Лесь Белей: «Є потреба відкривання нових світів і нових тем»

Лесь Белей
Лесь Белей

– У видавництві «Темпора» ти куруєш серію книг, написаних у жанрі художнього репортажу. Також організовуєш конкурс худрепортажу «Самовидець». А нещодавно вийшла твоя книжка «Ліхіє дев’яності: Любов і ненависть в Ужгороді», написана в цьому самому жанрі. Чим тебе приваблює репортаж?
– Вважаю, що художній репортаж – один із найбільш недорозвинених жанрів у нашій літературі й журналістиці (художня репортажистика перебуває на перетині журналістики й літератури). І, власне, для того, щоб цю ситуацію якось виправити, у видавництві «Темпора» активно перекладаються репортажі й створено конкурс «Самовидець» для українських авторів, який уже двічі відбувся. Його переможці на слуху, що не може не тішити. Це і Олег Криштопа, минулорічний переможець, і Денис Казанський, і Наталя Гуменюк. А цього року переміг дуже гарний репортаж Ірини Іщук про роботу гідів.

– А чому, на твою думку, в нас жанр художнього репортажу не отримав належного розвитку?
– Так склалося історично, бо якщо говорити про досвід сусідньої Польщі, то там газети мають окремі репортажні відділи, й репортажі читаються. За рівнем читацького попиту репортажна література така ж популярна, як і художня. Є «Газета Виборча», в редакції якої працюють Маріуш Щигел, Вітольд Шабловський, Кшиштоф Варга, Яцек Гуґо-Бадер та інші. Це ціла школа, яка продукує дуже гарні тексти й має свою читацьку аудиторію. У час комунізму репортаж для них був способом прихованого метафоричного іносказання. Про це дуже часто люблять згадувати польські репортери, коли їх запитують про причини популярності цього жанру у Польщі. Барбара Лоп’єнська написала репортаж про дресирування тигрів у ПНР, що було метафорою політичної ситуації в тодішній Польщі. А такі речення, як «найкраще тигрів дресирують у Радянському Союзі» всі розуміли як своєрідну політичну підколку, що тигри тут – метафора країн соцтабору, життя в якому є дресируванням. Ключовою постаттю польського репортажу є Ришард Капусцінський, який об’їздив увесь світ як кореспондент, бачив багато революцій і писав дуже якісні тексти. Довкола нього й кількох інших опорних осіб сформувалася ціла школа, яку потім підхопила «Газета Виборча» й згуртувала довкола себе. Вони й далі пишуть цікаві тексти, цікаві дослідження й експерименти. І, відповідно, читачам це подобається. Є дві магістральні школи: ті репортери, які доводять, що в далеких країнах є Інші, яких треба збагнути і ті, які доводять, мовляв Інші такі самі.

– А тобі яка школа подобається більше?
– Середня. Я вважаю, що Інші – водночас і інші, і такі самі.

beley

– Жанр художнього репортажу нині є світовим трендом. У цьому жанрі, окрім поляків, пишуть також норвежка Осне Саєрстад (авторка книги «Кабульський книгар») чи британець Ед Стаффорд («Пішки вздовж Амазонки»). Але ж у них немає потреби іносказання…
– Немає. Зате є потреба відкривання якихось нових світів і нових тем. Дуже непоганий репортаж у британців. Нещодавно ми видали дві книжки: Люка Гардінґа про путінську Росію і репортаж Тома Файлінґа про Колумбію. Зрештою, будь-які історичні мандрівні записки, скажімо, арабського мандрівника теж можна назвати репортажем. Але сам феномен художнього репортажу, якому притаманне охудожнення засобів, виводиться з американської Нової журналістики 1960-х років: Том Вулф, Гантер Томпсон, Трумен Капоте та інші.

– Здогадуюся, що ти перечитав значно більше книжок художньої репортажистики, порівняно з тими, що перекладені українською. Які з них твої найулюбленіші?
– Свої найулюбленіші я намагаюся запропонувати для перекладу в Україні. А якщо говорити про свою книжку про 1990-ті, то мене надихнув Маріуш Щигел книжкою про 1990-ті в Польщі «Неділя, яка відбулася в середу». У нього філігранно описана епоха трансформації: бідність, безробіття, поява Амвею тощо. Читаючи цю книжку, я усвідомив, наскільки не висвітлені наші 90-ті. І наші явища – такі, як рекет, абсолютна зміна в свідомості, лавина західної поп-культури, яка навалилася на наші голови. Тобто ці всі процеси в нас, як на мене, відбулися значно гостріше, ніж у Польщі.

