Юрко Кох: «Галичани ментально хитріші від гуцулів»

Юрко Кох. Фото Романа Балука з сайту zik.ua
Юрко Кох. Фото Романа Балука з сайту zik.ua

Юрка Коха називають “найльвівськішим художником”. Якщо над іншими стереотипними визначеннями своєї творчості (намаганням художніх критиків “зловити”, “упіймати” його стиль якоюсь дефініцією) Юрко сміється, то в цьому, на відміну від решти, щось таки є. Юрка Коха дійсно неможливо “вилучити” з тіла Міста Лева, “міста, якого немає”, з його вуличок і кав’ярень, з його бруківки і стрихів, з його богеми і з його історії. Юрко Кох – давній учасник багатьох закордонних виставок, проте – і це, здається, цілком закономірний парадокс – перша персональна виставка в Києві, в ґалереї “ABC-арт” відбулася лише минулоріч. За її підсумками ми й поговорили з Юрком про Львів, про його неповторну атмосферу; про його стиль і вплив Львова у ньому, про Львів Юрка Коха і час Бруно Шульца; про Грицька Чубая, навколо якого, здається, досі обертається весь мистецький Львів; про стосунки художника з письменниками; про те, яка з етноґрафічних ґруп українців хитріша; про видавничі проєкти Юрка і про багато іншого.

– Відносно недавно вийшло «П’ятикнижжя» Грицька Чубая — книжка, що отримала ґран-прі ХХ Форуму видавців. Ви ж теж із його середовища. Розкажіть трохи про нього.
– Ми познайомилися спекотного літа 1976 року. Мій батько, актор, саме перебував на гастролях, мама була на дачі. От тоді й привів однокурсник по художній бурсі Влодко Кауфман нових знайомих мені «на хату». Після бурхливого знайомства ми вирішили йти далі «водити козу», але вже при самісіньких дверях нас несподівано перестріла моя мама. Пам’ятаю цю тривожну для себе «німу сцену»: троє розхристаних патлато-бородатих невідомих дорослих здорованів стоять, мов на розстрілі, стійко намагаючись втримати вертикаль перед нищівним поглядом моєї мами-вчительки… Зі страшним «тріском» ми таки вийшли з «оточення» і рушили вечірніми вулицями до помешкання Грицька Чубая. Далі, з Вашого дозволу, вдамся до самоцитування власних спогадів зразка 1998 року, коли вийшла книга «Плач Єремії»…

969527_553241938045155_2069846417_n

«Двері відчинилися, двері зачинилися, і вже через кілька хвилин всі ми сиділи на кухні (у кімнаті ж бо спав 5-річний наступний Чубай) і розповідали Галі про те, як з легкої руки Влодка Яворського (літературне псевдо — Волдмур Ікаса) знайомилися кілька годин тому з Льонею Швецем (літературне псевдо — Іван Сльоза) та Грицьком Чубаєм (без жодного псевдоніма). Відбулося це у моєму помешканні на площі Франка, де поетам було вперше продемонстро¬ване наше малярство.

Тоді, літом 1976-го, всі бесіди були неймовір¬но цікавими. Мені було 17, Грицькові — 27. Зго¬дом нас чекатимуть наступні, ще цікавіші кухонні, підвальні, паркові та інші вечори, котрі нам ніколи, ніколи не набридали.

Але саме те перше Чубаєве «благословення» сприяло моєму самоутвердженню більше, аніж десятки настанов і рекомендацій сім’ї та школи, ніж усе тогочасне суспільство сімдесятих. Тоді такого нам не казав ніхто.

Грицькове «резюме» було безапеляційним: воно вмить здружило мене з найславнішими художниками всіх часів і народів, проклало шлях до майбутнього, до Всесвіту, зрештою, і хай йому грець! («Гриць мене, моя мати…» — такого, я, звісно, не співав, але бачило Небо — співала душа). Мене протверезило. Очистило і освятило. Зобов’язало. Напоїло амрітою, дало копняка і виштовхнуло у світ»…

– Юрку, Ви намалювали портрети Юрка Винничука й Сашка Ірванця. Чому саме цих письменників? Кого б іще Ви хотіли намалювати?
– Із тих, кого знаю, існують портрети письменника Володимира Яворського, барда Віктора Морозова, художника Володимира Костирка, оперного співака Олега Лихача, поета Віктора Неборака… А ще вийшли з-під мого пензля Богдан-Ігор Антонич, Йосип Сліпий, львівський бургомістр та поет ХVII ст. Варфоломій Зиморович, генерал УГА Мирон Тернавський, композитор Станіслав Людкевич, “впійманий” для портрета у свій 100-річний ювілей…

