Дім

Анастасія Левкова. Фото Аліма Якубова
Анастасія Левкова. Фото Аліма Якубова

Бабуся моєї знайомої кримської татарки на ім’я Мавіле після повернення з депортації жила в будинку неподалік від смітника. Перед смертю вона говорила: “Хай на смітнику, зате на своїй землі”.

Зараз нам може бути важко зрозуміти, чому людей так вабила земля їхніх батьків і чому протягом півстоліття найголовніша їхня мета була — повернутись у край предків. Наша епоха зробила нас надто мобільними, ми їздимо й переїжджаємо, шукаємо кращих умов для самореалізації, вищих заробітків, красивіших пейзажів, і можемо жити за кордоном, навідуючись до місць, де виросли, раз на рік.

Але треба розуміти, що відчуття і мотивації тих, хто поїхав кудись добровільно або принаймні через власне рішення (навіть якщо до нього підвели обставини, але вибір іще лишався), відрізняються од відчуттів і мотивацій тих, кому вибору не дали, а вивезли з дому примусово і брутально. Протягом півстоліття кримські татари докладали всіх зусиль до виборювання права на повернення і врешті-решт повернулися — не всі, але більшість, це при тому, що на 1980-ті роки чимало кримців уже мали облаштоване життя в депортації, більшість дорослих мали вищу освіту й нерідко — досить високі посади на своїх роботах. Попри це, люди покидали вже насиджені місця і їхали в край, де не мали нічого й де ніхто не гарантував їм “чогось”.

Прагнення кримських татар понад усе повернутися в Крим пов’язане з комплексом чинників. Передусім із пам’яттю про те, що на чужині вони опинилися несправедливо і проти власної волі. З відчуттям обов’язку перед предками, які мріяли повернутися й хотіли бути певними, що принаймні їхні нащадки це зроблять. З не завжди доброзичливим ставленням із боку корінного населення в Узбекистані та інших країнах, яке в загальному (звісно, не без винятків) не толерувало депортовані Сталіним народи — по-перше, через антирадянську пропаганду, по-друге, через те, що вони були ніби “зайдами”, хоч і несамохіть. Щоправда, кримські росіяни та українці у 1980-1990-х теж були не надто раді прибульцям, але в цьому випадку з боку кримських татар спрацював іще один чинник: відчуття беззаперечного права на землю, де сформувався і протягом усієї своєї історії жив їхній етнос. Кримці також розуміли, що на поновлення і збереження своїх національних прав спроможуться тільки тоді, коли будуть зосереджені в одному регіоні — на своїй історичній батьківщині. А може, їхнє повернення пов’язане також із тим (цього варіанту також не виключаю, хоч це речі менш поясненні – так би мовити, містично-поетичні), що йдеться саме про Крим? Кримська інтелігенція полюбляє говорити, що їхній край – як амфора: хто крізь вузьке горлечко до нього потрапив, то вийти вже дуже важко, недаремно всі народи, які сюди приходили, тут осідали. Автохтонне населення вивезли примусово, однак «амфорність» регіону спрацювала й тут: ніби покинули – але повернулися.

У своєму романі “Омріяний край” британська письменниця Лілі Хайд пише, власне, про цей період у кримськотатарській історії: початок масової репатріації. Я би сказала, що головна тема книжки – неоднозначність відчуттів, пов’язаних із цим процесом. Зважаймо на те, що чимало кримських татар, які почали масово повертатись до Криму наприкінці 1980-х, народились і виросли вже на засланні, тож про свою історичну батьківщину знали тільки з розповідей. Крим справді був омріяним, але ця омріяність часто виходила на зле — зі свідчень дідів край поставав одним, натомість у реальності виявився цілковито іншим, зокрема тому, що більшість тодішнього населення Криму — і мешканці, і влада — ставились до прибульців вороже й чинили перешкоди в облаштуванні життя. Авторка більше десяти років прожила в Україні, записала сотні свідчень, добре знається на контексті, тож у своїй книжці не боїться братися за неоднозначні питання (детальніше про це – в рецензії Оксани Щур). Вона, зокрема, не приховує, що молоді кримські татари часто погано знали свою мову. І що для них Крим був чужий.
Чужий?

