Вчитель детективу й кава

Сергій Батурин. Кава по-польськи. — Київ: Дуліби, 2014
Сергій Батурин. Кава по-польськи. — Київ: Дуліби, 2014

Детективів людство потребує настільки багато і настільки ж регулярно, як і кави, яка за обсягом продажів посідає друге місце серед усіх товарів епохи глобалізації після нафти. Тому не дивно, що любов до кави декларують більшість героїв детективного жанру, і тільки Шерлок Холмс надає перевагу морфію та скрипці. І ще більш не дивно, що іноді здається, що вже всі сюжетні ходи, всі рецепти приготування кави, всі прийоми уповільнення дії і введення читача в оману, всіх персонажів, які могли б мати хист до вирішення кримінальних ребусів, детективники вже давно використали. «Як ви здогадалися, що вбивця бухгалтер?» – «Ну, батенька, як же можна не здогадатися, він же бухгалтер!»

І навіть назви детективів вже повторюються. Ось здавалось би, Київ аж ніяк не є столицею детективного жанру, всі детективи, що в виходять в Україні друком за рік, може відрецензувати  один Андрій Кокотюха, але кілька років тому подружжя Лапікура назвало свій цикл ретро-детективів про київську міліцію 1970-80х років «Інспектор і кава». А зараз ось маємо «Каву по-польськи» від Сергія Батурина. Але часи вже інші. На морське опукле око – десь самий початок нульових (газетні посвідчення ще справляють на когось враження, газети ще в силі, але вже задіяні комп’ютерні генії, щоправда поки що на допоміжних ролях). Якщо лапікурівський інспектор, як всякий совок, полює за дефіцитною розчинною кавою, герой Сергія Батурина, вже не міліціонер, а, прогнозовано, журналіст, але з несподіваного відділу культури в газеті, вже надає перевагу каві натуральній, меленій власноруч, запарює її на кухні по-польськи із дотриманням усіх своїх неспішних холостяцьких ритуалів.

Втім, похолостякувати, як і лікарю Ватсону, йому вдалося недовго, підступний автор під кінець першої з двох повістей, що увійгли в цю книжку, «Монолог самотнього мужчини», одружив його з жінкою його мрії Віолеттою, яку йому пощастило… але це вже буде спойлер. Не знаю, чи не шкодував Конан Дойль про таке своє матримоніальне рішення щодо Ватсона у «Знаку чотирьох», бо відтак Холмсу потім в усіх наступних оповіданнях доводилося якось відмазувати колегу від місіс Ватсон і казати, щоб той прихопив свій армійський револьвер, лише пошепки. Схожі проблеми з жінкою мрії Віолеттою виникають і в друзів нашого детективно обдарованого журналіста. Щоб вона не заважала чоловікові здійснювати розслідування, вони навіть організовують для неї несподіване відрядження у другій повісті «Коло втаємничених». Це ще ті друзі – озброєні до зубів бійці з якогось міліційного спецпідрозділу, які люблять перекласти усю рутинну криміналістику на нашого журналіста, й іноді просто приховано пасуть його, щоб потім, як вся британська морська піхота  в Алістера Макліна, вискочити з кущів у найкритичніший момент і погвинтити всіх злих і порятувати всіх добрих. Такий собі озброєний усіма електронними засобами прослуховування Лестрейд, якого підвищили до полковника, а нетямуха-Холмс все ще завідувач відділу культури.

Про добрих і злих, хлопців у білих капелюхах і хлопців у чорних капелюхах, у детективах слід говорити окремо.  Основна ідея будь-якого детективу – зло повинне бути покараним. І не його завдання встановлювати, що саме суспільство вважає злом, а що – добром. Це посполиті мають установити самі. А коли суспільство, як українське, таке дезорієнтоване роками розвиненого соціалізму й дикого капіталізму, покращенням  та ще й російським телебаченням, детективники потрапляють у доволі скрутну ситуацію. Наша віра у всесилля і винятково білі капелюхи усіляких спецпідрозділів остаточно нівельована. Але що вдієш, це ж детектив. Це як рок-н-рольний стандарт у музикантів, і радий би випендритися якимось неймовірним соляком на гітарі, але олдскульна публіка не зрозуміє. Читання детективів, окрім усього іншого, має бути легке.  Принаймні Сергій Батурин, вочевидь, дотримується таких поглядів на жанр. А якщо детективний сюжет аж занадто ускладнити загадками російської душі, вимушеної якось шукати собі місце в реаліях сучасної України, вийде не Батурин, а Достоєвський.

Тому Батурин пише більше про ритуали старих киян. Риболовля з друзями на Десенці, про яку домовляються за кілька місяців. Поради менш досвідченим журналістам та іншим киянам, як поводитися в редакційному колективі, біля кавоварки, на фуршетах і взагалі в Києві. Як поводитися з нахабними головними редакторами, які начебто й однокурсники, а з іншого боку… Як вболівати за улюблене «Динамо». Як донести недопалка до урни, коли зальотні «кріпкі хазяї» поприбирали всі урни з київських вулиць ще перед Євро і забули повернути їх аж досі. Як правильно продати стару квартиру на Печерську і побудувати нову на Позняках і таке інше. Ну правильно, автору ж потрібно якось гальмувати дію.

Ось ці розділи детективів, хоч це й дивно, мені зазвичай цікаві найбільше. Бо вони показують реальний рівень автора, що саме він намагається згодувати читачеві під яскравим фантиком детективної обгортки. Батурин намагається згодувати любов до київських пагорбів і правила співмешкання строкатої київської публіки, які зробили колись Київ Києвом. Іноді це може виглядати для нетерплячого провінціала на кшталт мене, який біжить сходами ескалатора, як заполошний москвич, а не терпляче стоїть, як незворушний вроджений киянин, головне – стати праворуч і не заважати нетерплячим гостям міста, – здається якимось вже занадто дидактичним (дається взнаки тривала педагогічна практика автора вчителем літератури). Але в цьому й криється підступ Батурина-детективника, якого гарна детективна практика примушує розкидувати підказки читачеві, бо інакше «не рахується». Більшість підказок Батурин ховає у цих ось ліричних відступах, і ховає, як на мене, вдало.  Залишається лише луснути себе долонею по лобі й вигукнути: «Що? Ось так?
Ні, це ж не за правилами!» Хоча через хвилину розумієш, що правил дотримано до букви. А що ти сам здогадаєшся, ніхто не обіцяв. Ну ось як з тією ханською пайцзою… Але це вже буде спойлер.