5

Т. зв. «дівочий ряд» перелічувати не стану. Звичайно, жінок мені тепліше “відроджувати”, адже тут, окрім людського, вмикається ще й пластично-тактильно-еротичний фактор, а це для малярства неабияка дещиця…

І, нарешті, відповідаю на Ваше запитання: хотів би ще намалювати тих Персон, котрі мені вельми приємні і дуже цікаві. Це не обов’язково відомі люди, може навіть часом вельми неприємні, але обов’язково дуже цікаві для мистецького втілення. Не баналізуватиму словами поета “найскладніша людина проста”, але щось у тому є…

neborac

– З класиків Ви намалювали Шевченка, Франка й Гоголя. Чому саме цю «трійцю»? Чи можна її розглядати як своєрідну приватну альтернативу іншій трійці українського канону — «Шевченко. Франко. Українка»?
— Я Вас розчарую: немає тут жодних альтернатив чи протиставлень, тільки доповнення до канону, хоча й сам термін «канон» відразу викликає відразу (яка гра слів!) не до славетних Персон, а до певних стереотипних узагальнень. Мабуть, тисячі людей мали б за честь приватно «побалакати» з кожним із них. Тільки не за «круглим загальним столом», а тет-а-тет. Бо невідомо, що за бесіда вийшла б між Шевченком та Франком при Винниченкові, між Франком та Хвильовим при Ірванцеві чи між Лесею Українкою та Іреною Карпою при Оксані Забужко… Ото був би матеріальчик!

— Із “менш канонічно визнаних класиків” у Вас є два портрети Бруно Шульца. Чому саме він, а не, припустімо, Леопольд фон Захер-Мазох? І чому його зображено в двох варіантах?
– Та чому ж? Ось викладаю Вам на сайт портрет-інсталяцію Леопольда фон Захер-Мазоха 2008 року. А щодо двох Бруно Шульців, то в цьому винен хитро-прискіпливий гуцул Іван Малкович, настільки настирний у своєму перфекціонізмі, що змусив мене (всупереч багаторічним принципам) ще раз малювати портрет, змінюючи зачіску, бо йому, бач у личку Шульца привидівся “облік”… Путіна (!!!). Воістину безлімітний фейс-контроль едитора А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ!..

Та немає нічого злого, аби не вийшло на краще. Отож, фото портрета Бруно Шульца є на обкладинці книги українського видавництва — раз; потім фотодрук на полотні, де я замість капелюха домалював патли, придбав один із найвідоміших столичних мас-медійників — два; а оригінал картини, де Бруно в капелюсі ніби-то-Путін, опинився в збірці львівської галереї “Зелена канапа” — це три.

Отже, маємо ще одне ґрунтовне підтвердження тези, що галичани ментально значно хитріші від гуцулів, навіть, якщо давно знайомі між собою…

SHULZ

– Чи хотіли б Ви жити десь сотню років тому, в часи Бруно Шульца?
– А я, власне, там і живу — не бачу дисонансу, аби жити там, де тобі хочеться. Мені неодноразово зауважували, що з огляду на моє малярство я народився із запізненням на 100, або й на 200-300 років. На це доводиться віджартовуватись, що краще пізно, ніж ніколи.

Але якби була можливість ще й фізично мандрувати в часі, наприклад, щотри місяці на два тижні, то це була б найбільша атракція зі всіх можливих. Може, й застряг би там, у 1920-30-х роках на півроку попрацювати, потім у епоху бароко, у готику, у доєгипетські часи і до Атлантиди обов’язково. І конче з цифровим фотиком, аби тисячі кадрів нацикати.

І щоб була можливість притарабанити звідти купу антикваріату з меблями включно. Іншими словами, щоб мати достатньо коштів на всі подорожі в часі та просторі у місцевій валюті…

– На Вашій картині «Наддніпрянка і Галичанка, забавлені у Поезію», в яку закохалися всі присутні на виставці філологи, «наддніпрянка і галичанка» в масках Шевченка і Франка. Проте на столі лежить маска Андруховича. Де сховалася панянка, що носила цю маску? І хто вона? Чи це Ваша маска, знята Вами щоб намалювати цю картину?
– Якби Ви знали, скільки цікавих речей про свою творчість я почув від глядачів, зокрема від літераторів, то можна було б цілий роман сотворити. От і Ви щойно підкинули версію чи то про мою маску, чи маску зниклої панянки, до речі, тепер я запитую Вас: хто Вона? Матиму знов нову таємниченьку…

