Київські сюжети, що повторюються: чому знову «Біла гвардія»?

У середині квітня в рамках спеціальної програми «МІСТөКИЇВ» – спільного проекту Книгарні «Є» та IV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» – серед інших заходів відбулася лекція письменника, історика, києвознавця і кінодраматурга Станіслава Цалика на тему «Київські сюжети, що повторюються: чому знову “Біла гвардія”?».

Пропонуємо Вашій увазі розшифрування запису цієї лекції. Записала Анастасія Левкова.

Станіслав Цалик
Станіслав Цалик

Доброго дня!

На початку лекції я хотів би зробити дві зауваги.

По-перше, ця лекція не буде академічною — я лишень поділюся моїми суб’єктивними поглядами, моїми відчуттями від Києва і від тих подій, які відбувалися в нашому місті в листопаді 2013 — лютому 2014 років.

По-друге, політика залишиться за дужками цієї розмови — я не політолог, і це не моя сфера компетенції. Ми будемо говорити про київську історію, київський текст і про київську систему координат.

Отже, київські сюжети, що повторюються: чому знову «Біла гвардія»?

Коли суспільство стоїть на порозі серйозних суспільно-політичних змін, то в людей виникають традиційні запитання. Насамперед, хто винен? Ну, з цим ясно – начебто сьогодні вже знаємо, хто винен. Наступне питання: що робити? Тут теж більш-менш зрозуміло: що зробили, те зробили. А ось третє питання актуальніше: що далі? Саме про це я і хотів би говорити, але не в політичному плані, а виходячи з логіки розвитку Києва. Київська історія та київський літературний текст дають певні підказки на тему “що далі?”, але треба зуміти їх прочитати – про це й піде наша розмова. Для того, щоби це зрозуміти, варто з’ясувати: перше – якою є київська система координат, друге – якою є траєкторія нашого руху в цій системі координат. Тоді можна вхопити напрямок подальших подій.

Відразу ж винесу на загал тезу, важливу для цієї розмови. Теза така: історичною константою є  місто. Не країна, не держава, не ідеологія, не мова, не кордони, а саме місто, тому що все інше, назване мною, є дрейфуючим — країни можуть розпадатися, на їхньому місці можуть утворюватися нові країни, так само можуть рухатися кордони, змінюватися ідеології. Все це ми можемо засвідчити, спираючись не тільки на історію, а і на власний досвід, на відрізок історії довжиною в одне людське життя. Тільки місто нікуди не зникає, не переїжджає, не змінює своїх географічних координат. Наприклад, Рим існував задовго до того, як існувала Італія. Тобто Рим уже був, а Італії ще не було. Натомість була Римська імперія, а зараз її немає, тоді як Рим стоїть на своєму місці. Так само можна говорити про Єрусалим, про Константинополь, а також – про Київ. Надбудови були у нас тут різні – княжа держава, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, УРСР…  Протягом цього часу Київ міг бути столицею, а міг мати інший статус – наприклад, воєводського або губернського міста. Та головне не це. Важливіше, що він нікуди не зник. Він – подібно до Риму чи Єрусалиму – справді вічне місто.

Водночас ми спостерігаємо, що всередині спільноти, яка зветься мешканцями певного міста, відбуваються свої внутрішні особливі процеси, які в якомусь іншому місті можуть відбуватися зовсім не так. Себто ми розуміємо, що кияни – не зовсім такі, як, приміром, львів’яни, львів’яни ж, своєю чергою, не такі, як одесити, тощо. Можна сперечатися про те, яка саме між ними відмінність, іноді цю відмінність дуже важко окреслити, але відмінності є, і ми їх інтуїтивно відчуваємо.

Так само можемо сказати, що так, як робляться справи у Києві, не робляться у, скажімо, Полтаві, а так, як у Полтаві, не робляться в Харкові, й так далі, тобто кожне місто, кожна спільнота має внутрішні сюжети, і якщо це справді сюжет, а не якесь одноразове випадкове явище, то він у цьому місті мусить час до часу повторюватися, відтворюватися, тобто виявляти свою присутність. В іншому місті той самий сюжет може спрацювати в інший спосіб або з іншим результатом. Власне, наша сьогоднішня розмова – про київські сюжети, які повторюються протягом історії міста.

