Все поруч (деінде)

Тадеуш Домбровський. Чорний квадрат: Вибрані вірші / Упор. В. Лозинський; Пер. з польс. В. Лозинський, О. Кінь, О. Сливинський, М. Кіяновська; Худ. оформл. Л. Хоменко. – Чернівці: Книги-ХХІ; Meridian Czernowitz, 2013
Тадеуш Домбровський. Чорний квадрат: Вибрані вірші / Упор. В. Лозинський; Пер. з польс. В. Лозинський, О. Кінь, О. Сливинський, М. Кіяновська; Худ. оформл. Л. Хоменко. – Чернівці: Книги-ХХІ; Meridian Czernowitz, 2013

«Все поруч» – так у розмові зі мною помилково назвала роман «Іде вічно» одна моя приятелька. Назва збірки Івана Малковича у цьому випадку набула нового сенсу, протилежного до того, який вкладав у неї автор, – в романі «Іде вічно» мовиться про підміну автентичного життя. В одному з віршів Тадеуша Домбровського натрапляємо на це словосполучення – «Все поруч», – та має воно цілком інший, ніж у Малковича, сенс. Польський поет має на увазі ту близькість до світу, яку нам надає всесвітня павутина. Винесення в заголовок фрази, котра українському читачеві, очевидно, говорить мовою Малковича, а в статті промовляє з позицій Домбровського, – це натяк на множинність сприйняття поезії, на полісемантичність поезії як такої і на відмінності між українською та польською поетичними мовами сьогодення.

Збірку вибраних творів Т. Домбровського «Чорний квадрат» склали вірші зі збірок «Те Деум», «Чорний квадрат» і «Поміж». Як довідуємося з післямови упорядника та автора більшості перекладів Василя Лозинського, на сьогодні це найповніше вибране поета, чиї збірки вже виходили за межами Польщі, зокрема, у Німеччині та США. У тій-таки післямові В. Лозинський так пояснює свій перекладацький вибір: «Мене захопила поезія Тадеуша Домбровського, з одного боку, своєю провокативністю <…>, а з другого – опрацюванням вічних тем у спосіб, який звучить по-сучасному». Американський рецензент збірки «Чорний квадрат», поет Тімоті Донеллі зазначає: «Невгамовно винахідливі, дотепні, націлені на пустощі, вірші з «Black Square» настільки приємно читати, що дуже легко недогледіти, яка глибока їхня серйозність та які вони складні та темні». Тадеуш Домбровський направду неоднозначний, і говорить він у своїх текстах часто про речі важковловимі, про те, що лежить поза вербалізацією. Про релігійне й еротичне, гріховність і щастя, про перехідні стани свідомості (наприклад, засинання і прокидання), про мінливість ідентичності (звідси численні дитячо-юнацькі спогади, що просочуються у тексти). Мова віршів польського поета не експресивна, але в них є своя напруга і драматичність.

Священик з Кальмару публічно зізнався, що не вірує
(пастор Томас з фільму Причастя
зізнався про це лиш Мерті), віддаючись у руки

народу. Справжня сповідь. Єпископ відізвав
його з посади. Проте віруючі знали, що він був добрим,
і хотіли його повернути. Надсилали у цій справі апостольські

листи до єпископа та в пресу. І єпископ знову
його поновив. Тепер вони творять спільноту не-
віруючих у Христі. Вони як діри від цвяхів.

Як пустий гріб.

До останніх двох рядків цей вірш – цілком прозаїчна розповідь, без т. зв. образних засобів. Два порівняння, якими твір завершується, – своєрідний розгорнутий оксиморон: якщо у порівнянні з дірами від цвяхів читач може побачити страждання, ганьбу, брак віри і смерть, то у порівнянні з пустим гробом чітко виникає асоціація з воскресінням. Годі шукати точнішого підсумку до тієї неоднозначної ситуації, про котру йдеться в основній частині вірша, ніж пара суперечливих коментарів.

