10 фактів про читання й книги в Україні

11.    Традиційна книга – жива
Попри те, що Україна останні півтора десятиліття переживає надзвичайно масштабну інтернетизацію й дедалі частіше можна зустріти думки щодо втрати традиційною друкованою книгою перспектив, ця книга – жива, й ховати її зарано. Як показує дослідження компанії R&B Group, проведене у 2013 р., щонайменше 87% українців схиляються до вибору традиційної друкованої книги, читання ж електронних книг становить лише 10-13%, і лише 1% читачів і читачок купували книги в електронному варіанті. Ознайомлення з художньою літературою за посередництва аудіокниг здійснюють лише 2% українців. Але Інтернет стає одним із головних джерел поінформованості щодо літератури (близько 46% читачів шукають потрібні відомості про книги саме там).

2.    Книжковому ринку є куди зростати
Окрім того, що традиційна друкована книга й далі актуальна, слід сказати, що в Україні існує виразна диспропорція між читачами й покупцями книг, адже різниця між цими групами становить 21%. У докризовий період в Україні спостерігалася тенденція до нарощування книжкової інфраструктури (так, лише у 2007-2008 рр. кількість книгарень по Україні зросло більш ніж удвічі, від 500 до 1116). При адекватному маркетингу та культурному менеджменту можна очікувати зростання кількості покупців мало не на чверть. Принаймні, ці 21% мають інтригувати видавців.

3.    Культура читання формується насамперед у родині 
Первинні групи соціалізації визначальні при формуванні читацької культури на індивідуальному рівні: звичка читати формується родиною, від неї залежить наявність та обсяг домашньої книгозбірні. Наявність дружнього кола в обговоренні може суттєво сприяти закріпленню «звички читати» й перетворення її в «культуру читати». А якщо це доповнюється перевагою зацікавлення над примусом, то вважайте, що культурно сформований читач – гарантований. Саме це засвідчили фокус-групи проведені фахівцями GFK Ukraine в 2013 р. Результати опитування цієї ж компанії виявили, що приблизно на одному рівні перебувають показники покупців і читачів книг серед дорослого населення (15-59 років) – 30 і 51%, й покупців і читачів книг для дітей до 15 років – 28 і 57% відповідно (за словами батьків). Різниця складає 2-6%, що дає підстави стверджувати: щодо своїх дітей батьки поширюють стратегії читацької поведінки, властиві їм самим. Якщо у людини в дитинстві чи ранній юності (зазвичай, до рівня університету) не сформована звичка читати, то факт її набуття в майбутньому є доволі сумнівним у більшості випадків.

4.    Мета шкільної програми – не зацікавлювати, а інформувати
Мабуть, чимало читачів погодяться з думкою, що метою шкільної програми з літератури (української чи зарубіжної) не є формування зацікавлення. Це так. Цим дорікають. Але неправильно встановлені пріоритети призводять до хибно підібраних засобів. Шкільна програма з літератури не повинна зацікавлювати, вона повинна інформувати. Функції зацікавлювати як головної вона ніколи не виконувала й не виконує зараз, тож було би недоречним вимагати від неї того, чого вона не може виконати в принципі. Вплив школи на формування культури читання насправді доволі помірний. Якщо керуватися пріоритетом цікавості середньостатистичного несформованого школяра, тоді є загроза, що рівень шкільної програми аж до 11-го класу не вийде за межі «Гаррі Поттера» чи адаптованих сучасних тлумачень казок братів Грімм. Наявність у програмі творів Валерія Шевчука, Томаса Манна, Франца Кафки чи В. Домонтовича – це «висока планка», яка, можливо, й не викликатиме дикого захвату в покоління сенсорних телефонів, але є необхідною, адже поряд із Інтернетом, школа насамперед інформує, зокрема, про наявність високого рівня літератури. Про те, що ж формує – дивися попередній пункт. Можна погодитися із припущенням деяких дослідників, що Ліні Костенко посприяло в одержанні найвищого показника впізнаваності за дослідженням GFK Ukraine 2013 р. те, що із переліку вона єдина авторка із обов’язкової частини шкільної програми з української літератури (В. Шевчук, С. Жадан, Ю. Андрухович можуть розглядатися в позакласному режимі й лише, здається, у профільних школах і класах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін). Принаймні, так було в шкільні часи автора цих рядків.

5.    Літературна критика під питанням
Не варто боятися, у цьому пункті не йтиметься про тиражовані банальності щодо «відсутності» літературної критики в Україні. Радше йтиметься про її непомітність для читачів. Літературній критиці в тандемі з Інтернетом варто попрацювати над здоланням розриву між різними сегментами літературного процесу. Як засвідчило дослідження GFK Ukraine, вибір книжок доволі хаотичний – власні вподобання (інтерес до змісту чи оформлення) й принагідні рекомендації – саме це часто стає вирішальним у виборі книги. Дуже слабко читачі розрізняють видавництва (а відповідно й зважають на них) і вкрай погано поінформовані про сучасних авторів – немає жодного українського письменника, якого знала би хоч половина населення України. Навряд чи статус літературної критики залежить лише від неї самої, проте їй варто готувати себе до виходу за межі вузького кола посвячених.