Для того, щоби говорити про систему київських сюжетів, бажано зрозуміти містоутворюючий сюжет Києва – оцю відправну точку для всіх київських наступних сюжетів і подій. Початковий сюжет багато на що впливає.

Знаєте, це як астрологи, щоб щось сказати про певну людину, обов’язково цікавляться не лише роком, місяцем та днем її народження, але й годиною та хвилиною, а також – точними географічними координатами місця народження. Адже оця «точка відліку» певним чином впливає на все подальше життя людини.

Отже, яка «точка відліку» для Києва? Інакше кажучи: з чого все почалося? Відповідь на це питання начебто елементарна. У відомому літописі «Повість врем’яних літ» йдеться про те, що  якось до правого берега Дніпра приплив човен, з нього вийшли три брати Кий, Щек і Хорив, а також сестра їхня Либідь. Вони побудували місто в ім’я свого найстаршого брата і назвали його Київ.

Цей сюжет відомий давно, а на початку 1980-х років, коли місто готувалося святкувати своє 1500-ліття, він набув особливої популярності — його тиражували в газетах і по телевізору, вийшли чимало популярних книжок з історії Києва, де знову ж таки цей сюжет був неодноразово переказаний. У день святкування ювілею на березі Дніпра відкрили пам’ятник засновникам міста – трьом братам і сестрі, і його автором був не хто-небудь, а сам тодішній голова Спілки художників України Василь Бородай. До речі, гарний монумент, він майже одразу став на довгі роки своєрідним символом міста – без його фотографії й досі не виходить жоден путівник по Києву. Коротше кажучи, сюжет про трьох братів і сестру став майже канонізованим. І з цього напрошується логічний висновок, що оце нібито і є київський містоутворюючий сюжет.

Та насправді сюжет про братів і сестру викликає багато запитань. Традиційно – запитань політичного плану. Історики, приміром, досі сперечаються про походження засновників міста – з яких країв вони припливли? Ким були? Скандинавами, готами, скіфами, полянами? Од певної відповіді залежать ідеологічні претензії тих або тих політичних сил чи навіть країн. Так само містить політичну складову й інше запитання – коли був заснований Київ: чи 2000 років тому, чи 1500, чи 2500? Дискусія про це зовсім не академічна. У радянські часи Москва ревно стежила, щоб Київ раптом не опинився набагато старшим за неї. Тому вік столиці УРСР намагалися зменшували. Нині спостерігаємо іншу крайність – зустрічаються «гарячі голови», які штучно збільшують вік Києва і творять із цього чергове історико-ідеологічне фентезі…

Нас же політика в цьому контексті цікавить мало. Нас цікавить інше – про що цей найперший київський сюжет? Що такого унікального він повідомляє нам про перших киян?.. Як людина, яка половину свого життя професійно займається сюжетами, можу вам сказати: цей сюжет – ні про що. Нічого унікального він не повідомляє. Приміром, науковці стверджують, що чимало міст і містечок Центральної Європи оперують тим самим сюжетом: три брати або три брати й сестра, які звідкілясь приїхали і заснували місто. Нічого оригінального чи питомо київського в цьому нема.

Зрозуміло, що сюжет про трьох братів-засновників – мандрівний, і він може нам засвідчити лишень те, що київська міфологія таки європейська, а не євроазійська. Це, звісно, дуже приємно, але нічого не розповідає нам про унікальні особливості виникнення Києва.

Отже, насправді мав би існувати якийсь інший сюжет, не міфологічний, а цілком реальний, що пояснював би особливості міста, яке – попри всі катаклізми – спромоглося вистояти протягом кількох тисячоліть.

