Пам’яті Габріеля Гарсія Маркеса

Олександр Пронкевич
Олександр Пронкевич

Іспанська мова осиротіла: вчора в Мехіко простилися з Габріелем Гарсіа Маркесом – мабуть, найбільшим і найулюбленішим, після Сервантеса, письменником іспаномовного світу, якого вся Латинська Америка лагідно називає Ґабо. Преса давно повідомляла про те, що він був тяжко хворий, що його життєдайний розум згасав, але так хотілося, щоб диво відбулося, і сам він, як і його Мелкіадес, уник долі, яка чекає на всіх нас. Проте марними виявилися сподівання: стара карга з косою, яку один із його персонажів називав «mierda», вкотре забрала того, хто ніс нам світло.

Багато десятиліть його глибокі й людяні книги допомагали нам гідно поводитися, приймати життя таким, яким воно є, і не збожеволіти. Спочатку було тотальне захоплення «магічним реалізмом». Покоління, яке сформувалося під його впливом, називали «поколінням МаККондо»: в дусі Маркеса не писав і не знімав кіно тільки ледачий. Тоді, за 1960-х, 1970-х і 1980-х років, читання «Полковнику ніхто не пише», «Хроніки однієї оголошеної смерті» і, звичайно, «Ста років самотності» нагадувало тихе божевілля. Скільки людей тоді починали вивчати іспанську лише для того, щоб пізнати Маркеса в оригіналі! Адже в ті глухі роки його стиль став потужним струменем свіжого повітря: виявилося, що про життя, яке було суцільною «літературою про диктаторів» (як, до речі, й зараз) і в якому панували абсурд і безглуздя, можна писати так, що в людини виростають крила.

Пізні твори Габріеля Гарсіа Маркеса дивують мистецькою майстерністю. Можливо, вони не такі ефектні, як «Сто років самотності», але кожна нова книга письменника знаменує чергову перемогу творця над стилем. Читаючи романи «Любов за часів холери», «Генерал у своєму лабіринті», «Спогади моїх сумних шлюх», розумієш, що маєш справу з автором, який у межах обраної ним форми може робити з літературним матеріалом усе. Тобто абсолютно все, адже його чарівно-меланхолійний талант спроможний кількома фразами розкрити всю трагедію людського буття. Пізні книги Маркеса розповідають про самотність старості, відчай від споглядання того, що твій успіх завжди перетворюється на поразку, про перемогу смерті над плоттю. Але, водночас, вони буквально переповнені милосердям і співчуттям.

Обожнювання Ґабо пояснюється тим, що він був останнім співцем любові в найбільш широкому розумінні цього слова. Є письменники, яких читаєш і перечитуєш, але їх не можна любити. Нас засліплює парадоксальність висловів, філігранність стилю, сміливість думки. У Маркеса все це також є, але він належить до рідкісної породи письменників, які люблять світ і людей. У цьому сенсі він письменник абсолютно традиційний, і навіть можна сказати — народний. Деякі його герої прокляті через неспроможність любити. До багатьох його персонажів любов врешті-решт приходить, мов диво, і тоді сакралізуються всі речі, які нас оточують, хай і найогидніші.

Чим можна відповісти на любов? Тільки любов’ю! Вчора публіка простилася з прахом Габріеля Гарсіа Маркеса. На площі перед Палацом мистецтв у Мехіко, з якого відбули в останню путь такі великі творці іспаномовної культури, як Фріда Калло і Карлос Фуентес, під звуки Бартока і карибської музики люди несли улюблені жовті квіти письменника і читали «Сто років самотності».

Він пішов на Страсному тижні. У четвер. Це не простий збіг обставин, а безумовний знак: так ідуть улюбленці Бога.

Ґабо полетів, як Ремедіос Прекрасна.

¡Hasta siempre, Gabo!