Музей невинності: історія відвідин

«Музей невинності» – восьмий за рахунком роман Орхана Памука, Нобелівського лауреата та, ймовірно, найвідомішого турецького письменника сучасності. Незадовго до «Музею» він опублікував автобіографічно-культурологічну книгу «Стамбул: місто спогадів» – власне, зізнання в коханні до міста, щедро проілюстроване фотографіями, картинами та історичними розвідками. Чимало інших творів також пов’язані зі Стамбулом. Як зазначає Памук в інтерв’ю Бі-бі-сі, під час написання роману «Мене називають Червоний» він думав, що «критики, ймовірно, напишуть: “Памук зробив зі Стамбулом те, що Джеймс Джойс – із Дубліном”». Далі він пояснює: «Якщо ви уявляєте собі місто як головного героя, тоді персонажі певною мірою також стають інструментами для того, щоб побачити радше місто, ніж їхні внутрішні глибини. А внутрішні глибини персонажів теж виводяться з міста, як у Достоєвського. Тоді стає неможливим відділити персонажа від міста, а місто – від персонажа». Однак саме «Музею» випала особлива роль: Памук фіксує зв’язок тексту з містом на матеріальному рівні. Обіцянку, дану читачам, виконано: музей існує, причому за адресою, вказаною в самому тексті, він – частина топографії Стамбула, так ретельно, аж до назв вулиць, описаної в романі. Відтак проступає натяк автора: читачі, які поєднають прочитання роману з відвідинами музею, запрошені оглянути і ті місця, що згадані в самому творі; об’єктами музею твору в широкому сенсі стають не лише виставлені експонати, а й елементи самого Стамбула.

Літні будиночки над Босфором – «яли»
Літні будиночки над Босфором – «яли»

Згадаймо хоча б один із найбільш виразних прикладів зникаючого міста в місті, а саме так звані яли – літні дерев’яні будиночки на берегах Босфору, що збереглися з часів Османської імперії. Повністю видні лише з води, натомість із протилежного боку переважно оточені високими парканами яли, відповідно, належать до якоїсь закритої, інтровертованої, самодостатньої культури – яка, водночас, виявляється надзвичайно крихкою і вразливою. «Яли» справді залишилося небагато, і навіть серед них чимало дивляться на Босфор «сліпими», заставненими вікнами. В романі «Стамбул: місто і спогади» письменник розповідає, як у часи його юності, коли через необачність – або ж і злий намір, замаскований під неї – дерев’яні будівлі, які отоплювати взимку було дуже складно й небезпечно, горіли часто, усе місто виходило дивитися на пожежі над нічним Босфором. Саме ці нічні пожежі, що, за Памуком, в певний час були невід’ємною частиною життя міста, є найбільш виразними символами неминучого відмирання зникаючої культури – укладу життя старої, ще османської, знаті, до нащадків якої належить, до речі, і Кемалева наречена в «Музеї», Сібель. Показово, що стосунки Кемаля і Сібель, які так безстрашно починають жити разом ще до шлюбу, однак щоразу, розтоплюючи опалення, побоюються за безпеку свого ненадійного житла, позначені тим самим відчуттям приреченості.

Будинки Нішанташи
Будинки Нішанташи

Ще одна сюжетотворча для твору місцина – престижний район Нішанташи, у якому Памук жив із дитинства. З цим районом, що його письменник описував не в одному своєму романі, у «Музеї» пов’язаний найбільш безтурботний час у житті Кемаля – коли він і подумати не міг, що його стосунки з Фюсун можуть обірватися. Тут живе він сам, сім’я Фюсун – Кескіни, тут розташований магазин, де він завжди може побачити її, варто лише зайти придбати якусь річ, нарешті, тут міститься будинок, де закохані можуть завжди безборонно зустрічатися, з дивною, однак, як завжди в Памука, невипадковою назвою «Милосердя» (звісно, письменник не забуває надати нам історичну довідку: «…Тенденція тих років: давати будинкам назви високих цінностей та принципів, хоча моя мама казала, що люди, які, звівши будівлю, називали її «Воля», «Милість» чи «Доброчесність», насправді – з тих, які все життя тими цінностями нехтували»). В межах Нішанташи знайти Фюсун Кемалеві завжди дуже просто, а їхнім зустрічам нічого не загрожує. Тому коли Фюсун не приходить на зустріч, потім звільняється з роботи і зникає з квартири батьків, а зрештою і батьки її виїжджають у невідомому напрямку, цей привітний район набуває символічного значення втраченого раю, що його Кемаль знову й знову намагається віднайти, відновити у своїй свідомості, постійно повертаючись до порожнього будинку  «Милосердя» на вулиці Тешфікіє – на якій, до речі, розташований і будинок Памуків, де пройшло описане у «Стамбулі: місті спогадів» дитинство автора. Отже, цей світлий затишний район, з високими будинками, за якими ховається сонце, добре вдягненими людьми, де навіть мечеть виглядає відчутно більш європеїзованою, аніж у решті міста, – місце, де Памук провів найбільш безтурботні роки свого життя, а Кемаль – найбільш безхмарно-щасливі дні стосунків з Фюсун.

