«Прийшов мій час…»

Не можу собі навіть уявити, як виглядала б польська повоєнна поезія без віршів Тадеуша Ружевича. Ми усі йому чимось завдячуємо, хоч не кожен із нас може це визнати (Віслава Шимборська).

Ярина Сенчишин
Ярина Сенчишин

24 квітня 2014 року Тадеуш Ружевич відійшов у вічність. Йому було 92 роки. Відійшов останній з Великих польських письменників, переживши майже на десять років Чеслава Мілоша і на два роки Віславу Шимборську.

Тадеуш Ружевич – видатний польський поет, прозаїк, драматург, есеїст – народився 9 жовтня 1921 року в містечку Радомско Лодзинського воєводства. Там навчався  у гімназії, закінчити яку йому перешкодила війна. 1942 року склав присягу бійця Армії Крайової. Після  піврічного вишколу пішов у ліс. Воював із червня 1943 року до листопада 1944. Атестат зрілості отримав 1945 року на вечірніх курсах для робітників. З 1945 до 1949 року вивчав історію мистецтв у Ягеллонському університеті. 1949 року Ружевич одружився і переїхав у Глівіци (одне з міст Верхньо-Сілезького промислового округу, так званої „Чорної Сілезії”), де прожив дев’ятнадцять років; там народилися двоє його синів. З 1968 року мешкав у Вроцлаві.

Тадеуш Ружевич написав більше тридцяти поетичних збірок, близько десяти книг прози, два десятки п’єс… За свою творчість отримав велику кількість літературних премій, відзнак, почесних звань. Його книги перекладені п’ятдесятьма мовами. На межі 1970-1980-х років Тадеуша Ружевича вважали реальним претендентом на здобуття Нобелівської премії, але лауреатом тоді став Чеслав Мілош. Ружевича й досі у Польщі називають Нобелятом без Нобеля.

Тадеуш Ружевич  центром поезії зробив не метафору, а сенс. В есе „Звук і образ у сучасній поезії” (1958) він писав: „На практиці поет за допомогою образу ніби ілюструє вірш, ілюструє поезію. Тоді, коли події і викликані ними почуття не хочуть, щоб їх передавали через посередництво найдосконаліших і найгарніших метафор-образів, вони хочуть самі свідчити про себе. Хочуть зразу і безпосередньо постати перед читачем і розкрити себе.

Метафора, образ не прискорюють,  а віддаляють зустріч читача з істинною, справжньою матерією поетичного твору.

Вірш, на мою думку, повинен іти від автора до читача по прямій, не затримуючись навіть на найгарніших і естетично досконалих стилістичних фігурах”.

Про творчість Тадеуша Ружевича написано багато, та, на жаль, не в Україні. Я  можу розповісти про свій особистий досвід спілкування з Поетом і його Поезією. Не думала, що перекладатиму з польської мови, хоча читати польською навчилася приблизно тоді, коли й українською – у дошкільному віці. Дідусь вчив мене читати, писати, розмовляти польською, ми декламували вірші, можливо, занадто серйозні для мого віку, бо дідусь любив Міцкевича і Словацького.

І ось минули роки, і наприкінці літа 1995 року мені до рук потрапив двотомник поезії Тадеуша Ружевича. Я ніколи досі нічого подібного не читала, але  зрозуміла, що це моє, бо мене  приваблювала поезія-думання, поезія сенсів. Тоді я спробувала щось перекласти, насамперед для себе. І так воно почалося. Мені на той час нічого не було відомо про переклади Ружевича українською. Один з перших віршів, які я переклала, – „Яблуко” зі збірки „Неспокій” (1945-1946). Мені сподобалося, як Ружевич звучить українською. Це  була фантастична осінь –  я читала поезію Ружевича і перекладала те, що мені було близьке. Потім ці переклади увійшли до двомовного видання Тадеуша Ружевича „Вибрані вірші” (Львів: Каменяр, 1997).

Після виходу книги з’явилася ідея запросити Ружевича до Львова. Ми з ним листувалися, мали телефонні розмови. Він, до речі, дуже гарно відгукнувся на це запрошення, написав, що ніколи не був у Львові і радо приїхав би разом із дружиною. Але потім було спекотне літо і повінь у Вроцлаві, а  у вересні 1997 року я отримала листа, уривки з якого дозволю собі зацитувати: „… мені дуже прикро, що не можу до вас приїхати, хоч і обіцяв. Я дуже хотів побачити вас і своїх читачів і особисто представити книжку… але не можу, хворію, я вже старий і щоразу більше стомлений. Не знаю, чи ще колись у житті виберуся до Києва і Львова. Прошу на мене не гніватися, у вересні мушу лікуватися. Дуже поганим було для мене це літо, яке поволі закінчується. Сьогодні, коли пишу до Вас – 1 вересня, річниця вибуху війни 1939 року, мені було тоді 18 років… Ще раз прошу на мене не гніватися…”

Рівно за десять років у львівському видавництві „Літопис” у моєму перекладі вийшов томик прози Тадеуша Ружевича „Смерть у старих декораціях”, до якого увійшла повість, яка  дала назву книзі, та кілька оповідань.

