11. (потреба весни)

Богдана Матіяш
Богдана Матіяш

Здавалося б, так не буває. Просто не може бути, щоб не вдавалося добре роздивитися зиму, стежити за падінням снігу, за зміною температур. За деревами, як їм ведеться в зимі. Здавалося б, не буває так, щоб не встигати вловлювати зміну запахів. Не зауважувати, як пахне морозне повітря і повітря під час відлиги. Як пахне перший сніг, і заметіль, і сніг, що обертається в дощ. Не буває так, щоб не помітити, коли зовсім ніякого снігу вже не стане, коли межа між зимою і весною почне тоншати, аж урешті зовсім зникне. Так не буває. Цього не можна не помітити, якщо ти уважний. Якщо хочеш бути уважним. Принаймні так здавалося.

Але цього року все є по-іншому, ніж завжди. Не вдалося роздивитися зиму так, як хотілося б. Час поміж зимою і весною, тремкий і улюблений, – той, коли сходять сніги і земля починає пахнути, – минув так, що не встиг запам’ятатися. Із ним не вдалося побути тихо й подовше, як минулі роки. І тепер, поки триває весна, – здається, красива, як ніколи, неймовірно квітуча й світла, – теж не вдається з дуже різних причин пережити її так, як годилося б. У великій вдячності й захваті, в яких, за словами одного отця, все хочеться повторювати, дивлячись на буяння листя, квітів, розмаїтих зел: «Усе, що живе, нехай хвалить Господа».

Коли думаю про те, що діється довкола, є дуже сильне відчуття, що в нас усіма силами хочуть відібрати радість і внутрішній мир. Спокій. Урешті, будь-які точки опори, стрижні рівноваги, міцні й добрі фундаменти під ногами. Мирну і вдячну щоденність. Нас розхитують, відвертають нашу увагу від доброго й справжнього. Змушують нас до емоцій, яких не потребуємо, які нам іще недавно були чужі, а тепер не впізнаємо себе, бо бачимо їх у собі й навіть не встигаємо зрозуміти, як у нас усередині оселилося стільки всього зайвого. Звідки стільки розпачу, страху і зневіри. Але не даймося. Є весна, і в ній стільки краси, миру й радості, і вони мусять нам допомогти. Знайдімо час усе це побачити. Знайдімо час просто зупинитися, роззирнутися довкола і зачудовано прошепотіти: «Яка прегарна весна…» Може здатися, що це зовсім не на часі, що це зайве і що зараз є безліч значно важливіших речей. Але це дуже оманливі думки. Важливе все, що може допомогти повернути мир.

Треба, дуже треба знайти спосіб побачити все в світлі. Якщо захотіти, то якогось дня це станеться. Подивишся на це все тихо й умиротворено, примружиш очі від сонця і засмієшся, коли тобі на руки впаде кілька крапель дощу (бо знову є час, коли водночас може йти дощ і світити сонце) і відчуєш, яка велика в тобі потреба весни. А ще більша й іще міцніша потреба радості. І тоді все-все довкола захочеться роздивитися і запам’ятати. Надовше затримати перед внутрішнім зором ніжний красивий цвіт черешень, пахощі абрикос, білосніжність пелюсток вишні і тремку чистоту цвіту яблуні. Роздивитися первоцвіти, а за ними фіалки, нарциси й тюльпани, а по тому такий ранній цього року цвіт ірисів і конвалій, бузку і каштанів. І аж тоді здивуєшся, як можна було так довго ходити серед цього всього, але бачити це все ніби нашвидко, якщо усі дерева і всі квіти, і всі пахощі такі неймовірно гарні… Довго дивитимешся на квітки розмаїтих барв, форм і запахів. На пуп’янки півоній, які ще трохи – і теж зацвітуть. На листя мальв, зранку мокре то від роси, то від дощу. Трохи далі – малі білі квіти полуниць. Грицики, мокрець, молочай, чистотіл, лікарська ромашка, меліса, м’ята, кульбаба, кропива і подорожник.. І воно все так вільно росте й розвивається. Ця молода й свіжа зелень, і жучки під ногами, і комахи на стовбурах дерев, і метелики, оси, бджоли й джмелі у повітрі, і сама земля – що приймає у себе зерна, щоби згодом дати із них добрий плід. Усі вони ніби нагадують нам щось дуже важливе про повноту життя.

А вгорі – блакитне небо, повне хмар. Часом є сонце, тоді дощ, а по тому найгарніша – бо перша у цій весні – веселка. Довкола – щебіт птахів, лопотіння крил голубів і горлиць. І вітер – такий його тихий повів, що його й не відчуєш, якщо не зупинишся, якщо не захочеш його помітити.. А відчувши, зможеш відпустити всі смутки, болі й нерадісність. Бо є той, хто все це створив і всьому дає життя. Він говорить повівом вітру, доторкається променем сонця наших облич і рук, нагадує нам, що у світі, крім болю й страху, є довіра, встократ від них сильніша. І просто повертає нам радість і мир.

Є ще майже місяць весни. Нагадаймо про неї тим, хто не має часу її розглядати. Пройдімося з ними по зеленій красивій траві, доторкнімося разом кори котрогось дерева, може, навіть заплющивши очі, навпомацки. Послухаймо спів птахів – такий вільний і радісний… Подякуймо, що все це є тут, поруч із нами. Зміцнімо себе навзаєм. Спробуймо більше довіряти і довірятися. У цьому зараз є така особлива потреба. Так само гостра, як потреба радості й миру, потреба весни.

Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.