Катержина Тучкова: «Чеська література не закрита сама на себе»

Катержина Тучкова. Фото з сайту adra.cz
Катержина Тучкова. Фото з сайту adra.cz

Катержина Тучкова, написавши свій другий роман, прокинулася зіркою першої величини, відомою не лише в Чехії, а й в усій Центрально-Східній Європі. «Житковські богині», що миттєво стали абсолютним бестселером на її батьківщині і вже зараз перекладені німецькою, польською, словенською, болгарською і українською мовами, вона написала у віці 32 років. За цей роман письменниця отримала премію Йозефа Шкворецького і читацьку відзнаку премії Чеська книга.

Тучкова народилася в Брно, там же на філософському факультеті в Університеті Масарика здобула науковий ступінь в галузі історії мистецтв, чеської мови і літератури. Працює куратором: в 2004 році вона заснувала проект ARSkonyakt, в рамках якого щорічно виставляються молоді митці. Наразі продовжує навчання на філософському факультеті Карлового університету в Празі.

Катержина не змогла приїхати до Києва на Книжковий Арсенал і особисто презентувати український переклад «Житковських богинь», що вийшов у видавництві «КОМОРА». Але зголосилася дати ексклюзивне інтерв’ю «ЛітАкценту».

Катержина Тучкова. Житковські богині / Пер. із чеської Г. Величко. – К.: Комора, 2014
Катержина Тучкова. Житковські богині / Пер. із чеської Г. Величко. – К.: Комора, 2014

— Доброго дня, пані Катержино! В українському перекладі Ваш роман вийшов у видавництві КОМОРА, однією зі співзасновниць якого є Оксана Забужко, авторка «Музею покинутих секретів», саги про українське ХХ століття, що виборола 2013 року премію Ангелус. Чи читали Ви цей роман, чи бачите точки доторку з ним?
— На роман Оксани Забужко мою увагу звернула її перекладачка, пані Рита Кіндлерова. У Чехії він вийшов минулого року, і коли я читала його цьогоріч, у зв’язку із моєю запланованою, але не здійсненою поїздкою до України, то відчувала велику близькість. Насамперед у тому, що провідною темою є історія ХХ століття і досі доступні згадки її безпосередніх учасників, а також і в тому, що піднімається питання наслідків тих історичних подій для сьогодення. Це і моя тема. Я сама себе запитувала тисячу разів, як так сталося, що одна частина моєї сім’ї прожила ХХ століття у смутку, як розкуркулені багатії, а інша – як цілком вдоволені люди із відчуттям того, що комунізм це те, що треба, хоча й вони були свідками окупації у 1968 році. У пам’яті різних членів моєї сім’ї кілька минулих десятиліть – це наче історії з різних планет. І при цьому ми живемо на відстані кількох кілометрів одне від одного.

Робота з пам’яттю також є темою мого роману, який розповідає про цілющі вміння жінок з Білих Карпат, яких називали богинями. Свої вміння вони передавали від матері до доньки впродовж поколінь, тож мене зацікавило, як до такого феномена ставилися скороминущі режими і звичайні люди.

Фото з сайту inforum.artforum.sk
Фото з сайту inforum.artforum.sk

— Головні героїні Вашого роману — майже виключно жінки, сильні, вольові, надзвичайні. Натомість чоловіки – це слідчі держбезпеки, лікарі психлікарень, м’яко кажучи, не найприємніші персонажі. Є ще Дорин брат Якуб, але ж він психічно неповноцінний. Ви свідомо так поляризуєте систему персонажів, сказати б, за гендерною ознакою?
— Такий розподіл характерів проявився для мене тільки тоді, коли на нього почали звертати увагу читачі. Я не замислювала роман як якусь феміністичну демонстрацію, я не думаю, що добре і зле, високе і низьке можна змоделювати як чорно-білий поділ на жіноче і чоловіче. Але у книзі цього вимагав сам факт того, що жертвами були богині, тобто жінки, на шляху яких зустрічалися переважно недоброзичливі священики чи представники різних режимів. Такі ролі грали здебільшого чоловіки, тому розподіл персонажів постав сам собою. Але мені це писалося дуже добре й органічно, бо я й сама маю сімейний досвід, пов’язаний із насильством і алкоголем, але й з чуттєвою солідарністю жінок – у мене три сестри, чудова матуся, колись була ще й бабуся.

