. – в К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2013
Володимир Арєнєв. Бісова душа, або Заклятий скарб. – в К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2013

Англійське прислів’я радить не судити книжку за її обкладинкою. У випадку з повістю Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб» така пересторога зайва. Адже ілюстрації Олександра Продана самі по собі варті уваги читача, чи то пак глядача. На жаль, нечасто в наших палестинах книги, тим паче фантастичні, дістають належне оформлення: небанальну обкладинку та ілюстрації, вишукані шрифти, зрештою, папір хорошої якості. «Бісову душу» приємно взяти до рук, перегортати сторінки, роздивлятись малюнки й візерунчасті літери. Та все ж по одежі лише стрічають. А що під майстерно зробленою обкладинкою?

Беручи за основу тему української козаччини, можна працювати з будь-яким жанром та формою. «Бісова душа», що нині вийшла вже третім українським виданням, – пригодницька повість із міцним присмаком міфології та демонології, написана у 2001 році, коли історії про характерників іще не були, так би мовити, в тренді й не отримували Шевченківську премію.

Козак-характерник Андрій Ярчук уже зібрався доживати віку в Межигірському монастирі, однак йому залишилось виконати одну обіцянку – заклясти й заховати скарб, коштовну скриньку. Відмовити ж прохачеві не мав ніякого права. Тому Андрій вирушає у мандри, де на нього, як годиться, чекають пригоди, випробування, втрати й зустрічі. До його товариства приєднуються кмітливий хлопчик Миколка та вовкулака Степан Корж, і перед героями (а отже, і читачем) розкривається надзвичайно строкатий світ. На перший погляд, ніби все знайоме: Яв, Вирій, вовкулаки, берегині, справдешня Яга та її летюча хатка, Кістлява смерть, потерчата, вірний вороний коник, набіги лихої татарви, українські народні пісні… та цей перелік можна ще довго продовжувати. Втім, коли придивитись уважніше, то знайомі тільки назви. Бо Вирій нагадує Дантове Пекло, вовкулаки-двоєдушці живуть у місті Вовкограді під охороною кам’яних ропух, берегині заводять у пастки, смерть страшніша за стару з косою, а під маскою татарина може ховатись ворог набагато лютіший. Мандри героїв – це постійне балансування на межі двох світів: Яв і Вирій, минуле й майбутнє, язичництво й християнство, життя й смерть. В.Арєнєв вільно трансформує фольклорні та міфологічні елементи, вбудовуючи їх у власну, дуже своєрідну, модель світу. Тому автор захоплено показує читачеві усі дива, скарби й принади цього химерного універсуму до найменших дрібниць. Горе тому, хто не здатен ухопити всі ці деталі! – відчує себе печальним Данте у похмурім густім лісі, лишень без Вергілія. І, між іншим, відсиланнями до «Божественної Комедії» набір алюзій у повісті не обмежується. Ярчук згадує свого польського колегу, відьмака Анджея, запитує, чи не лежать у скриньці часом «кільця та каблучки всемогутності», старий Світайло говорить про рушницю на стіні, котра неодмінно має вистрілити, навіть чорнобривим радять кохатися, «та не з упирями». Дорогоцінна ж скринька, котру неодмінно треба заховати, одразу нагадує про скриньку Пандори.

Не дивно, що сюжет повісті багатий на неочікувані повороти й вихиляси. Несподіванки й загадки чекають читача на кожній сторінці. А коли навіть трапляється вхопити котрусь відгадку чи таємницю, вона за собою тягне цілу низку нових запитань. Сюжет загрозливо обростає все новими й новими подробицями. І не назвеш їх зайвими, радше – не конче потрібними. Однак усі деталі й хитрі сюжетні виверти автор вправно зводить у фіналі, де стає очевидним, що повість не просто тримається купи, а є цілісним і продуманим твором.

Чималу частину «Бісової душі» складають діалоги, а це одне із найскладніших випробувань письменницької майстерності: персонажі мають звучати природно, не лише розмовляти, а й промовляти. Не буду стверджувати, що Володимир Арєнєв упорався із цим завданням бездоганно, але діалоги динамічні та барвисті, певно, що писані людиною, яка вміє слухати. Просторічні й розмовні вислови не виглядають охайними виписками із фразеологічних словників. Та й поза діалогами мова струнка й соковита: «Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Вже просякнуте осінню, воно щодня поступалося їй жменею жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром…». Тому так різко виділяються стилістичні неточності на кшталт «пригоститися дармовим продуктом та горілочкою». Хіба за часів «умовного середньовіччя» (в якому відбувається дія повісті) харч звали продуктом? Неприємно в тексті й подибувати відверті кальки, як-от остобісілі «бажання, яким не дано збутися».

Насамкінець – про останні сторінки видання, тобто «Післяпіслямови» Олесі Стужук. Тут і коротенький нарис про поняття слов’янського фентезі, дещо про демонологію та міфологію, наче б усе потрібні речі, невеличкий коментар для зацікавленого читача. Проте авторка, здається, не дуже розрізняє автентичну та вторинну, штучну міфологію. Варто було б зазначити, що Яв і Нав, хоч які поширені в сучасній українській літературі, є лише фантазією авторів фальшованої «Велесової книги»; звідки взялося «давньослов’янське божество смерті Єгера», не беруся й гадати. Проте «Бісова душа, або Заклятий скарб» Володимира Арєнєва добре читається й поза будь-якими коментарями та поясненнями, бодай завдяки цікавому сюжету та гарній мові.