6.    «Нечитання»  – це форма культури
Мабуть, вказана проблема буде не такою простою в розв»язанні. Адже, як засвідчило дослідження R&B Group, близько 51% українців взагалі не читають художньої літератури. Можна припускати, що останні приблизно 8 років ця частка є стабільною (у 2006 р. Держкомтелерадіо повідомляло, що в Україні близько 32-46% населення не читають книг). 38% респондентів дослідження GFK Ukraine у 2013 р. вказали головною причиною відмову від читання нестачу часу і лише 1% – коштів. 11-12% або ніколи не цікавилися читанням або втратили інтерес із плином часу. Отже, нечитання можна розглядати як елемент сучасної пришвидшеної культури. Воно свідчить про появу нового стилю життя з іншими пріоритетами, переважно трансльованими ТБ і замкненими у вузькому просторі приватного життя. Самі респонденти схильні вказувати на відсутність об’єктивних бар’єрів для задоволення читацьких інтересів. Якщо ж ці бар’єри «суб’єктивні», то вони засвоїлися настільки, що стали елементом певної культурної моделі сприйняття себе в світі. Нечитання перетворюється на форму культури, як і читання.

7.    Скажи чи ти читаєш…
І я скажу щось про тебе. Читачі та покупці книги за багатьма соціальними характеристиками суттєво відрізняються від тих, хто не читає і не купує книги. Перші більш активні й різноманітні в зацікавленнях, натомість другі схильні одноманітно проводити час поруч із телевізором. Перші цілеспрямовано плекають звичку читати у дітей, другі байдуже ставляться до цього. Перші є суспільно активними, другі – не будуть планів на майбутнє. Регулярні читачі газет мають і вищі рівні доходу, освіти й професійного статусу (особливо це стосується аудиторій таких видань, як «День» чи «Дзеркало тижня»). Це засвідчують дослідження Інституту соціології НАН України та GFK Ukraine. Читання, хай якою ізольованою практикою здавалося б, є атрибутом суспільно активних і свідомих свого місця в суспільстві людей. Навряд чи можна впевнено стверджувати, мовляв, якщо ти читаєш – ти суспільно активна людина, але якщо я дізнаюся, що ти суспільно активна людина, то можу припускати, що ти любиш читати.

8.    Хлопці читають суттєво рідше за дівчат, а кияни рідше за тих, хто виріс поза Києвом
Найрізноманітніші дослідження підтверджують виразну гендерну тенденцію: жінки в Україні схильні читати частіше за чоловіків. Дослідження GFK Ukraine 2013 р. засвідчило, що найбільше жінок серед читачів-покупців, а чоловіків – серед тих, хто не читає й не купує книги. Того ж року проведене дослідження R&B Group виявило, що 57% тих, хто схильний ігнорувати читання, – чоловіки. Подібна гендерна диспропорція не корелює з віком і спостерігається в усіх вікових категоріях. Проведене серед студентів КНУКіМ опитування у 2010 р. навіть на цій локальній групі продемонструвало, що юнаки не читають частіше (21%), ніж юнки (7%). Той факт, що частка осіб, які не читають літературу (18%) вища серед тих, хто зростав у Києві, порівняно з «провінціалами», може викликати подив, адже саме на Київ припадає левова частка книговидання України. Соціологиня Людмила Скокова припускає, що така тенденція може бути пов’язана із більш інтенсивним розвитком інформаційно-комунікативних технологій в урбанізованому мегаполісі, що розширює простір вибору молоді не на користь читання. Щодо читання й щодо Києва стереотип про «просунутого» киянина й «відсталого» провінціала підтвердження не знаходить.

9.    Домашня книгозбірня – романтика вчорашнього дня
Мало знайдеться «професійних читачів», які не погодяться із важливістю затишку, що його дарує висота книжкових полиць, коли йде дощ, а ти закутаний у плед читаєш книгу, яка вже стала улюбленою. Ми знаємо масу старих світлин із видатними інтелектуалами на фоні їхніх книг. Скоро кількість таких чорно-білих світлин переважить кількість кольорових. В Україні невпинно скорочується частка людей, які володіють домашньою книгозбірнею (понад 100 найменувань). Таку тенденцію фіксував у моніторингу «Українське суспільство» Інститут соціології НАН України: від 31% у 1994 р. до 18%  домогосподарств у 2010 р. мають такі бібліотеки. Можливо, інтенсифікація квартирного будівництва в українських містах, що спостерігається останніми роками, поряд із гаряче очікуваним розширенням доступності житла, спинять цей спад?!

10.    Читання як секс і нічого більше
Задоволення від тексту лишаємо для Р. Барта. Якщо з художньою літературою не все так просто, то є один тип читання, який лишається стабільним для українців, незалежно від різних обставин – прагматичний. Аналогія з переходом у домінуючому типі стосунків від романтичного кохання до вільного сексу, від емоційної глибини до ситуативного задоволення базових потреб – цілком доречна до аналізу читання в Україні. Якщо за даними моніторингу Інституту соціології НАН України, частка тижневої аудиторії художньої літератури між 1994 та 2012 роками впала на 18% й становить 20%, то частка читачів фахової нехудожньої літератури стабільна на рівні 7-9%, її чимало серед молоді (29%), студентів ВНЗ (50%), студентів курсів підвищення кваліфікації (44%). Навряд чи такий тип читання приносить задоволення, але задовольняє… базові потреби.