– Ти підтримуєш доволі тісні контакти з польськими письменниками, які працюють у жанрі художнього репортажу. Навіть більше: знаю, що ви разом із Лукашем Сатурчаком готуєте спільний польсько-український проект. Розкажи про нього коротко.
– Цей проект – спроба погляду на сучасні польсько-українські відносини. Тобто загалом на цю тему говориться багато, зокрема з погляду якихось офіційних відносин, інтелектуальних дискурсів і переосмислення пам’яті, а ми з Лукашем вибрали перспективу звичайних людей. Для цього ми обрали по десять точок на карті України й Польщі: 10 українських міст і 10 польських, які між собою якось можна порівнювати. Наприклад, Київ і Варшава – як дві столиці; Львів і Краків – як столиці, відповідно, Східної і Західної Галіції; Черкаси й Лодзь – як центральноукраїнське й центральнопольське міста; Щецін і Чернігів – як два північні міста; Одеса й Гданськ – як два морські порти; Волинь і Підкарпатське воєводство – як місця істричних трагедій (Волинська трагедія і акція «Вісла»); Кременець і Новиця – як батьківщини великих поетів (у Кременці народився Юліуш Словацький, а в Новиці – Антонич); Житомирщина та Нижня Сілезія – як скупчення польської та української діаспори та два найдальші пункти від україно-польського кордону – Свердловськ Луганської області і Свіноуйсцє Західнопоморського воєводстваю. Ми їздили в ці міста, спілкувалися з пересічними людьми, які там живуть, запитували їх: в Україні – що вони думають про Польщу, а в Польщі, відповідно, про Україну. Проект називається «Асиметрична симетрія», і його назва ілюструє як наші українські-польські відносини, так і різні методики дослідження, які ми застосовували. Я їздив містами України, а Лукаш – польськими, тільки двома крайніми пунктами ми помінялися, і Лукаш поїхав у Луганську область, а я – у Свіноуйсцє.

Лесь Белей
Лесь Белей

– Які твої основні враження від побаченого й почутого на дану тему?
– Основні враження такі, що рівень простих людей – значно простіший за офіційний. Значно товариськіший. Люди мають дуже теплі погляди на наші стосунки й водночас – і українці, і поляки – дуже мало знають одні про одних, попри те, що ми сусідні країни. У нас дуже багато спільної історії та спадщини: українські поселення в Польщі, маєтки польських магнатів в Україні, проте народна пам’ять у цьому питанні досить фрагментарна. Наприклад, я поїхав у смт Комсомольське коло Бердичева – там у маєтку доживав свого віку й похований Тимко Падура, автор пісні «Гей, соколи», яку співають всі поляки, як ми «Червону руту». Я говорив зі старожилами, але ніхто навіть не знає, хто це такий. Як не знають і самої пісні.

– Результатом проекту «Асиметрична симетрія» має бути книжка?
– Так, це буде білінгва, польський і український варіант.

– Розкажи трохи про свою книжку «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді».
– Епоха 1990-х у художній українській літературі досить добре висвітлена: Сергій Жадан писав про Донбас і Харківщину 1990-х; Юрій Андрухович — про Галичину; Павло Вольвач – про Запоріжжя; Анатолій Дністровий – про Тернопіль, і цей перелік можна продовжувати. А от репортажного осмислення мені бракувало, тому я й узявся за цю тему і для дослідження вибрав рідний Ужгород.

– У тексті чимало твоїх власних спогадів про той історичний період. А чого в тебе більше до 90-х: любові чи ненависті?
– В моїх спогадах – однозначно любові, тому що це моє дитинство. На мені не було жодної відповідальності за власне прогодовування, для мене це не був час прийняття якихось доленосних рішень, на зразок «куди вступати вчитися», тому книжку я присвятив батькам із подякою за щасливе дитинство.
103
– Але для багато для кого 90-ті не такі легкі…
– Ну, так. Але ж не буває чорно-білого світу, в усьому є свої плюси й мінуси. Як казав Лех Валенса: «Кожен плюс має свої плюси і мінуси». І кожен мінус – так само.