А щодо двох «за-маскованих» панянок, то вже на кількох виставках я свідомо вивішую ось таке «пояснення», аби не виникало проблем ані з патріотичними організаціями, ані з поліцією моралі:

«Наддніпрянка і Галичанка, забавлені у Поезію»
«Наддніпрянка і Галичанка, забавлені у Поезію»

«У даному творі автор зворохоблює т. зв. “психопоетичний” пласт людської і громадянської натури, послідовно переходячи до “психополітичних” проблем української дійсності.

Перші ескізи до картини були зроблені під час репетиції в театрі ім. Курбаса ще 2004 року, де актори програмно імпровізували українські, французькі та румунські поетичні тексти мовою оригіналу на тлі п’єс Йонеско й Чехова.

На момент знайомства з художником Галичанка і Наддніпрянка закінчували навчання відповідно у Львівському Державному Університеті та Києво-Могилянській Академії.

Обидві займалися у театральних студіях при Львівському театрі ім. Курбаса та Київському Молодому театрі.

Згодом дівчата продовжили навчання за кордоном і вже від 2010 року викладають слов’янські мови і літературу відповідно у Міланському та Римському університетах.

Вони досконало володіють польською, словацькою, англійською, італійською. Галичанка вивчає іврит, Наддніпрянка — арабську.

Обидві успішно перекладають англомовну поезію ХХ-ХХІ ст., пишуть поезію, п’єси, беруть активну участь в міжнародних конкурсах та проектах, пов’язаних з якнайширшим колом культурологічних проблем.

Поза художнім вишиванням хобі дівчат не підлягають опису за браком паперу.

У них зважене почуття патріотизму, не гіпертрофоване відчуття еротизму та інтегральне почуття національного гумору з англійськими елементами.

Дбають за чистоту Духу й Тіла, займаються йогою, медитацією та іншими психофізичними практиками.

Ряд питань, зокрема релігії та сексу, публічно не дискутують, вважаючи їх інтимно герменевтичними.

Мешкають періодично в Україні та за кордоном. Одружені, виховують, відповідно, сина і доньку».

– Щодо Вашої картини «Богемна ідилія» — саме біля неї юрмилося найбільше відвідувачів на Вашій виставці в київській галереї «АВС-арт», намагаюсь відгадати, хто й де? Чи принципово вона б змінилася, якби Ви малювати її зараз?
– У середині 90-х років я розпочав полотно «Богемна ідилія». Це перенасичений людьми картинний простір, куди ще досі зрідка «вживлюю» якогось нового персонажа. Або старого, загубленого в часі. Назва гротескна, бо ідилія серед «богемістів» просто нереальна в силу акцентуйованості кожної персони. Проте з кожним із них я мав тривалий або короткий, проте дуже впливовий альянс. Жінок-«богемісток» на картині немає, хіба що топ-моделі тих років. Це аби з часом не вийшло плутанини, хто коли був чиєю дружиною чи приятелькою…

«Богемна ідилія». Фото з виставки в галереї «АВС-арт» з сайту avsart.com.ua
«Богемна ідилія». Фото з виставки в галереї «АВС-арт» з сайту avsart.com.ua

Бо ж кожна мистецька генерація переживає свій богемний період, вважаючи його блискучим хоча б тому, що припадає він на часи молодості. То ж і я мав «бурхливу» молодість із повним комплектом богемних радощів та розчарувань, здобутків і помилок, рок-н-ролом та алкоголем, цікавими книжками і вініловими пластинками, напівтаємними квартирними виставками і «ніжною» опікою КГБ, «аморальними» гріхопадіннями і духовними злетами зі стійким запахом олійної фарби і, врешті-решт сотнями безсонних ночей із надзвичайно цікавими людьми.

– Розкажіть про Ваш проект «Жмуток казусів від вельми цікавих людей», у якому Ви є водночас автором ідеї, упорядником та художником книги.
– Це — безкінечний проект. Наразі вийшли у світ три книги: «Смарагдовий», «Кораловий» та «Аметистовий» «жмутки». Як називатиметься четвертий, ще не знаю — маю вибір безмежний, від дорогоцінних каменів і до антрациту включно.