Золотий ріг, вид на мечеть Сулейманіє
Золотий ріг, вид на мечеть Сулейманіє

Геть інше відчуття викликають лабіринти вуличок в історичному серці Стамбула – півострові Фатіх на Золотому розі. Десь тут, покинувши вже відчутно охололий літній будиночок і не в змозі витримати болісних спогадів Нішанташи, Кемаль зупиняється у першому-ліпшому готелі, де на кілька місяців знаходить таки довгоочікуваний спокій. Фатіх – це скупчення візантійських і османських пам’яток, і численні путівники прокладають для туристів, знічених розмірами, велелюдністю, інакшістю Стамбула, маршрут, що веде від одного об’єкту до іншого: від Софії до Блакитної мечеті, від базиліки до султанського палацу Топкапи, від парку Гюльхане, в якому колись гуляла Роксолана, до галасливого  причалу Золотого рогу…

Незалежний вуличний кіт
Незалежний вуличний кіт

Однак насправді сама дорога – вештання покрученими вуличками, з їх ремісниками, що виконують свою одноманітну роботу на очах у перехожих з такою неквапною гідністю, ніби це сімейна традиція ще з часів Османської імперії (і в деяких випадках, імовірно, так і є), жінками з гострими поглядами, у хустках і шароварах, жебраками та продавцями всілякої всячини, що невтомно закликають купувати їхній товар, здичавілими й геть незалежними котами, напівзруйнованими будинками та потемнілими від часу поодинокими дерев’яними спорудами, уламками древніх кам’яних стін чи давно пересохлими фігурними умивальниками, позначеними арабською в’яззю, з їх жодним путівником не розказаними історіями –  нерідко виявляється більш захопливою за мету. Щось подібне мав відчувати і Кемаль у своєму безнадійно-відчайдушному прагненні відшукати у цьому лабіринті Фюсун. «Інколи я здогадувався, що так добре почуваюся на цих вулицях не через близькість до Фюсун – причина тут в іншому, – зізнається він. – У цих околичних кварталах, на майданчиках під забудови та грязьких бруківках, серед тротуарів, машин, смітників і дітлахів, що ганяли у футбол порепаними м’ячами, у цьому сяйві вуличних ліхтарів я пізнавав сутність життя».

Центральна пішохідна вулиця – Істікляль
Центральна пішохідна вулиця – Істікляль

Одна з центральних вулиць Стамбула, Істікляль, дарма, що найбільш європеїзована, сповнена цього самого життя по самі вінця. Це центр нічного життя та шопінгу, осереддя галерей сучасного мистецтва та основний майданчик для маршів протесту. Тут не буває, щоб було порожньо – майже завжди натовп. А вже за 50 метрів від Істіклялю – безлюдний спокій райончику Чукурджума, де й заховався наш музей-будинок, що виглядає зсередини більш незвично, аніж ззовні, змушуючи задуматися, як у цих вузьких видовжених кімнатах можна було жити. Експозиція починається на другому поверсі. Кожен із розділів книги представлений дерев’яною шафкою, де за склом можна побачити вигадливо і з любов’ю розміщені предмети, про які йшлося в книзі. Інколи розкрити зміст певного розділу допомагали інсталяції; так, цілковито антропологічний 15-й розділ, де Памук пояснює для «безтурботних відвідувачів з майбутнього», наскільки важливим було збереження дівочої незайманості у Туреччині семидесятих, ілюстрований пульсуючою мозаїкою жіночих облич із захованими за чорною рискою очима – так, розповідає автор у книзі, зображали в газетах не лише дівчат, чиї батьки, аби відновити сімейну честь, подавали в суд на чоловіків за «розбещення», а й повій та тих, кого було зґвалтовано. Обличчя зникають і з’являються знову, однак чорна риска залишається. Поруч із пуфами для сидіння на нитках прикріплені екземпляри книги кількома різними мовами – вочевидь, щоб відвідувач міг поєднати візуальне та текстуальне сприйняття.

Розділ 73-й «Водійські права Фюсун»
Розділ 73-й «Водійські права Фюсун»