– В процесі написання книги ти розмовляв із різними людьми, твої герої в 90-х були і «човниками», й рекетирами. Чи складно було шукати співрозмовників?
– В умовах Ужгороду це зовсім нескладно робити, оскільки місто маленьке й усі всіх знають, всі є знайомими знайомих або знайомими знайомих знайомих – і так можна вийти на дуже цікавих людей. Гірше було з тим, що люди не завжди охоче говорили, оскільки йшлося про зовсім недалеке минуле. Багато визначних персонажів і героїв живі й діють досі, й досі займають дуже високі позиції. Тому я думаю, що у книзі є певна частка непроговореного. І невідомо, чи це взагалі колись буде оприлюднено.

– Які теми, на твою думку, вдалося розкрити найменше? За чим сам шкодуєш, що не осилив?
– Наприклад, тема боротьби зі злочинністю. Я довго намагався вийти на Геннадія Москаля, мав його номер телефону, дзвонив йому близько тридцяти разів, і він щоразу казав, що згоден зі мною зустрітися, але далі обіцянок справа не рухалася. Також я намагався до нього підійти через різних знайомих, але так мені й не вдалося з ним зустрітися, і про це найбільше шкодую.

– Спілкуючись зі своїми героями, ти попереджав їх, що пишеш книжку?
– Так, попереджав. Попереджав, що за їх бажання можу змінити ім’я – так, що їх ніхто не впізнає. Тут дуже все залежало від людини: хтось розповідав охочіше, з когось треба було витягувати інформацію.

– Хто твій улюблений персонаж із книжки?
– Бармен, який працював у барі, в якому відпочивали всі рекетири. Він усе розповідав дуже охоче, тільки просив позмінювати всі імена й назви. Але говорив багато й цікаво. До того ж, має дуже живу пам’ять, тобто все дуже добре запам’ятав, наскільки я можу про це судити, звичайно.

– На презентації твоєї книжки на Книжковому арсеналі ти говорив про серію книг про 90-ті. Які регіони плануєте описати найпершими?
– Уже є домовленість із Владом Івченком про Суми і з Денисом Казанським про Донецьк, і ми відкриті до нових пропозицій.

– Специфіка 90-х в Ужгороді – близькість кордону. А які вбачаєш особливості в інших містах?
– Я говорив на цю тему зі своїми знайомими з інших регіонів, і кожен із них мені одразу називав якісь свої особливості. Скажімо, про Франківськ мені розповідали, що там головний кримінальний авторитет першим вивісив синьо-жовтий прапор над ратушею. Тобто там були патріотичні бандити. У Донецьку центральним місцем 90-х був ресторан «Красний кут», у якому просто серед білого дня відбувалися розборки з розстрілами з калашів. Чого вартує легенда про те, як проти Аліка Грека збиралися використати замінований вертоліт – уявляєш розмах? Думаю, мають бути дуже цікаві 90-ті в Одесі, пов’язані з портом. Тобто в кожному регіоні знайдуться свої особливості. В Києві, без сумніву, були дуже цікаві 90-ті

– У книзі ти спробував прописати своє покоління. А як щодо попередніх чи, скажімо, наступних? Чи інші вони, ніж ті, хто в 90-х був школярем?
– Про своє покоління говорити важко, бо завжди легше на будь-що дивитися збоку. Можу сказати про старше покоління – тих, хто в 90-х поступали в універ – це люди, дуже травмовані 90-ми, які мріють за кожної нагоди емігрувати з цієї країни, багато хто вже емігрував. Але не всі. Ті, герої, з якими я розмовляв, і нині почуваються доволі комфортно. Проте проглядається така тенденція, що покоління, молодість якого припала на 90-ті, травмована цими роками.

Розмовляла Ірина Троскот

Читайте також:

Роман Кабачій. Про опис змаразматілої бабці (рецензія на книгу «Ліхіє дев’яності: Любов і ненависть в Ужгороді»)

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"