DSC00735

Перша книга вийшла друком у 2004 році, готував я її довго і нудно, адже, власне ідея проекту так і звучить. Придумалось мені таке, от і взявся втілювати. Це — кількакнижжя неординарних курйозних ідіотичних, історичних, еротичних, політичних, артистичних, соціальних, містичних та побутових історій від вельми цікавих людей. Кожен том має 33 автори, перелічувати не буду, адже там є всі: поети, прозаїки, історики, музиканти, актори, науковці, художники…, але лише ті, хто власноруч може «нашкрябати» свій текст. В жодному разі не інтерв’ю з диктофона. І в жодному разі це не анекдоти, «аби насмішити публіку», це не «попса», а ніби богемна камерна ситуація за філіжанкою кави, де обмежене коло осіб розповідає між собою приватні казусні випадки, які не наважаться описати в «офіційних» мемуарах.

– Як Вам вдалося «підбити» до співпраці понад сотню зовсім різних безнадійно зайнятих людей і довести цю співпрацю до фіналу, видавши три книжки?
— Мені ситуативно пощастило, що переважно це мої знайомі. Про це можна писати окрему книгу, адже всі ці особи (зі мною включно) є у доброму сенсі «крейзанутими» і кількість психічної енергії, яка йде на телефонні передзвони, вмовляння, «залякування» про «останній місяць» і таке інше, — цієї енергії та часу вистарчило б мені на кілька персональних виставок. Але що ж? Мабуть, і це потрібно. Ніхто ж інший цього не придумав, та використовувати згодом ці книги можна і як довідник для істориків літератури й мистецтва, і як методичку для психологів та психіатрів, як посібник для соціологів та політологів, і врешті-решт, як хрестоматію пліток для всіх каст населення…

– Як би Ви означили Ваш стиль? Як його означають інші?
– Колись для себе визначив: метафізичний маньєризм. Це надназва. Насправді мене ніколи не переймали якісь означення власного стилю, бо здавна маю глибоке переконання, що найголовнішим завданням не лише формотворити якийсь стиль (хоча достатньо вже й цього), а трансцендентними психоенергетичними засобами виносити нас усіх на вищий і тонший рівень реальності та свідомості…

4Щодо мене, то я перебуваю в повній мистецтвознавчій «декласифікації». Мене нікуди не можуть вставити ані викинути. Колись на початку 90-х я познайомився у Торонто з Ю. Онухом, відомим митцем та куратором, і після його приїзду в Україну він охарактеризував моє малярство як «яскраво виражений постмодернізм». Так мене «обзивали» до того часу, доки contemporary art не роз’їхався з актуальним мистецтвом, а про пост- і навіть постпост-модернізм взагалі почали забувати. От і зараз я перебуваю у класифікаційній невагомості, від чого мені, даруйте, ні холодно ні тепло.

Все це мене лише розважає… Якби постановив переписати у колонку всі свої “лейби”, то читач міг би подумати, що йдеться про різних авторів. Так, на початку 80-х мене називали “романтиком нічного міста”. А наприкінці 80-х, займаючись естампною графікою, я створив низку ліногравюр: різдвяних, новорічних, присвят поетам мертвим і живим, національно-символічних, а позаяк усе українське вважалося часто “антирадянським”, то я друкував їх власноруч сотнями (назагал – тисячами), роздаровуючи друзям і розсилаючи з “прикордонного” Львова у інші “депресивні” міста Радянської України, зокрема, в Київ, ха-ха. І коли у 1991 році я відкрив графічну персоналку в українському клубі міста Парма (США), то мене анонсували ледь не як дисидента і митця суто національно-патріотичного спрямування.

Згодом, зі з’явою в Києві 90-х першого еротичного часопису “Лель”, мій доробок цього ґатунку розмістили в кількох числах, і зафіксували мене тепер як Коха-еротомана. А коли у 2007 році відбулась найоб’ємніша виставка портрету останніх десятиліть “Персона”, то критика титулувала мене вже як “провідного львівського портретиста”.

Janek

А 8 жовтня 2013 року о 18 годині у час відкриття моєї київської виставки, у Львові хвилина в хвилину відбувалось урочисте нагородження рейтингу “ТОП-100 найвпливовіших людей Львова” де у преамбулі мене було анонсовано як “митця, який епатує всю добропорядну галицьку публіку”.

Також бував я вже і «найзагадковішим», і «найбезсоромнішим», і «найреалістичнішим», так що Вашим читачам тепер — повне право обізвати мене ще якимсь неологізмом, бо старі синоніми мені вже добряче набридли.

