Це не про інтернет

Тетяна Белімова. Київ.ua. – Х.: КСД, 2013
Тетяна Белімова. Київ.ua. – Х.: КСД, 2013

Український літературний процес настільки камерний, що варто написати два статуси в соцмережі про якусь книжку, не згадуючи навіть її назви, як до тебе в приват уже стукає обурена авторка і вимагає дотримання копірайтів у рецензії. А коли ти невинахідливо намагаєшся з’їхати з теми, мовляв, ніколи не писав рецензій на жіночі романи, саме час тобі довідатися про вади твоєї філологічної освіти, якщо ти не можеш відрізнити соціально-психологічну морально-етичну ліро-епічну феміністично-педагогічну поему від жіночого роману, який є усталеним (низьким) літературним жанром із певними ознаками. І ускладнюється все тим, що авторка симпатична. Фотографія авторки Тетяни Белімової на звороті обкладинки – це те, що в книжці надихає найбільше. Ану як перестане вітатися на Книжковому арсеналі?  І одразу почуваєшся шахістом у цугцвангу – пиши рецензію чи ні, кожен хід веде лише до погіршення позиції на дошці. Тобто в нашій камерній літературі.

Бо українська література влаштована так цікаво, що тут ніхто не пише рецензій на книжки, які не сподобалися. Навіщо? Розумна людина і мовчання рецензентів правильно зрозуміє, а на нерозумного автора час все одно буде витрачено марно. Почне сперечатися і доводити, хоча в автора на те, щоб сказати все, була ціла книга, а не коротенька рецензія. Це все вигадки, що критика здатна поліпшувати тексти. Тільки псувати стосунки. Це в Росії інакше – сидить якийсь критик у Владивостоці й самостверджується за рахунок розгромних рецензій на калінінградського автора. Вісім часових поясів різниці – навіть у фейсбуку на перетнуться ніколи, бо критик сидить в Однокласниках. А коли всіх знаєш і любиш уже за те, що вони є і пишуть рідною мовою, краще писати тільки про вподобане. Але цугцванг.

Я недарма згадав соціальні мережі – вони природно увійшли в побут героїв цього жіночого роману. Дружина-втікачка вичитує статуси покинутого чоловіка-тирана і жовчно подумки (а може, й не подумки) їх коментує. Герой-коханець публікує на сторінці свої вірші й фото стрибків із парашутом, і героїня-коханка жовчно коментує вже тих жінок, які лайкнули його фоточки. Тут говорять по скайпу з розумними подругами з Канади, і вони, як колись досвідчені ворожки, за самим лише лінком на персональну сторінку кандидата в женихи можуть визначити: «Він тобі не пара». А чоловіки напідпитку на корпоративі вихваляються один перед одним фоточками пасій з інстаграмів. Тут гуглять суджених за візитками. Навіть у анотації до книжки щось таке написано про «І початися все може в соцмережі з маленької зеленої цяточки в чаті». Тому не дивно, що навіть названо роман доменним ім’ям «Київ.UA».

Втім зарахувати роман до «київських текстів» доволі проблематично. Авторка чомусь уникає будь-якої топоніміки й описів міста, парк у неї просто парк, і здогадуйся, що Маріїнський, станція метро – просто станція метро. Пощастило чомусь тільки вулицям Кіквідзе й композитора Лятошинського, усе інше відбувається з виключеним джіпіесом, і могло би бути в будь-якому іншому місті на глобусі, у будь-якому спальному районі, де є 20-поверхові будинки. Хіба що от зустрічати зимовий світанок на мосту через Дніпро також не названий на ім’я чоловік-тиран в Харкові чи Токіо не зміг би.

Це дивує найбільше. Наратив ведеться почергово від жіночої та чоловічої особи, що начебто мало представляти «дві правди», хоча схему й не до кінця дотримано, бо в другій половині книжки з’являється ще один наратор-чоловік, а в одному, летовищному, розділі ще й інша жінка (майже не відрізнювана за інтонацією від героїні, що навіть водить в оману, хто куди летить, бо ім’я виникає аж в середині розділу). Здавалось би, що головний герой, який мовить в третині розділів, міг би розраховувати на ім’я. В героїні наявні прізвище, ім’я, по-батькові і навіть сімейне прізвисько. Якось нерівномірно автор букви розподіляє між героями. Але то таке.