Тривалий час мені не вдавалося вхопити цей сюжет. З одного боку, можливо, через обмеженість джерел. Скрізь пишуть про трьох братів і сестру. З іншого, головний сюжет міста мав би якось повторюватися, проявляти себе в житті містян, але такої зачіпки я особисто не бачив. Зізнаюся, мене це засмучувало, бо через те, що ми не маємо ключа до найпершого сюжету, не зможемо зрозуміти й логіку наступних, які відгалужуються від основного.

Це як дивитися кіно – приміром, захопливий детектив – не з самого початку. Певний час здається, ніби все-все розумієш, відтак переконуєшся: все не так, у героїв інші мотивації вчинків тощо. Так і тут… До 2004 року мені взагалі здавалося, що таємниця київської «точки відліку» не буде розкрита ніколи.

Але 2004 року люди вийшли на Майдан. Маю знайомих, що опинилися там у перші години після того, як Ющенко закликав до протесту – в той перший вечір і першу ніч. Ті люди, що вийшли пізніше, вже мали різні мотивації. Але мене цікавили саме ті, найперші. Розмовляючи з ними про причини, які вивели їх тоді на Майдан, я серед іншого почув: вийшли проти нахабства, «бо не можна йти отак-от проти волі людей і щось їм, вибачте на слові, «втюхувати».

І тут я згадав цікавезну річ. На початку 1990-х у київському видавництві «Абрис» вийшла книжка «Українські перекази» – репринтне відтворення збірки, укладеної академіком Михайлом Возняком і виданої в Кракові 1944 року. Книжка з розряду репресованих: збереглися нечисленні примірники, та й вони півстоліття пролежали у «спецфондах». Так ось, у цій книзі був розділ «З уст народу», а в ньому – маловідомий сюжет про заснування Києва. То була історія, якій на початку 1990-х я не надав особливого значення, але в 2004 році вона згадалася.

Історія така: жили собі в певній місцині працьовиті люди, і мали вони володаря, який їх страшенно гнобив. Він не тільки тиснув на них фінансово – збільшував податки, додавав кількість годин, які треба на нього відпрацювати, – він почав ще й принижувати своїх підданих. І цей момент морального тиску – зневаги, нахабства — так обурив людей, що вони домовилися вчинити бунт. Приготували й заховали такі собі дерев’яні палиці. Звісно, володар побачив, до чого йдеться, і прибув до людей у супроводі великого війська. Аж тут піднялися люди з усіх усюд і пішли на гнобителя зі своїми дерев’яними палицями. Військо билося завзято, але бунтівники мали таку силу, що гнали його через гори й ріки, всюди побиваючи й не даючи жодної хвилини спочинку. А в тому місці, де вбили останнього ворога, люди поскидали свої дерев’яні палиці на одну купу – і була вона така велика, що почали будувати там нове місто. І назвали його Києвом, бо він збудований з отих дерев’яних палиць – київ.

Версія, що й казати, жорстока, а крім того, контраверсійна. Але тоді, в 2004-му, вона здалася мені більш правдоподібним сюжетом, ніж байка про братів Кия, Щека й Хорива, тому що підтвердилася раптом подіями в самому Києві. Цей сюжет краще пояснює киян, їхню вдачу, особливості поведінки. Згадавши про цю версію в 2004-му році, я зрозумів, що маю дві точки, коли такий сюжет спрацював, – при створенні міста й тепер, у ХХІ столітті. Якщо є дві точки, то вже можна провести якусь лінію.

Добре, ну а раптом ідеться все ж таки про випадковість? Таке теж, зрештою, можливо. Щоправда, інтуїтивно я відчував, що намацав таки зовсім невипадкову лінію, але необхідні були додаткові підтвердження. Чомусь згадав навіть прикладну математику, яку колись вивчав, а там є приблизно таке твердження: якщо якась формула правильна для двох елементів множини і для будь-якого третього її елемента, вона правильна для всієї множини. От мені, якщо хочете, був потрібний отой третій елемент.