– Ви малювали не тільки письменників, а й політиків: Леніна, Азарова, Януковича… Антитеза письменникам чи своєрідний “темний бік єдиного цілого”?
– Я не настільки спазмую конценційно, аби ґвалтувати своє вільне єство якимись довгограючими темами, як от “Політики”, “Письменники” чи ще там щось. Прошило мене Леніним, значить час настав. Колись Путіна зробив на прихід нового тисячоліття, коли той погрожував чеченців “мочить в сортирах”, у геральдиці шишок, огурцов, із ручкою від бачка туалетного, стоячим у хвилях брудного мутного моря. І зразу ж по тому затонув їхній підводний човен “Курск”, про що Путін так ганебно висловився. Але я тут ні при чім, просто відчиталося вперед (чи, пак, назад?)…

Koch

Малював я і Кучму у 2003 році, і Ющенка з Юльою, і Яника весною 2013-го аж двічі, зараз працюю із Францом-Йосифом, і тільки-но розпочав картину “Шпіон Штірліц нейтралізує шпіона Путіна”. Тут відкривається широке філософсько-психологічно-детективне поле, адже вони обидвоє — німецько-російські шпигуни водночас. І тому незрозуміло, чи Штірліц, ще памятаючи себе полковником Ісаєвим, душить Путіна як німецького спецслужбіста, незнаючи, що той кагебіст, чи, може, полковник Ісаєв за довгі роки настільки германізувався у штандартенфюрера Штірліца, що душить Путіна з потрійною люттю вже як німець русского, як фашист комуніста і як офіцер однієї імперської безпеки агента іншої імперської безпеки…

– У Ваших картинах дуже львівська атмосфера. Вам вдалося перенести Львів в київську ґалерею «АВС-арт» і навіть у кав’ярню поруч із нею. Що таке Львів? В чому, на Вашу думку, секрет цього міста, «в яке не можна приїхати, бо його немає»?
– В тому-то й секрет, що Львів має секрет, велику свою Таємницю. Вона трансцендентна, тому й магічна. Це засвідчують усі, хто побував тут. Одне видавництво запросило мене написати есей про Львів. Книга досі не виходить, авторів назбирати не можуть, то-ж уривок з есею «Коханий Львів» :

2

Якось упіймав я себе на думці: Львів люблю як жінку, чи як чоловіка? Якої статі моє кохання, який вектор мого потягу?

Начебто Львів — він, а поводиться, як жінка: пізнаєш до найтонших дрібниць, а вона все одно лишається загадкою, та й погода львівська, мов настрій жіночий…

Париж — також ВІН, і Берлін — ВІН. А Венеція, Прага, Софія, Барселона — вже ВОНА. Рим — ВІН, але Roma — ВОНА? Якась плутанина з тими орієнтаціями: любов — ВОНА, а кохання раптом — ВОНО…

Воістину, якусь безстатеву ангельську чи двостатеву архангельську любов породжує до себе наше місто. Пробуджує у кожній людині.

Те, що Львів є НАДзвичайним містом, затямив я ще у дитинстві-юності, вперше потрапивши до таких «інакших» міст, як Севастополь, Київ, Полтава, Луцьк, Москва, Ленінград чи навіть «західний» Ужгород із Мукачевим. І навіть згодом, побувавши у Кракові та Варшаві, Женеві й Берліні, Нью-Йорку та Вашингтоні, Лос-Анжелесі, Голлівуді й Торонто, Празі і Будапешті, Еззувейрі та Маракеші… — нібечки й не в багатьох, як на земну кулю, але самодостатніх містах, все ж ота НАДзвичайність заволоженого віковічними опадами Львова в ієрархії моїх цінностей жодного разу не похитнулась.

Знаю, що завжди височітиме над містом Високий неіснуючий Замок.
Вірю, що довіку цокотітимуть і крушитимуться об брук підбори львівських панянок.
Знаю, бо вірю. Вірю, бо люблю.
Бачу, як над усім цим ніжно мороситиме дощ, у якому причаєно виблискуватимуть дахи, дахи, дахи…

Р.S. А круглих сателіток може вже й не бути…

Розмовляв Вано Крюґер
– В тому-то й секрет, що Львів має секрет, велику свою Таємницю. Вона трансцендентна, тому й магічна. Це засвідчують усі, хто побував тут. Одне видавництво запросило мене написати есей про Львів. Книга досі не виходить, авторів назбирати не можуть, то-ж уривок з есею «Коханий Львів» :