Не має головний герой також професії. Просто – бізнесмен. Праця його полягає переважно в тому, щоб дзвонити на роботу й казати секретарці, що його сьогодні не буде. В усьому іншому він переважно виконує функції гаманця. Хіба що не забуває годувати риб, що можна вважати єдиною позитивною рисою. Можливо, чоловік-тиран на більшу увагу авторки-феміністки  і не заслуговує, але в читача тоді мала би прокинутися справедлива підозра, що «чоловічі арії» цієї опери все одно проспівано за жіночими нотами. Авторка не дає йому ні відволіктися на якісь робочі питання (продажі в Цурюпинську падають, останню партію бітуму затримали на молдавській митниці, луснув банк «Форум», а через нього йшли всі відкати, Нацкомморалі наїхала на дата-центр і конфіскувала сервери, в країні закінчився металобрухт, доводиться вже русла річок з водолазами чистити, росіяни блокують кордони для українського шоколаду тощо), ні навіть сходити з друзями до лазні (хоча про це згадується в ламентаційній частині жінчиних претензій до чоловіка). А тут – свобода нарешті,  а він змушений п’ять розділів зображати страждання молодого Вертера у  геть вже непридатному для цього віці. Підозри, що чоловік якийсь несправжній, кріпнуть у читача, коли виявляється, що він під час побачення з дамою думає про якийсь «жакардовий сатин» (погуглив і я, вражений), а відмовляється від любощів уже анекдотичною фразою «болить голова». Тобто перед нами – дзеркальне відображення жіночих уявлень про чоловіків як про жінок, які придурюються, що не вміють пришивати ґудзики. Це теж цікаво, звісно, але про інше. Мабуть, сучасниці Толстого теж знаходили, над чим пореготати в «Анні Кареніній» коли Толстой описував корсети чи віяла . Героєві важко продемонструвати свої чоловічі якості, якщо з усіх інтер’єрів авторка лишила йому лише кухню. Ну, й трохи вітальні.

Можна, звичайно, сказати – ну яка різниця? Функція цього персонажа не залежить від професії. Квартиру побудував, дамську машину героїні купив, двох дітей забезпечив, по заокеанських курортах сім’ю катав – має тепер неоригінально дорікати дружині відсутністю поваги до себе, битися не на жарт з незрозумілих приводів й переслідувати закоханих із детективним агентством. Але насправді це не дрібниці. Авторка нехтує нагодою таки розібратися у витоках чоловічої агресивності й сімейного насильства у такій зовнішньо благополучній родині. Це ж український бізнес, інші тут не виживають. Інші й займаються чимсь більш мирним. Але планка вимог героїні залишає їх поза зоною уваги, як в епізоді з колишнім однокласником. («Прекрасна людина, яку два роки тому покинула дружина… Щось не в’яжеться…») Наша Льона балувана. За браком подробиць про життя безіменного головного героя поза хатою уявляється чомусь такий собі хрещений батько мафіозного клану Сопрано, який повертається додому після важкого дня мафіозної праці, а тут починається 8 серія третього сезону «Рабині Ізаури».

Подробиць у романі дійсно бракує. Не тільки у випадку головного героя. Дуже багато речей названо, а не показано, бракує виразних деталей, мовних характеристик персонажів, якихось «придибашок» із життя, несподіваних діалогів, читач так ніколи й не довідається навіть про те, через що ж подружжя весь час сперечається, чия буде згори, просто констатується, що це призводить до рукоприкладства й невмотивованої (?) люті, але що саме вони не можуть поділити – теж залишається здогадуватися.

Ми знаємо, що головна героїня любить літературу (чоловік-тиран, звісно, ні, хоча не признається, так і хочеться розповісти йому, що Максим Горький розлучився з дружиною через те, що вона заснула під час читання вголос «Старухи Ізергіль»), але ми не почуємо жодної назви улюбленої книжки чи імені автора, їй подобаються вірші взагалі і на сторінці героя-коханця зокрема, але читачеві не дано прочитати ні рядка з цих віршів (а може, він графоман?). Це не так важко. Стругацьким вистачило одного рядка бунтівного поета Сурена, щоб усі здогадалися, що поет таки геніальний. Нам розкажуть, що в неназваному парку закохані обговорювали якісь літературні новинки, але хоч трісни, не здогадаєшся, Бабкіну чи Малігон. «Натомість вона підіймала Максу настрій, як могла, щедро сиплячи різними цікавинками з нещодавно прочитаного-переглянутого-спожитого мистецького контенту».

Навіть у ресторані вони замовляють алкоголь, а не кальвадос чи ріслінг. Це якесь торжество роду над видом, карти вин над власне вином. Між тим, усі щасливі сім’ї щасливі схематично, а історія тих, хто розлучається, якщо вірити Лео Толстому, вимагає подробиць. Тим паче, якщо нам стверджують, що «розлучення в тренді».