JAZ4205b2_bohyne_x

— Головна героїня, етнолог Дора, саме через долучення до історії свого роду, через віднаходження власного коріння переживає потужні внутрішні зміни, можна навіть сказати – кризу ідентичності. Для Східної Європи, де зв’язок поколінь так драматично розірвано, це вкрай актуальна проблема. Чи думаєте Ви, що й в сьогоднішньому світі ідентичність слід перш за все вибудовувати на «родинному матеріалі»? Чи це варте тієї ціни, яку за це можна заплатити, розкопавши щось, чого краще волів би не знати і що може тебе безповоротно змінити?
— Ідентичність ґрунтується на засадах ширших, ніж тільки родинний матеріал: генофонд, виховання, середовище, в якому зростає людина, народ, мова – все це її формує. І часто родинний «внесок» досить відрізняється від того, чого людина хоче, куди вона намагається прямувати. Але й коли вона пізніше побудує свою власну базу, змінить свою ідентичність, той найперший родинний матеріал буде завжди творити її важливу частину. А може, і її коріння. Людина цього не забуде, навіть якщо дуже захоче.

Фото з сайту art.ihned.cz
Фото з сайту art.ihned.cz

— Пані Катержино, наскільки для Вас важливою є оця детективно-документальна рамка романної оповіді, велика кількість справжніх і вигаданих архівних документів – це данина смакам потенційного читача (і популярному нині жанру mocumentary) чи те, чого безпомильно вимагав сам матеріал? Чи б могли Ви розказати цю історію кардинально іншим способом, але без втрати основних сенсів?
— Для мене дуже важливим було використання різних оповідних перспектив. Тому в романі погляд оповідачки Дори чергується з її снами, в яких з’являються богині попередніх епох, із записами спостережень т.зв. СС-Hexensonderkommanda під час війни, повідомленнями таємної поліції за комунізму. Під час вивчення архівів я сама переконалася, що не можу позбавити цю історію поглядів дописувачів Служби безпеки (таємної поліції), які про дивовижні речі, що їх робили богині, доповідали з без-емоційною примітивністю. І тільки у протиставленні їхній мові в повній мірі розкривається відмінність зображуваних світів. Тож я не йшла назустріч бажанням читачів чи популярності фактографічної літератури, я намагалася історію сільських жінок, які допомогли десяткам, сотням людей, показати через щонайширший спектр поглядів.

e7401535-b_1-187222_big

— В одному з Ваших інтерв’ю я прочитав, що Ваше ставлення до реальних богинь загалом суперечливе. Поясніть, будь ласка, свою позицію. Вони для Вас дуже вдалі герої для роману і захопливий етнографічний матеріал чи все ж таки явище дещо іншого, вищого, порядку? Або й те, й те?
— Я захоплююся богинями. Не всі, а лише деякі з них, були винятковими цілительками. Була частина таких, що лише користувалися репутацією богинь і людям більше шкодили. Кажуть, що були й такі, які займалися чорною магією. Я поважаю богинь як жінок, які у своїх сім’ях змогли зберегти щось надзвичайно старе – їх знання і ритуали начебто походять іще з праслов’янського періоду. Я поважаю ці традиції, тому – так, я поважаю богинь як етнологічний феномен. Але також і як унікальних жінок, безсумнівно: я сама знаю свідків, людей, що їм одна з останніх богинь допомагала і з лікуванням, і з вирішенням складних сімейних стосунків.

Вони були духовним центром свого регіону і, попри те, що походили з простих людей, були дуже мудрі. Абсолютно беззаперечним є для мене той факт, що їхня діяльність не мала бути перерваною попереднім режимом. У бою соціалістичної медицини із сільськими цілительками я, безперечно, на боці богинь. І не тому, що я думаю, що альтернативна медицина завжди краща. Навпаки, я думаю, що кожна хвороба чи вада потребує власного підходу. Але я на їхньому боці, тому що їх бойкот був підступністю попереднього режиму. І тільки через великий проміжок часу ми повертаємося до того, що знову починаємо визнавати доцільність лікування, наприклад, психосоматичних хвороб такими людьми, якими були богині.