За кілька років мені до рук потрапила книжка монгольського історика Чойсамба Чойжилжавина «Завойовницькі походи Бату-хана». Я зацікавився, як сучасна монгольська історіографія подає сюжет із ханом Батиєм (монголи звуть його Бату-ханом) і знищенням Києва 1240 року – чи вважають хана загарбником, чи визволителем, чи переможцем? Чи, може, на їхній погляд, то була така-собі перша інтеграція Києва в євроазійський простір?

Зараз я вам скажу щось несподіване: Чойжилжавин стверджує, що кияни самі винні в тому, що Бату зруйнував їхнє місто. Бо хан – завойовник не європейського типу. Його стратегія полягала не в тому, аби окуповувати й тримати величезні території, — на це він не мав ані настільки чисельного війська, ані ресурсів. Стратегія полягала в тому, щоб обкласти завойоване місто даниною й контролювати своєчасну її сплату. Й існувати за рахунок цієї данини. Якщо так, то навіщо спалювати місто, з якого хочеш отримувати данину? Навпаки, слід залишати місто працездатним, щоб воно мало з чого її сплачувати. Київ був одним із найбільших міст тогочасної Європи, торговим центром, розташованим біля великої ріки – який сенс його знищувати?

Ось як пояснює ту ситуацію монгольський історик. Зазвичай, пише він, хан Бату зупиняв військо поблизу міста, яке мав намір підкорити, і засилав туди послів. Вони пропонували городянам добровільно відкрити міську браму, підкоритися і дати згоду сплачувати данину. Так само було і в Києві. У книзі дослівно написано: «Не хочете сплачувати – то й не сплачуйте, скажіть «ні». Але навіщо ж убивати послів?» За версією автора книги, події розвивалися так: посли зайшли в Київ, запропонували киянам стандартні умови, а кияни – люди з гонором, тож вони, почувши цю принизливу пропозицію, образилися і вбили послів. Оце й була їхня відповідь, їхнє «ні». Оскільки посли були особистими представниками хана Бату, він це вбивство зрозумів як персональну образу. У такому випадку замість сценарію «А» починався, умовно, сценарій «Б»: не підкорюємо, а караємо – себто завойовуємо бунтівне місто і спалюємо дощенту.

Отут я зрозумів, що третя точка є. Це той самий сюжет, що був присутній при заснуванні міста, був присутній у 1240 році, можливо, проявлявся ще колись. Але так само був присутній і 2004 року. Виходить так, що цей містоутворюючий сюжет поступово став висуватися на стрижневий сюжет, який не тільки певним чином впливає на київську історію, але сам цю історію творить. Зрозуміло, що він не може працювати щоденно, але в певні моменти, метафорично кажучи, відчиняються якісь двері і цей сюжет починає діяти.

Єдине, що мене дуже дивувало в усій цій історії, – це те, що після таких екстремальних моментів повсякденне життя Києва і киян обов’язково змінювалося – подеколи кардинально, подеколи ні. Події 2004 року, на моє суб’єктивне враження,  життя киян аж ніяк не змінили. Знову ж таки: мені йдеться не про політику, а про внутрішні щоденні практики. Отже, або в 2004 році працював не той сюжет – хоч і дуже подібний, але інший. Або сюжет працював таки той, але подія не є завершеною, тобто, як пишуть у книжках і фільмах — «далі буде». Ну, далі було – ми з вами стали свідками, як не минуло й десяти років, і продовження вибухнуло вже зовсім в інших, так би мовити, параметрах, з іншою силою. Це той самий сюжет, який почався у 2004 році й продовжився 2013 року.

Щоправда, події листопада 2013-го почалися не як бунт, а як суто мирний протест. Я розмовляв тоді з симпатиками подібної тактики. І не приховував скепсису: на моє переконання, для Києва розмови про мирний протест є порожнім звуком. Тут або буде мирна поразка, або багато крові. Інакше чомусь не виходить. Мені наводили у приклад Махатму Ганді й Індію, де саме мирний супротив виявився результативним… Ну, це Індія, заперечував я, там свої сюжети. А київський досвід не передбачає ніякого мирного протесту. Або – або.