А восени 2009 року до мене звернувся режисер Польського театру у Львові Збіґнєв Хшановський, який хотів поставити українською моновиставу за п’єсою Тадеуша Ружевича „Стара жінка висиджує” з Ларисою Кадировою в головній ролі. Так мені пощастило наблизитися і до драматургії Поета. Вистава, до речі, була дуже успішною, перемогла на кількох фестивалях, вона й досі є у репертуарі Київського театру ім. Івана Франка.

Та справжнє відкриття українським читачем творчості Тадеуша Ружевича все ще попереду.

Тадеуш Ружевич
Тадеуш Ружевич

Тадеуш Ружевич “У Центрі життя”

Минуло шістдесят років від вибуху ІІ світової війни.
Мені 77, 78 років. Я поет. На початку дороги я не вірив у це чудо… що колись стану поетом, часом вночі, пробуджений нічними страхами і жахіттями, я рятувався думкою, прагненням “буду поетом” прожену жахіття, темряву, смерть… Увійду в світло поезії, музику поезії.
Тишу.

Тепер, коли пишу ті слова, спокійні уважні очі Мами спочивають на мені. Дивиться на мене з “того світу”, з того боку, в який я не вірю. На світі знову йде війна. Одна зі ста, які безперервно тривають від кінця ІІ світової аж до сьогодні…

Мій світ, який я пробував будувати протягом півстоліття, валиться! знову під руїнами будинків, лікарень і святинь помирає людина і бог, помирає людина і надія, помирає людина і любов.

Колись, давно, у 1955 році, я написав вірш “У центрі життя…”

Після кінця світу
після смерті
я опинивсь у центрі життя
я створював себе
будував життя
людей звірят краєвиди
я сказав це стіл
це стіл
на столі лежить хліб ніж
ніж служить для того щоб різати хліб
хліб їдять люди

людину треба любити
вчився я вночі і вдень
що треба любити
я відповідав людину

поет! постарів, стоїть на “порозі смерті” і ще не зрозумів
що ніж служить до відрізання голів до відрізання носів і вух
для чого служить ніж? для відрізання голів… десь там, далеко? близько
і для чого ще служить ніж? для відрізання язиків що говорять
чужою мовою і для розрізання животів вагітним жінкам
для відтинання грудей годувальницям для відрізання геніталій
для виколупування очей… і що там ще можна побачити по телевізору?
що прочитати в газетах? що почути по радіо?

для чого служить ніж
служить для відрізання голів суперникам
служить для відрізання голів “жінкам дітям старцям”
(Так про це пишуть в газетах вже сто років…)

тепер коли пишу ті слова спокійні очі мами спочивають на мені на моїй руці на тих покалічених осліплених словах
очі наших матерів які пронизують серця і думки є нашим сумлінням судять нас і кохають повні любові і страху
очі мами
Мама дивиться на сина коли він робить перші кроки і потім коли шукає дороги, дивиться коли син відходить, огортає поглядом ціле життя  і смерть сина

може ті мої слова дійдуть до матерів які кинули своїх дітей на смітниках
або до дітей які забули про своїх батьків у лікарнях і притулках

пам’ятаю що Мама сказала до нас, мабуть, тільки раз… я мав тоді п’ять років… тільки раз у житті сказала до нас “залишу вас… ви нечемні… піду собі і ніколи не повернуся…” троє малих хлопців були нечемні… я пам’ятаю ціле життя страх і темний розпач який охопив нашу трійцю…
пам’ятаю як мені стиснулося серце (саме так “стиснулося мені серце”) я опинився у пустці і темряві… тільки раз Мама це сказала і пам’ятаю до сьогодні свій розпач і плач… але мама не пішла була з нами і буде…

тепер коли пишу ті слова допитливі очі мами дивляться на мене

піднімаю голову, розплющую очі… не можу знайти дороги
слова переповнені ненавистю трупною отрутою вибухають
роздирають любов віру і надію… розтуляю вуста щоб щось сказати –
“людину треба любити” не поляка німця серба албанця італійця єврея грека…
треба любити людину… білу чорну червону жовту

знаю, що ті мої жебрацькі трени позбавлені “доброго смаку”…
і знаю, що з речей того світу залишиться… що залишиться?!

