Владислав Івченко: «Я не зупинився на детективах»

Владислав Івченко. Фото з сайту sumynews.com
Владислав Івченко. Фото з сайту sumynews.com

Івченко Владислав Валерійович (11.12.1976) – живе та працює у Сумах, за освітою – економіст. Пише з 1998 року, відомий в мережі під псевдонімом Владюша Бар-Кончалаба. 2008 року випускає двомовну суперкнигу-самвидав «Івченко об’єднує Україну».  Володар третьої премії «Коронації слова – 2011» за роман «Стовп самодержавства, або П’ятнадцять справ Івана Карповича Підіпригори» (у співавторстві з Юрієм Камаєвим).  Роман Івченка «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» отримав «Золотого пістоля» на «Коронації слова – 2013» від Андрія Кокотюхи, посів третє місце у рейтингу гостросюжетних творів Буквоїда та став прозовим номінантом у річному рейтингу «ЛітАкценту».

—  У мережі можна знайти кілька твоїх міфічно-пародійних біографій, у яких вказано, що ти «був зачатий на ліжку в будинку-музеї А.П.Чехова», що «рішенням Зарічного райсуду Сум тобі було на дванадцять років заборонено писати та видавати власні вірші», що Владислав Івченко «походить зі старовинного козацького роду», «служив у Сухофруктних військах» і також є «відомим ж/д масоном». Отже, де ж тут справжній Владислав Івченко і який він?
—    Ну це все жарти різної міри вдалості. Правда в тому, що жив я неподалік музею, а вірші мені краще не писати.

—    Я так розумію, що містифікації, літературна гра, іронія і навіть сарказм – все це в твоєму дусі? Розкажи про те, як виник Владюша Бар-Кончалаба і коли він став (чи не став?) Івченком?
—    На якомусь етапі мені здалося занадто простим власне прізвище і я навигадував собі багато псевдо: Владюша Бар-Кончалаба, Іван Зернов, Жорж Бураченко, Пантагрюель Маїсович Ивченко-Безбрежнєв, Краснодар Горностаєв і так далі. Поступово гра з псевдо набридла і я знову став Івченко. Тепер мене все задовільняє у власному прізвищі.

Владислав Івченко. Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. – К. Темпора, 2013
Владислав Івченко. Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. – К. Темпора, 2013

—    Чи може це означати, що ти знайшов себе власного, своє місце у літературі?
—    Ні, не знайшов себе, та й місця в мене особливого немає. Півтори книги (одна в співавторстві) – це непогано у 20, але у 37 трохи дивно.

—    Але все ж у твоєму доробку знаходимо цілу палітру різноманітних жанрів від бойовиків, фантастики і мелодрами до політичних пригод, кіносценарію та еротичної, економічної прози, драми й трилеру. Окрім того, можна відшукати навіть вищезгадану поезію. В якому жанрі ти хотів би себе ще спробувати? Та чому останнім часом ти зупинився на детективі – це знову ж таки певна самоідентифікація чи лише тимчасова зупинка в авторській динаміці?
—    Я не зупинився на детективах, зупинилися видавництва. Я продовжую писати в різних жанрах. Цього року закінчив пригодницький роман про один дивний край і кримінальну сагу про дореволюційну Одесу. Зараз думаю над реалістичним романом про одну цікаву українську родину. Тобто я не обмежую себе жанрами, але, на жаль, видавництва поки сприймають мене лише як автора історичних детективів. Спробую переконати, що це не так.

—    Ти працював (чи й досі працюєш?) журналістом. То кого в тобі більше – журналіста чи письменника?
—    Журналістика – це була робота, а література – улюблена справа. Так і залишилося. Коли пишеться – я щасливий, коли не пишеться – у мене починається депресія.

—    А прочитання творів колег приносить задоволення, рятує від депресії? Які книги (українські та зарубіжні) останнім часом тебе вразили та принесли справжню читацьку насолоду?
—    Я читаю досить багато і художньої літератури, і нон-фікшина. З останнього вразив «Кривавий меридіан» Кормака Маккарті, «Всесвіт. Життя. Розум» Йосипа Шкловського, «Шедеври світової та української літератури» Михайла Бриниха.

Владислав Івченко. Фото Олега Дем’яненка
Владислав Івченко. Фото Олега Дем’яненка

—    Чого особисто тобі не вистачає у сучасному українському літературному процесі?
—    Всього. Мало письменників (я маю на увазі тих, які пишуть із притаманною періодичністю та якістю), мало літературних конкурсів та премій, мало книгарень, мало читачів. Українська література – це гетто, відгороджене високими мурами нецікавості.

—    Як ти розслабляєшся, окрім читання літератури?
—    Все інше, окрім читання чи писання, мене лише напружує. Ну, хіба що намагаюся раз на рік ходити на тиждень у гори. Раніше це був Крим, тепер – Карпати.

—    Софія Філоненко в своїй докладній рецензії на «Найкращого сищика імперії» стверджує, що їй частково забракло гостросюжетності в творі, текстуальні повтори та розтягнутість вона пояснює пародійністю тексту. І справді, часто читач швидше за найкращого сищика імперії здогадується про вбивцю чи шахрая наступної історії. Твої детективи не назвеш інтелектуальними загадками – це навмисний хід, якого потребував такий іронічно-пародійний герой та сюжет чи, все ж таки, це брак досвіду або ж, можливо, страх втрати масової аудиторії?
—    Мабуть, брак досвіду. Та й головний герой – досить проста людина, які там інтелектуальні загадки. До того ж, треба пам’ятати, що оповідки про Івана Карповича переробляв граф Маєвський, у якого було своє розуміння прекрасного. І от граф намагався потрафити читачам копійчаних журналів.

Владислав Івченко. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори. – Харків: КСД, 2011
Владислав Івченко. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори. – Харків: КСД, 2011

—    Як ти взагалі сприймаєш критику, маєш якихось власних рецензентів-першочитачів, яким найбільше довіряєш і до чиєї думки прислуховуєшся?
—    До критиків дослухаюся. Раніше першочитачем була дружина, але так як я досить продуктивний письменник, то вона відмовилася читати романи, але оповідання продовжує. Більше першочитачів немає, але радий буду, якщо з’являться.

—    На твою думку, чи потрібні сьогодні в нашому українському (чи світовому) суспільстві Івани Карповичі? Що Підіпригора зробив би зараз і ким би він був? І чи хотів би ти бути таким, як «найкращий сищик імперії»?
—    Оскільки книги про Івана Карповича видають і читають, то думаю, що він потрібен. Ким би він зараз був? Не знаю, бо це був би зовсім інший Іван Карпович. Що ж до мене, то я тверезо оцінюю власні здібності і розумію, що Іваном Карповичем мені не бути ні в чому.

Розмовляла Анастасія Аболєшева