Фото з сайту chrudimskenoviny.cz
Фото з сайту chrudimskenoviny.cz

— Чи є відома Вам художня література, яка б торкалася схожих тем – богині білих Карпат, спадкові надзвичайні здібності такого штибу? Наскільки взагалі ця тема проартикульована в чеській культурі?
— Я про це пишу у своїй книзі: здається, безпосередньо феномен цілительок, зокрема богинь, у чеський літературі описаний не був. Про богинь згадує Амаліе Кутінова у розповіді про двох маленьких сестер на канікулах у Житкові; житківську цілительку у своїй книзі «Гануля, Йозина дружина» зображає Квєта Леґатова. Але загалом цим феноменом цікавилася скоріше спеціальна література.

— Як ви думаєте, «Житковські богині», з огляду на екзотичну специфічність сюжету, можуть бути вдало конвертовані в інші європейські ( і не тільки) культури й літератури? Чи є у Вашого роману потенціал загальноєвропейського бестселера? Чи можуть «дивні» слов’яни досягнути зараз успіху, приміром, латиноамериканського роману?
— Я думаю, що у кожній країні є люди, які мають якість нестандартні здібності. Цілителі, люди, що передбачають майбутнє… і хоча вони не є носіями-представниками аж такого старовинного феномену, якими є богині, але для людей (читачів) вони цікаві. Тому я сподіваюся, що ця книга буде близькою публіці і в інших країнах. Так далеко, як ви кажете, – про європейський бестселер -я не думаю. Однак дуже радію успіху, який книга мала у Чехії. Театральну постановку, що виникла за її мотивами, я сприймаю, наче ожиле дитя. І ще я дуже чекаю, що буде далі, адже готується і кіноверсія.

23501535-b_1-355657

— Передостаннє моє питання пов’язане з попереднім. От в сучасній Україні більш-менш розбираються в польській літературі, трохи знають сербську. Але надзвичайно мало, насправді, майже нічого не знають про сучасних чеських письменників. Переконаний, що межа встановлена десь по лінії Грабал-Шкворецький-Кундера, не далі. Нещодавно у нас виходив Рудіш («Останні дні панку..»), його роман помітили; була ще Леґатова («Гануля»), Урбан («Міхаела») і Балабан («Ми ще тут»), але вони пройшли майже взагалі без реакції. Це, по суті, і все. Знаю, що і в «братській» Росії з її потужним перекладацьким ринком справи не набагато кращі. Може, чехи дійсно зараз пишуть більше для «хатнього вжитку» (як і багато хто інший, ті ж росіяни й українці), для себе й іншим цю прозу вкрай важко полюбити і нею «інфікуватись»?
— Література менших народів у перекладі завжди цікавить маленьку групу читачів, у цьому немає нічого особливого. Ключ – у взаємній спробі порозумітися, цікавитися одне одним. А це відчувають, звісно, не всі. Той, хто відчуває, може полюбити чеську літературу – вона присвячена сучасним темам так само, як і інші літератури. Я абсолютно точно можу сказати, що вона не закрита сама на себе.

— Наостанок назвіть, будь ласка, тих сучасних чеських авторів і ті тексти, що на них нашим видавцям і читачам слід в першу чергу звернути увагу. Такий собі must reed від Катержини Тучкової.
— Ви вже назвали тих авторів, яких би я точно згадала у своєму переліку – чудово, що вони перекладені українською! Я особисто додала б також «Гроші від Гітлера» (Peníze od Hitlera) Радки Денемаркової, «Сільське бароко» (Selský baroko) і «Риб’яча кров» (Rybí krev) Їржі Гаїчека, «Любовний лист клинописом» (Milostný dopis klínovým písmem) Томаша Змешкала і, мабуть, усі твори Їржі Кратохвіла.

— Дякую, пані Катержино, за чудове інтерв’ю! Впевнений, «Житковські богині» просто приречені в Україні на успіх.
— Дякую і Вам! Теж буду на це сподіваюсь!

Розмовляв Євген Стасіневич

Особлива подяка перекладачці інтерв’ю Ірині Забіяці й Чеському центру в Києві.

Читайте також:

Олег Коцарев. Чеські «відьми» в до болі знайомому інтер’єрі ХХ століття (рецензія на роман Катежини Тучкової «Житковські богині»)