У грудні 2013 року в мене вперше виникла асоціація з романом Михайла Булгакова «Біла гвардія». Пам’ятаю, коли Києвом уперше закружляли чутки, що ввечері ось-ось можуть запровадити надзвичайний стан, у мене була призначена важлива зустріч, і надвечір я мусив піти з дому. Тож вийшов, поклавши до кишені паспорт, розуміючи, що якщо введуть комендантську годину, прописка буде єдиним аргументом, аби потрапити додому. Уперше за 50 років я був абсолютно не певен, чи зможу повернутися, – не тому, що сталися проблеми з транспортом, а через інші обставини. Більше того, міркуючи таким фатальним чином, я раптом помітив, що йду тим самим маршрутом, яким колись тікав Олексій Турбін від патруля. Відбулося несподіване для мене потрапляння всередину роману, про який раніше я багато розповідав, дещо писав, а іноді водив людей цим карколомним маршрутом утечі булгаковського героя…

Інших збігів тоді ще не було, але потрапляння всередину цього роману – насамперед на емоційному рівні – підказувало мені, що знову двері відкрилися й на київські вулиці стрімко виходить «Біла гвардія». І той-таки грудень, як у романі, і так само падає лапатий сніг (давно вже в Києві не бачили такого снігу в грудні!), і раптом мороз (його теж давно не було), і щось таке особливе в цьому повітрі… Однак на той час іще чогось бракувало – якихось деталей, щоби коло замкнулося.

У лютому стало відомо, що президент Янукович зник із Києва. І почали кружляти ці «чудесні чутки»: мовляв, «він у Харкові», «ні, в Донецьку», «та нє – під Донецьком на дачі», «в якому ще Донецьку? у Криму в приватному пансіонаті». Раптом – його прес-конференція в іншій країні… У «Білій гвардії», як ви пам’ятаєте, тогочасний глава держави гетьман Скоропадський так само таємно залишає Печерськ і тікає з Києва, а містом ходять чутки. Зрештою виявляється, що він за кордоном.

Далі. В романі ходять вулицями якісь незрозумілі озброєні люди в різних одностроях, переслідують і стріляють у мешканців – від них, власне, й тікає головний герой. У сучасному Києві якісь незрозумілі люди, яких назвали тітушками, так само лупцювали  перехожих на вулицях, підпалювали автівки, стріляли…

У романі на різних вулицях – різна влада. У 2014-му ми мали те саме: на одних вулицях була влада під назвою «Майдан», на інших – влада під назвою «Беркут» або «Янукович», і кордони кожної влади постійно змінювалися, годі було передбачити, на яку владу натрапиш, повертаючи за ріг на ту чи іншу вулицю.

У романі ми бачимо, як молодший брат Турбіна разом із сестрою полковника Най-Турса шукають у моргу тіло цього загиблого полковника, — в реальності 2014 року люди так само шукали по київських моргах тіла тих, хто зник безвісти.

У романі поранений невідомим патрулем Олексій Турбін лежить на межі життя і смерті на ліжку в чужому будинку — в сучасному нам Києві бачимо людей, тяжко поранених, які на межі життя і смерті лежать у шпиталях, своїх або чужих квартирах.

Більше того – в романі після втечі глави держави в Києві запанувала нова влада. І знаєте, яка ця нова влада? Нова влада, керівництво якої нещодавно вийшло з-за ґрат (насамперед Петлюра, який сидів у Лук’янівській тюрмі). В сучасному Києві так само встановлюється нова влада, умовна лідерка якої щойно звільнилася з в’язниці…

Спостерігаючи всі ці збіги, звісно, захотілося уважніше придивитися, ну а що ж там далі в «Білій гвардії»? Бо диявол, як відомо, ховається у дрібницях. Відкрив роман… Так і є! Там написано, що після всіх цих пертурбацій на Київ із сусідньої північної держави суне бронепоїзд «Пролетарій» з вояками, озброєними до зубів, – і цей бронепоїзд уже на станції Дарниця… На цьому опис подій у романі завершується, хоч автор знав, що відбулося далі (роман створено кількома роками пізніше), але писати про це не захотів… І коли оця сусідня північна держава, що зветься Росія, анексувала Крим, стало цілком очевидно, що сюжет роману відтворився до останньої коми й до останньої крапки – спрацював стовідсотково.