Як відомо, Памук нічого не робить необдумано, тож уважно придивившись до просторового розташування розділів у просторі музею, можна помітити, що воно відповідає смисловій побудові роману. Другий поверх вміщує розділи з першого по п’ятдесятий – це зав’язка роману, в якій Кемаль знайомиться з Фюсун, втрачає її і зрештою знаходить у будиночку в районі Чукурджума – там само, де в даний момент перебуваємо й ми. Починаючи з 51-го розділу, що міститься на сходах поміж двома поверхами, Кемаль починає постійно відвідувати Кескінів, і ці відвідини структурують навколо себе решту його життя, стаючи в ньому найважливішим. Отже, на третьому поверсі багато найрізноманітніших годинників, що, разом із настінним годинником і його випадковими ударами, нагадують нам про особливе ставлення до часу, що лежить в основі колекції. Надписом на стіні Памук ще раз нагадує нам про Арістотелевий поділ на атомічні точки «зараз» та лінію часу, що їх об’єднує. Колекція речей, або ж музей, пояснює нам Кемаль-Памук, – це намагання зберегти найдорожчі, найщасливіші моменти «зараз» і водночас забути про об’єднуючу лінію. «Якщо ми зможемо навчитися перестати думати про життя як про лінію, що відповідає Арістотелівському уявленню про час, натомість цінувати час за найглибші його моменти, тоді засиджуватися за обіднім столом коханої впродовж восьми років не буде здаватися таким уже дивним чи сміхотворним, – пише він. –  Замість цього таке залицяння свідчитиме про 1593 щасливих вечорів поруч із Фюсун». Другий об’єкт, що, не маючи прямого відношення до описаних у романі речей, повторюється тут у великій кількості різних форм – це метелик, якого ми бачимо і на емблемі музею, і на сережці Фюсун. Це несамохіть нагадує спостерігачеві про протилежну, трохи моторошну сторону колекціонування. Адже є лише один спосіб усе життя милуватися виглядом улюбленого метелика: впіймавши, засушивши та помістивши за скло. Життя і прагнення зупинити час несумісні, про що свідчить і розвиток подій у романі. Згадаймо, що Кемаль почав колекціонувати речі ще за життя Фюсун; її смерть виглядала невипадковою, а чи й очікуваною, адже серед навали речей для живої людини вже не залишилось місця.

Розділ 28-й «Утіха від речей»
Розділ 28-й «Утіха від речей»

Втім, не кожен момент вдається зафіксувати за допомогою слухняних предметів. Про це свідчить те, що деякі розділи представлені шафками, завішаними зсередини непрозорим сукном – 61-й та 62-й («Дивитися» та «Аби провести час»), 76-79-ті («Кінозали Бейолу», «Готель Велика Семіраміда», в українському перекладі «Буюк Семіраміс» – незрозуміло, чому перекладачі, які зазвичай дослівно перекладають турецькі назви, як то будинок «Милосердя» чи кав’ярня «Спокій», тут залишили поза увагою ім’я жорсткої та затятої цариці Семіраміди, чий образ вочевидь перегукується з образом Фюсун; «Літній дощ» та «Подорож до іншого світу»). Вони, звичайно ж, не порожні: там, усередині, тьма-тьмуща спогадів, поглядів, невимовлених почуттів та інших нематеріальних речей. Згадаймо слова Кемаля з розділу «Літній дощ», коли коханці проводять ніч у готелі «Велика Семіраміда»: «Згодом мені наснилися деякі видива щастя. Дарую їх тут відвідувачам музею». До речі, внутрішню напругу цього розділу підкреслено звуком годинника, що неперервно цокає десь у нутрощах завішаної шафки – ніби таймер зворотного відліку, що ось-ось має вибухнути. Час, про плин якого впродовж довгих восьми років за допомогою найрізноманітніших ритуалів Кемаль намагається забути, раптом починає збігати з шаленою швидкістю, і Кемаль, жадібно намагаючись усе надолужити, вперше відчуває «поспішливе прагнення жити – відтепер, не гаючи ні хвилини».

На останньому поверсі, повідомляють нам написи, Памук слухав історію Кемаля, щоб написати з неї роман, тут містяться останні, з 80-го по 83-й, розділи. У цій маленькій горищній кімнаті нарешті за персонажем Кемалем виразно проступає і постать автора. Екземпляри твору, надруковані різними мовами, чернетки, з таким звичними виправленнями, вставками, емоційними перекресленнями червоним, малюнками на полях і випадковою інформацією, як е-мейл якоїсь людини, який потрібно терміново кудись записати, ескізи музею та біографічна інформація на зразок місцезнаходження автора під час створення певного розділу чи дати написання останнього речення – усі ці виставлені за склом паперові артефакти займають «Памукову», авторову половину. А навпроти, за захисною канвою, знаходиться кімнатка Фюсун – останній і найдорожчий Кемалів набуток. Оточена канвою, як музейний експонат (не заходити!), вирвана з контексту, без захисних стін, зі знайомим читачам дитячим триколісним велосипедом посередині, вона тим не менше виглядає надзвичайно затишно. «Хай знає кожен, – написано на стіні. – Я прожив напрочуд щасливе життя. Кемаль Басмаджи».

Чукурджума
Чукурджума

Вочевидь, призначення цього дивного будинку, наповненого ретельно відібраними речами, з його атмосферними ембіент-звуками з відеоінсталяцій та періодичним бамканням годинника, з м’яким освітленням та непомітно присутніми, схожими чимось на Памука наглядачами-хранителями, – занурити відвідувача в якесь позачасся. Не забуваймо, що в романі в певний момент герої, власне, переховуються за стінами дому від надмірної політизації зовнішнього світу. Якщо вулиці Стамбула – це традиційно арена політичного протистояння, то на противагу їм Памук створює свій зачарований публічно-приватний простір, куди гостинно запрошує усіх бажаючих. Ще й дарує квиточок на сторінках роману, в 83-му розділі.