Мій приятель Алім переїхав з Узбекистану до Криму в 2006-му, коли йому було 18 років. Ще донедавна він із ностальгією згадував Ташкент, і його можна зрозуміти, як можна зрозуміти героїню Хайд Сафі, яка з ностальгією згадує дім, школу, друзів у Самарканді. Та й дідусь, персонаж “Омріяного краю”, який знав Крим до 16 років, повернувшись до нього з депортації, каже, що знає ці дерева, гори, повітря, але в іншому місці зізнається: навіть запахи та звуки змінилися. Щось упізнається, щось ні. Є немало свідчень про відчуття після повернення, вони багато в чому збігаються. Письменниця Аділе Емірова у своїй книжці «Я – кримська татарка» (2006) пише так: «Я приїхала до незнайомого мені Сімферополя (народилася в Ялті), у найтяжчі роки, коли починалися процеси деструкції радянської системи. І попри все, відразу ж почувалася спокійно і впевнено: я вдома. Це моя колиска. Мені знайомі ці запахи. Я вже чула ці пісні цикад. Ці сонячні промені колись ніжно торкалися моїх дитячих щік».
Те, що оповідь у романі Лілі Хайд ведеться від імені 12-річної дівчинки, дозволяє читачеві природніше сприймати процес переосмислення взаємин із батьківщиною. Сафі переосмислює своє ставлення до Криму і тому, що через переїзд почався новий етап знайомства з ним, і тому, що просто дорослішає: «Вона ніколи не ставила під сумнів ті важливі речі, яким батьки вчили її з раннього дитинства: що вона кримська татарка, що її справжній дім – у Криму і що найважливіша річ, яку вона має зробити, – це повернутися додому й повернути свій дім собі. А тепер вона ні в чому не була певна. Як міг Крим бути її справжнім домом, якщо вона не знала тут нічого і нікого, натомість люди на кшталт Лєни й Андрія жили тут усе своє життя?». Авторка завершує твір на продовженні боротьби кримців за свої національні, громадянські, а також і загальнолюдські права — на повагу до гідності, справедливість, рівність. І врешті-решт Сафі розуміє, що в Узбекистан її родина вже не повернеться і поза цим домом — може, ще недобудованим (у різних сенсах) — іншого вони не мають і не матимуть. Сафі плаче, і в її голові пульсує думка: “Ми, татари, пережили це все. Ми чекали і боролися впродовж п’ятдесяти років. І ми повернулися. Нас нічого не спинить…”. Уже тепер ми знаємо: переосмислення було важливим для того, аби вкотре переконатися, що цей край — таки справді дім, але за нього потрібно було боротися; любов до нього, впевненість у ньому повинні були гартуватися в дуже складних умовах. До речі, один із перекладів назви цієї книжки — франкомовного її варінту — звучить як “Дім Сафі” (La Maison de Safi), маючи на увазі і той дім, який з великими зусиллями та перешкодами будувала її родина на самозахопленій землі, і дім у ширшому розумінні – те місце, що відчувається як центр Всесвіту.

Лілі Хайд натякає і на те, що дім без своїх господарів – порожній. Персонаж “Омріяного краю” каже: “Депортувавши нас, кримських татар, вони втяли його [Криму] душу. Всі ті роки в засланні ми трималися, дбаючи про душу Криму”. Це перегукується зі словами поета Бориса Чичибабіна, який у 1970-х у циклі «Судакські елегії» писав: «Як непристойно Криму без татар!», а вже в епоху перебудови пояснював детальніше: “Без татар Крим не Крим, несправжній Крим […]; це якийсь штучний, екзотичний, спеціально для курортників і туристів вигаданий і зроблений заповідник… Вони (татари) були автохтонним місцевим населенням цієї землі, вони були народом, який пустив коріння в цю землю, обжив її, одухотворив її назвами гір, сіл, міфологією, пам’яттю, вірою, мрією, вони стали й були душею Криму. І коли цю душу штучно, примусово вийняли з тіла і тіло лишилолося без живої душі, але з якоюсь її тінню, з якимсь кривавим слідом від неї, з пам’яттю про неї, татар немає […], це не тільки трагічно, сумно, страшно, але в цьому є щось несправжнє, надумане, соромітне, непристойне”. Порожнеча дому означає не тільки те, що земля позбавлена душі, а й те, що за неї немає кому взяти відповідальність. Інший Алім розповідає, як його дідусь після повернення з депортації пішов подивитись на будинок, що до війни належав його родині. Старий чоловік був вражений: “Навіть паркан за ці 40 років не замінили!”. Зі свідчень моїх друзів — кримських росіян, навіть серед представників нації-завойовника немало йшлося про те, що кримські татари краще дбають про простір у домі й навколо нього, ніж повоєнні переселенці та їхні нащадки.

Звичайно, на самому поверненні любов до дому не завершується. Після нього для кримців постало питання, як стати господарями на своїй землі, – йшлося про отримання ділянок для зведення будинків, започаткування малого бізнесу, осередків культури, відкриття національних газет і шкіл. Інший мій знайомий на ім’я Айдер розповідає, що для нього та для багатьох інших кримських татар патріотизм полягав у тому, щоб не чекати, доки держава створить умови, а самим створювати ці умови для родин, а звідси – для нації. Для Айдера патріотизмом стало також пізнання історії Криму і творення національного продукту. Про теперішній же час він каже: «Після того, як Крим став окупований і постало питання про переселення на материкову Україну, я зрозумів, що Крим важливий мені не тільки й не стільки географічно. Гори можна знайти в Карпатах, море – в Туреччині тощо. Головне – це мислення народу, життєвий лад, традиції. Усе це важливо в сукупності».

В есеї Юрія Андруховича “Орган, яким люблять”, написаному в середині 2000-х, ідеться про те, що патріотизм доречний хіба що на футбольному матчі. Уже в 2014-му, під час революції, Андрухович зізнавався, що для нього патріотизм “у такий нормальний, мирний час — швидше порожній звук, якась звичка — про патріотизм говорити позитивно, але не щиро. А сьогодні це ситуація, коли це поняття наповнюється змістом… Цей зміст полягає в тому, що є ось така відповідальність кожного за те, в якій країні він хоче жити і що він для цього робить”.

Для кримських татар в останнє століття чи й навіть більше мирних часів, фактично, не було. Саме тому поняття патріотизму, відповідальності за свій край для них є перманентно актуальними. Саме тому всі ці роки вони є такими згуртованими. Саме тому вони так цінують і відроджують свою традиційну культуру і не бояться в літературних творах пафосу й мотивів любові до рідного краю.

Відразу після загибелі очільників Польщі в авіакатастрофі у 2010 році Юрій Макаров писав, що виявляється, нація – це сукупність людей, яку поєднує щось більше, ніж кордони, мова, релігія, історія, культура чи побутові звички, – їх об’єднує спільна доля. Депортація фізично роз’єднала кримців, але водночас стала сильним об’єднавчим чинником, тож вони згуртовані, зокрема, цим – спільною долею і відповідальністю за спільний дім. Навіть якщо для когось він тепер знову далеко.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»