Усі ці події раптом пояснили мені, що роман «Біла гвардія» – не про білогвардійців чи петлюрівців, чи гетьманців. Роман «Біла гвардія» — про інше: це роман-свідчення про те, як у екстремальний момент київської історії спрацював головний містоутворюючий сюжет. Причому все описано саме в тих ключових параметрах, які, власне, й мають властивість повторюватися.

Бачите, спогади про Київ 1918 року залишили й інші свідки, але в них події подані так, що не дуже прочитується оцей стрижневий київський сюжет. Натомість Булгаков описав події саме в тих параметрах, які повторюються. Мені здається, що після того всього, що ми пережили нині, наше сприйняття «Білої гвардії» має змінитися: це роман не про політику – це роман про стрижневий київський сюжет.

Наприкінці роману є міркування автора, яке залишається актуальним і нині:
«А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?
Нет. Никто.
Просто растает снег, взойдёт зелёная украинская трава, заплетёт землю… выйдут пышные всходы… задрожит зной над полями, и крови не останется и следов. Дешева кровь на червонных полях, и никто выкупать её не будет.
Никто».

То що ж далі? Як мені це вбачається, щоразу, коли Київ у результаті дії свого стрижневого сюжету виходив на якусь екстремальну точку, місто радикально змінювалося, — інколи це була майже межа небуття, як 1240 року, або були певні локальні рани, як нині. Однак ніколи місто не виходило за певну межу і щоразу відновлювалося — метафорично кажучи, вставало з колін. Адже Київ має надзвичайну, просто фантастичну життєздатність. Порівняйте: багато українських міст в історії були дуже впливовими, та потім або втратили цей вплив (наприклад, Чернігів як столиця князівства), або взагалі перетворилися на села (наприклад, колишня гетьманська столиця Трахтемирів). Але в основі саме київського сюжету лежить колосальна внутрішня сила і воля до відновлення. Ви ж подивіться: Київ кілька разів протягом його історії знищували чи не повністю. Але щоразу він дуже швидко (за історичними мірками) відновлювався і знову ставав містом, яке домінувало. Навіть якщо відновлювався в дещо іншому статусі, ніж був раніше. Але завжди був містом, яке не оминути, не обійти — ні в політичному, ні в культурному сенсах.

Саме тому на питання “що далі?” я маю відповідь: після всього, що сталося, Київ зміниться. Щось буде тут нове, неодмінно. Рани загояться. Так, як учора, уже не буде – ані за ритмом життя, ані за швидкістю. Виникне якась нова інтонація, інша мелодія, яка саме – ще не знаю. Але місто залишиться й домінуватиме далі. Бо такий уже він є – наш Київ. Має свій гонор і свою надзвичайну життєву силу – це тримало його протягом тисячоліть, утримає і тепер.

Хочу відзначити, що насправді броненосець «Пролетарій» – не зовсім фінал роману «Біла гвардія». Адже на особистому рівні, тобто на рівні головного героя Олексія Турбіна, фінал  відкритий. З тексту видно, що з жінкою на ім’я Юлія Рейсс, яка врятувала йому життя, у Турбіна виникають стосунки. Їхній розвиток – уже за межами роману, проте цілком зрозуміло, що після всіх цих екстремальних подій у життя Олексія Турбіна приходить щось нове. І буде ще багато прекрасного в його київському житті. Попри все… Оце і є справжній фінал цього геніального роману.

Дякую вам за увагу.

13 квітня 2014 р.