Яцек Ґуторов, відомий польський критик, звертав увагу на те, що в Домбровського часто виникає мотив сумніву, вагання, непевності (див.: «Topos», no. 68-70). Що ж, у сучасній поезії такий мотив загалом досить поширений. Моріс Бланшо ще півстоліття тому писав: «Поезія – це відсутність відповіді». Домбровський, в іншому вірші, пише, що [поетичним] словом в принципі неможливо чітко означити річ: слово «приховує достоту / стільки скільки відкриває». Найпомітніший розрив виникає, коли намагаємося говорити про трансцендентне. Поет ословлює трансцендентне за допомогою конкретики, трансцендентне виникає поміж цілком буденних сюжетів і розриває їх. Вірш «Пестощі» починається тривіальною дитячою історією: ліричний суб’єкт дуже хотів мати іграшку, після довгих благань отримав її, проте бавитися нею чомусь не хотілося. Коментар до такого банального спогаду:

<…> достатньо було одного
ляпасу, тоді, перед крамницею, і я б одразу забув про

гру. Потім я дуже хотів вірити
в Бога і дістав ляпас, ляпас розтягнувся
на багато років, тож я відчував його так як
пестощі. Мені здається, що ці пестощі ще й досі

тривають. Та не знаю руки.

Якщо цей вірш про дитинство, то про дитинство нас усіх, з котрого ми так ніколи й не виростемо, про пестощі й ляпаси долі, межа між якими дедалі менше вловима. Вірш про випробування і страждання, про смирення і благодать, про надприродну силу, котру неможливо пізнати. Домбровський говорить про те мовою поетичних натяків – непевною, але все-таки доволі точною як для ословлення таких сфер. «Той, хто входить у вірші, уникає буття як певности, стикається з відсутністю богів, живе в безпосередній близькості біля цієї відсутности, стає відповідальним за неї…» – знову напрошується Бланшо.

Тадеуш Домбровський, безперечно, належить до релігійних поетів. Не до поетів, котрі озвучують позицію ортодоксальних релігійних течій, а до поетів, котрі торкаються у своїх творах тем стосунків між людиною і богом, здатності вірити і змісту віри. Робить він це, як уже зазначалося, мовою сучасною як за духом, ментальністю, так і за поетикальними засобами. (Чого, на жаль, в українській поезії нашого часу бракує.) Його релігійність, як можна виснувати з низки віршів, має агностичний характер. Рамки людського мислення надто обмежені, тож ми трактуємо сферу божественного відповідно до власної, людської природи. Один із віршів, де поет наводить деякі стереотипні уявлення людини про божественне, завершується таким самоіронічним твердженням: «Часом я й сам боюся, // чи у своїх великих пальцях Ти перенесеш мене // живого на той світ».

Поруч із релігійними мотивами у текстах Домбровського досить відчутними є і мотиви інтимного, плотського життя. Інколи образи із цих сфер драстично поєднуються: «… ходжу містом, чиєї гармонії / не в змозі порушити навіть сусідство костелів / і борделів, цвинтарів і соляріїв»; «… в парку кістлява пані / читає Біблію, дещо далі молодь удає, / що хоче розмножитися», проте частіше виступають самостійно.

Я зрадив, але з іншої скриньки, тож якщо з неї вийду,
коли вже вилогінюся (словник мені підказує:
«вилежуся» або «волію гуму», трохи незрозуміло,
де я, що говорю, хто говорить), буду кимось іншим, буду
чистий як у давні часи людина після сповіді,
пам’ятаю, що я мав спогади, тепер я живу
десятки разів на добу, скасовую історію і народжуюся
новим, пам’ять непотрібна, коли все
поруч, за умови, що це не вимагає
більше ніж три клацання, копання у
підсторінках (словник мені підказує: «підступах»),
а отже глибина – це підступ, найважливіше –
назовні <…>
я завжди буду тебе кохати у реалі, ціленький, тобто
цілунки.

Цей вірш досить довгий, я випустив з нього близько половини тексту, але й із цитати зрозуміло, що йдеться про чоловіка, котрий, відчуваючи потребу в близькості то зі своєю актуальною дружиною, то з колишньою, за допомогою інтернету почергово виходить на зв’язок то з однією, то з другою. Плутанина у його почуттях відображена на рівні нарації: раз по раз з’являються вставні репліки, які фіксують намагання комп’ютерної системи втрутитися в хід розповіді. Нав’язування альтернативного дискурсу резонує з бажанням ліричного героя мати альтернативний любовний сюжет.