Великий геніальний смішний Норвід сказав:
З речей того світу залишаться тільки дві
Дві тільки: поезія і доброта… і більше нічого…

Великий Дон Кіхоте! Залишилося ніщо. І якщо ми люди не візьмемося за голову і не облаштуємо того Ніщо, яке розростається, то… то що? скажи, не бійся! що станеться… приготуємо собі таке пекло, на землі, що Люцифер здасться нам ангелом, справді звергнутим ангелом, але не позбавленим душі, який має гординю, але повний туги за втраченим небом, повний меланхолії і смутку… політика перетвориться в кіч, любов у порнографію, музика у галас, спорт в проституцію, релігія в науку, наука у віру. І побачимо “дві ступні, цвяхами прибиті, що тікають з планети”.

Пам’ятаю вчительку “релігії”, то була весела повна пані з блискучими чорними очима, чорним волоссям, смаглявою шкірою і надзвичайно білими зубами. Пам’ятаю її прізвище. Пані Кришчинська. Вчила мене релігії, катехизму і готувала до Першого Святого Причастя. Це був 1928 рік. У країні була біда, передчуття мільйонного безробіття, яке наближалося. І що з того, що я мав “п’ятірку” з релігії. На пошиття нового костюмчика не було грошей. У повсякденному шкільному костюмі до Причастя йти не можна. Мама вирішила, що піду за рік. То була катастрофа. Я страшенно плакав. І тоді мама як завжди знайшла вихід. Вдома був білий костюмчик, в якому три роки тому приступав до Причастя Янушек; треба було його відсвіжити і трохи переробити. А ще тільки білі панчохи, черевики і свічка… Я ще схлипував, хоч справа прояснювалася. Але насамперед треба було йти до сповіді, відбути тайну покаяння. Зробити “іспит сумління” було неважко. Список гріхів не був дуже великий. Нечистота. Об’їдання. Ласунство. Лінивство. Брехня. Гнів. Першим моїм сповідником був ксьондз “Кашкетик”, звичайно, мав інше прізвище ксьондз Білявський, але у нашому дитинстві майже всі особи мали “клички”, це не були псевдоніми, а прізвиська, вигадані нами, а часто й старшими. Цей ксьондз носив темно-синій “кашкет” і звідси, мабуть, “Кашкетик”. Отже, робив я іспит сумління. Це була перша моя сповідь в житті, отже ніби сповідь з усього мого восьмирічного життя. Найбільше місця займали такі гріхи як брехня, лінивство, об’їдання і нечистота – у думках, словах і вчинках. Були там такі звороти як нескромні погляди і слова, “бридкі забави”. Я був дуже побожний. Найбільше я молився до Господа Ісуса,  який клячить у саду. В думках я називав того Ісуса “Бозя з великим животом”, але коли я ліпше придивився до образочка, то зрозумів, що Бозя клячить біля каменя, через який перекинуто шати, а виглядало то як великий живіт. У п’ятницю я постив, їв тільки сухий хліб і пив воду. Наша старша кузинка Зося Райсувна, яку називали “Голкою”, говорила про мене “наш малий святий”. Очевидно, що “малий святий” мав як і всі святі свої слабкості і гріхи… часом з’їв у п’ятницю шматок ковбаси або шкварки, часом мав якісь не надто чисті думки, коли на вулиці дивився на псів, які парувалися або на подвір’ї на півня, що дер курей… ласунство… то родзинки, виколупувані з тіста, виїдання цукру з цукорниці, грудка халви за десять грошів… Я висповідався, отримав розгрішення і “покуту”… п’ять Отче Наш і п’ять Богородице Діво… Вночі мені захотілося пити і я випив два-три ковтки води… потім не міг спати, бо хвилювався, чи не згрішив… зранку охопили мене такі сумніви, що я вирішив ще раз йти до “поправки”, перед прийняттям Причастя. З тривогою у серці я визнав свої сумніви… але ксьондз “Кашкетик” розвіяв їх якимось рухом руки і усмішкою.
З гріхами були клопоти менші й більші. З роками гріхи змінювались, росли, набирали різних форм і кольорів. Були як “голосні” у вірші Артюра Рембо… А чорна, Е біла, І червона… Двигаючи восьмий хрестик, старий чоловік знову повертається до гріхів дитинства… ласунство, об’їдання, п’янство, лінивство і “нечистота”… Я підвів кузинку “Голку” і не став “малим святим”… І не знаю чи піду до “поправки”.
Тепер, коли пишу ті слова, очі Мами спочивають на мені. І є в тих очах питання, якого ніколи мені не поставила.
(Розділ з книги “Мама відходить”, відзначеної 2000 року нагородою Nike)