Від моря до моря

Лесь Белей, Лукаш Сатурчак. Асиметрична симетрія. Польові дослідження українсько-польських відносин. - К.: Темпора, 2014
Лесь Белей, Лукаш Сатурчак. Асиметрична симетрія. Польові дослідження українсько-польських відносин. – К.: Темпора, 2014

Свого часу українець з Північного Підляшшя Юрій Гаврилюк висловив тезу, що український і польський народи за століття співіснування зрослися немов сіамські близнюки, і коли їх розділила лінія Керзона, то не лише Польща втратила Львів чи Кременець, а поляки в Україні були відітнуті від святинь у Ченстохові чи Кракові, але й так само Україна позбулася Холма й Перемишля, а українці в Польщі були відрізані від своїх духовних центрів у тому ж Львові чи Почаєві. Причому, оскільки більшість українців на захід від Бугу і Сяну були депортовані, як теж поляки з Західної Волині і Східної Галичини, то утворилися як «перенесені пограниччя» – як, приміром, місця оселення українців на Помор’ї чи на Сілезії, як теж поляки далі на схід від Галичини і Волині опинилися в далеких від материка резерваціях – як на Житомирщині чи на Вінниччині. Фактично, постало кілька нових світів, кілька реальностей, у яких представники ніби тої самої меншини почуваються цілком інакше.

Ідея написати книгу, у якій би польський та український репортажисти показали цю мозаїчність, проїхалися б від кордону до крайніх протилежних точок своїх країн, «від моря до моря», почули опінії простих поляків і українців про сусідні країни – вочевидь, лежала на поверхні. Але її реалізація, та ще й під час подій Євромайдану, Майдану-2014, окупації Росією Криму було надскладним завданням. Але Лесь Белей і Лукаш Сатурчак цю книгу написали. Більше того, її встигли перекласти і видати (під однією палітуркою) обома мовами. Хлопці їздили в мороз і в сніг визначеними в пари місцями польсько-української симетрії і пізнавали, нерідко цілком наново, ці місця, спілкуючись із людьми. Прикметно, що обидва автори – діти пограниччя, які його покинули: Лукаш Сатурчак народився у Перемишлі, а перебрався до Вроцлава, та тепер Варшави; Лесь Белей народився в Ужгороді, і після навчання у Вроцлаві оселився у Києві.

Тексти Леся і Лукаша йдуть один за одним, це десять пар, двадцять текстів, подаються різними шрифтами для розмежування і є доволі асиметричними. Про причини цього явища говорилося на презентації книги в київській книгарні «Є». Одна з них – спосіб шукання респондентів для репортажу. Для Леся шукання людей для оповідей заздалегідь – лиш елемент підготовки до подорожі (укупі зі збиранням історичного бекграунду); основний же текст – наслідок спілкування з людьми – в автобусі, на вулиці, в кафе, на цвинтарі. Для Лукаша навпаки – було важливим знати, із ким точно він зустрінеться на місці, чи від кого точно матиме коментар на електронній пошті з приводу того чи іншого місця, проблеми. У цьому контексті можна порівняти тексти про столиці – Лесь потратив два дні на те, щоб пройтися знаковими польськими місцями в Києві і поговорив із випадковими людьми. Лукаш двічі приїздив до Варшави, аби поспілкуватися в Об’єднанні українців у Польщі, і нараяними тим же ОУП людьми. «…Десять церков, а скільки українців? Але що? Йти під ті церкви і питати в того, кого там зустріну, росіянин він чи українець? Отримати в пику? Чи писати про прибиральниць, про яких написала вже кожна газета? Не знаю», – зраджує нам Лукаш свої репортерські муки.  В результаті текст про Варшаву має 10 сторінок, текст про Київ – 19.