З героєм-коханцем начебто все навпаки. З іменем, із промальованим, наче у випускному альбомі, портретом, із «корочкою» помічника депутата і дипломом політолога, з хобі парашутиста й талантами поета, з улюбленою собакою, навіть на таку-сяку нетипову біографію авторка йому розщедрилася. Чоловік-мрія з глянцевої обкладинки. Дещо ускладнює місію героїні те, що цього Бреда Піта треба зустріти в метро, а за законами Голівуду такі пересуваються на прокачаній тачці. Але нічого, якось впоралася. Тачка знайшлась вже на другому побаченні, втім чи прокачана, авторка від нас традиційно приховала. (Пісня «Звьозди нє єздят в метро» не потрапила до цілого плей-ліста епіграфів з рядків популярних пісень – від українських народних до Цоя, Вакарчука і зовсім вже дивних треків.) Але і на ідеальному побаченні героїню бентежить думка про те, якщо він такий гарний, чому досі не стриножений, тобто не одружений. Думка виявляється пророчою. Хоча герой-коханець чесно попереджав на першому ж побаченні, що ніяке «замуж» у його плани не входить. Мужик сказав, мужик зробив. Але хіба це може спинити закохану жінку, яка вполювала свого Бреда Піта в метро проти всіх законів фізики і логіки?

Ось що пані авторці дійсно вдалося – показати складний світ жіночої логіки. Героїня весь час говорить одне, думає інше, робить третє, а сподівається на четверте. І при цьому залишається позитивним героєм, якому  на думку автора мусив би щиро співчувати.

Погоджується примиритися з чоловіком у розмові з «парламентаркою» з переполоханої рідні, Лізи, а коли той одразу ж прилітає «на крилах кохання» з її улюбленим (втім, так само анонімним) вином і закускою, виявляється, що «вона сказала Лізі, що не проти, але радше гіпотетично, ніж конкретно…» і взагалі в неї зараз зустріч однокласників. (Насправді – побачення з парашутистом).

(До речі, чи не усі жіночі персонажі цього роману чомусь мають імена на Л: Ліза, Лара, Леся, Ліля, Ляля, Лада тощо).

Проганяє коханця, а потім дивується, чому той не дзвонить. Це не вибіркове цитування речень, це суцільний текст:

«Гіпнотизувала телефон від самого ранку. Так хотілося, щоб подзвонив, почути його голос, хай навіть востаннє… Так хотілося, щоб не подзвонив, просто викреслив її зі свого телефонного записника»

Іноді здається, що найкраще зрозуміти, чого хоче Льона, міг би тільки Шрьодінгер.

Раз уже почали цитувати, варто зауважити, що деякими, може, й непоганими, прийомами авторка трохи зловживає, тут весь час перепитують:

«Дорога ніби сама стелиться під колеса… Місто спить. Місто спить? Місто живе своїм нічним життям!»

І в зворотньому порядку:

«Парашутний спорт. Парашутний спорт? Екстремал? Екстремал»

Або нанизують на дефіси синонімічні ряди:

«Весь пісок чи вода (а може пісок із водою?) перебігли – перетекли –просочилися – пересипалися – перескочили в нижню [частину], майже вщерть заповнену, і не було жодного шансу перевернути цю безжальну посудину й змусити час до нового відліку їхньої спільної ери.»

«І тоді вже прийшло усвідомлення, що все – кінець – третій дзвінок – закінчення перерви чи то вакацій – сутінки після сонячного дня – темрява ночі.»

Композиційно роман складається з тридцяти двох розділів, які виграли лауреатсво «Коронації слова» 2013 року, і терміново дописаної післямови, покликаної, як бог із машини, розрубати всі вузли протиріч жіночої логіки за допомогою логіки американського програміста Левковича, і після-після мови, коли авторка, схоже, сама злякалася хепі-енду, який забезпечив їй героїчний Левкович. Знай програмістів, вони такі. В них логіка проста: «так/ні». І ніяких «або» чи «але» чи «може».

Я знаю, що цю рецензію написав мужчина, якому просто не треба було читати жіночу книжку. Жінкам – навпаки сподобається. Але обурена авторка в приваті вже вилаяла його за визначення «жіночий роман», і як не вчини – цугцванг. Але попередити інших пацанів, що це не про інтернет, якось треба. В цьому, власне, і полягає праця рецензента.

Напишу після-післямову і я. Поки ця рецензія чекала на публікацію, новий роман Тетяни Белімової виграв уже Гран-прі «Коронації», з чим я її щиро вітаю, попри все написане вище.