У вірші «Я проґавив свій момент» письменник говорить про надмір можливостей в сучасному інформаційному просторі, поліморфність людської ідентичності в таких умовах і неможливість зрештою реалізуватися належним чином в котромусь із напрямків діяльності. В сусідньому з ним вірші змальовано картину розростання антагоністичних сил людської натури – добра і зла, – їхнє «дорослішання» і «самостійне життя»:

Добро і зло перестали в мені сперечатися, виросли,
дозріли, споважніли, виселилися
зі спільної кімнати, створили родини.
Одне та інше купило будинок з гаражем,
сонячним садом, ідеально підстриженим газоном
і живоплотом, їхні діти граються разом, рятують
метеликів і божих корівок, вбивають павуків,
вони найкраще почуваються, коли можуть зробити собі
назло, вони не знають, що перш ніж добряче
посваряться, матимуть власні будинки. Я ходжу
пустим помешканням <…>

Накладання біологічної матриці на етичні категорії викликає ефект девальвації і нівеляції останніх: «дорослішання» добра зрештою призводить до його, добра, розчинення у негативі. Той, хто був носієм моральних категорій, почувається після цього спустошеним, порівнюється з «пустим помешканням».

Вірші Т. Домбровського переважно дуже конкретні, їх можна переказувати. Хоча сенс їхній далеко не завжди прозорий. Домбровський неодноразово сам пояснює власну поетику, як, наприклад, в цьому тексті:

з кожним наступним словом щораз щільніше укріпляю
цей вірш якби він мав бути ідеальним я мусів би
в ньому померти не раз я чув що найважливіше
це людина тож залишаю у вірші щілину через

яку я в стані протиснутись цілком
можеш зайти туди щоб оглянути мій слід
якщо ти відважний можеш замість мене закритись

можеш теж нічого не робити.

Використовуючи поширене уявлення про твір як конструкцію з автором у центрі, Т. Домбровський говорить про необхідність у вірші щілини, котра б давала авторові змогу залишатися поетично живим, а читачеві зближатися з автором, на якийсь час перебирати на себе роль автора. Ці щілини дають читачеві шанс натрапити на свіжі, раніше ним не помічені сенси. Так, за котримсь разом зауважуємо, що вірш про добро і зло не конче трактувати як епітафію над знівельованими моральними категоріями, поразкою духовного перед матеріальним, а як констатацію природного процесу. Кожен випадок, кожна ситуація (те, що у тексті названо «дітьми») – унікальні, і шкала етичних цінностей не завжди найкращий інструмент, за допомогою якого слід визначати своє до них ставлення. В кожному разі можна сказати напевно, що чорно-біле сприйняття світу як арени боротьби добра і зла Домбровському не властиве.

Коли вже мова зайшла про кольори, то треба сказати, що книжка «Чорний квадрат», досить щедро проілюстрована, не містить жодного чорного квадрата. Її ілюстративний ряд – серія абстракцій Лесі Хоменко «Райдужні перспективи» – позбавлений як квадратів чи будь-яких інших геометричних фігур, так і чорного кольору взагалі. Перекладач і автор післямови Василь Лозинський пояснює таку концепцію художнього оформлення непередбачуваністю й відвертістю поезії Тадеуша Домбровського, проникненням її поза площину вербалізованого. «Слово яблуко не містить у собі жодної правди / про яблуко», – нагадує Лозинський рядок із вірша польського поета. Так само й зі словосполученням «чорний квадрат» чи зображенням чорного квадрату. Хоча на обкладинці польського видання збірки «Чорний квадрат» ця фігура таки була. Втім, якщо брати до уваги назву створеного Домбровським зображення – «Чорний квадрат на чорному тлі», – то схопити його було непросто. «Той перший квадрат може бути всюди і ніде, може з’являтися і зникати. Власне, так з’являються і зникають у тій збірці ідентичність, віра, правда, покійні ближні, слово і мовчання, та й поезія», – пояснює автор в інтерв’ю «Ґазеті виборчій». Мені здається, що саме цією дискретністю, неоднозначністю, непередбачуваністю, провокативністю у висвітленні досить поважних тем поезія Тадеуша Домбровського має бути цікавою і українському читачеві.

З поезією є так: випливаєш у море,
закидаєш сіті, тягнеш їх крізь мільйони
тон води і нарешті ловиш великого краба,
схожого на тебе, який говорить: «Чи не можеш,
блядь, ловити деінде?»

Ігор Котик

Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та статей, рецензій, поетичних і прозових творів, що публікувалися в українських і польських літературних виданнях «Буквоїд», «Слово і час», «Сучасність», «Критика», «Twórczość», «Borussia», «Кур’єр Кривбасу», «Український журнал», «Львівське метро», «Четвер», «Березіль», «Книжник-ревю», «Дзвін»). Співавтор збірника «Критика прози».