Узагалі деякі критерії у виборі пар міст/місць здивували. Приміром, пара Черкаси-Лодзь як географічні центри наших країн, чи Чернігів-Щецин як «Північ». Якщо в Україні вищий інтерес до польської культури і практичний інтерес щодо вивчення польської мови, римо-католицькі костели вряди-годи таки трапляються, то писати на цю тему було не страшно, що й було підтверджено поїздкою Леся Белея до Черкас чи до Чернігова; то в Польщі велике значення має фактор розселення при акції «Вісла», культурних чи пограничних центрів – пара Чернігова Щецин це «вдалий постріл», то їхати до Лодзі було марнуванням часу, – Лукаш відразу застерігає, що нецікавим центр Польщі вважав навіть Пілсудський, порівнюючи Польщу з бубликом – околиці народженому під Вільном/Вільнюсом маршалу подобалися, а от центр – як та дірка від бублика. Шукати українців по Лодзі зі свічкою в білий день,  навіть написавши е-мейл на адресу місцевого відділу ОУП – хід нерозумний.

«Пограничними» у цій книжці є три пари з  десяти: галицькі Львів-Краків, історично-проблемні Перемишль-Волинь, батьківщини поетів Юліуша Словацького Кременець та Богдана Ігоря-Антонича Новиця на Лемківщині. В останньому тексті Сатурчак обурюється фактом присутності таблиці українською мовою в Новиці, де не згадано про лемківське походження поета: «Хто вигадав цей напис? Певно, львів’яни, бо такими нахабними можуть бути тільки вони..» Лемківську тему він продовжує в репортажі з Вроцлава (пара «Діаспорні центри»), і в ній досить широко торкається мало відомої в Україні теми тотожності лемків на вигнанні: хтось із них вважає себе лише лемком, хтось лемком-українцем і дуже мало хто лемком-поляком. Цілком випала із книжки можливість описання Підляшшя – єдиного регіону, звідки українці в Польщі не були після війни вивезені, а спокійно живуть на своїй землі, ототожнюючи себе із «православними поляками», «тутейшими» чи «білорусами» (але й українцями також). Власне, глибше дослідження пограниччя – це те, за що би наші автори взялися, якби було поставлено завдання написати продовження (за визнанням на презентації).

Один із найкращих репортажів по українську сторону – «Польська атлантида». Його присвячено полякам Житомирщини: Бердичева, Житомира, Комсомольського (Махнівки) і Довбиша (Мархлевська). Лесь Белей показав, що робиться із меншиною, котра живе за 600 км від польського кордону, має 70 років досвіду комунізму і 20 років незалежної України. «Поляк на 85%» Андрюха з Довбиша розповів Лесеві історію про трудові відносини його особи в Польщі із тамтешніми поляками, котра закінчилася киданням віника об піл і фразою: «Пше пана, мені уже то є фшискоу єдноу». Для нашого автора це було «втілення польського гонору». До слова, завдяки мовному розмаїтті суржика й діалектизмів в Україні тексти Белея видаються більш живими та «репортажними», на відміну від Сатурчакових, – адже навіть з українцями і лемками Лукаш говорив польською (у нього подибуємо кілька слів лемківською говіркою та російською мовою). Переклад із польської на українську ще більш уніфікував мову – вона рівна і ясна; здивувало тільки використання польських назв топонімів там, де вони могли бути українськими – перекладач Олена Шеремет залишає нам Перемишль, не Пшемисль, але вже Сян, Сянок або Сянік, Кальників в книзі звучать як Сан, Санок, Кальнікув. І вже зовсім «з іншої планети» звучить слово Померанія при означенні Помор’я (воєводство ж як і годиться – Поморське, не Померанське).

У два місця наші автори їздили спільно, а писали – польський про м. Свердловськ на Луганщині, а український – про м. Свіноуйсцє, з якого ходять пороми на Швецію. Данина концепції – зазирнути якнайдалі, вочевидь має певний сенс, але суто з точки зору теорії. У першому місті чується важке дихання в спину матушки Расєї, в другому – могутнього Дойчланду, для дітей якого і реклама по-німецьки і навіть нерідко мобільний оператор починає вітати вже в Німеччині. Втім, для наших авторів саме ці поїздки були потрібним на часі «розширенням свідомості». І ще. У книзі ми зустрінемо чимало роз’яснень слів, сталих історичних висловів, стереотипів. Що таке «Ялта» для поляків. Що таке для них Креси колись і тепер. Що таке «Гори» для лемків. «Мама Полька» і «Від моря і до моря», і ці роз’яснення – вкупі із масою біографій, народної мудрості і роздумів над минулим і майбутнім – під палітуркою «Асиметричної симетрії».

Роман Кабачій

Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор