«Ціна перемоги»

Євромайдан. Хроніка відчуттів [колекція есе Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Юрія Винничука]. — Брустурів: Дискурсус, 2014
Євромайдан. Хроніка відчуттів [колекція есе Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Юрія Винничука]. — Брустурів: Дискурсус, 2014
«Євромайдан. Хроніка відчуттів» – це збірка есе Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Юрія Винничука, що вийшла друком у видавництві «Дискурсус» навесні 2014 року. Назва книжки визначила ще й хронологію текстів – есе впорядковані згідно з подіями в Україні з листопаду 2013 по лютий 2014 років. Упорядник книжки Василь Карп‘юк, порівнюючи авторів із древніми літописцями, зазначив: «як літописці Євромайдану не фіксують події, а реагують на них так, як може відгукуватися кожен українець. І роблять вони це у власній письменниць¬кій манері». Якщо сприймати голос кожного з письменників як частку «колективного підсвідомого», можна чітко відстежити причини-значення-наслідки «Євромайдану» як суспільного явища насамперед.

Як усе починалося? З не-підписання Януковичем Угоди про асоціацію з ЄС. Юрій Андрухович пише: «Отже, усе спочатку. Добре, що цей початок нарешті окреслився, промалювався, прорізався. Добре, що в Європу ми тепер обов’яз¬ково прийдемо. До того ж без Віктора Федоровича та його режи¬му (…)Наше домашнє завдання з предмету “Європа” тепер цілком зро¬зуміле і, хоч надзвичайно складне, та все ж посильне: усунути цей режим. Саме він — єдина й справжня перешкода на шляху. Якщо ми добре впораємося з його розчищенням, то Європа оцінить нас найвищим балом. Згадаєте моє слово…(27 листопада 2013 р., tsn.ua»).

Письменник ставить важливий акцент: режим як основна перешкода на шляху до євроінтеграції. Однак у даному випадку цей термін ніколи не був особистим «know how» однієї людини, тобто Януковича. Проголосивши незалежність України у далекому 1991 році та взявши курс на демократичні цінності, структура тоталітаризму сама по собі нікуди не зникла. Судіть самі, у статті філософа Віктора Андрущенка ще за 1994 рік, йдеться: «Аналіз ситуації показує, що шлях, яким нині крокує Україна, є не що інше як шлях згуби та самознищення. Потрібен новий політичний імпульс, усвідомлення нових орієнтацій, залучення нових засобів та нових людей (…) Залучення свіжих інтелектуальних сил, між тим, межує з нульовою позначкою» (Віктор Андрущенко. Україна і цивілізований світ: проблеми пошуку оптимальної моделі соціальної організації // Генеза. –  №1’94. – с.18).

Інтелектуальні сили не те що не залучались до розбудови держави, вони свідомо пригнічувались, що призвело до тих мутаційних процесів режиму, про які читаємо у дещо біологічному есе «Заради виду» Тараса Прохаська: «… радянський спосіб обміну речовин не тільки пере¬дається спадково, але й зазнає химерних змін, коли, базуючись на радянському генотипі, він набуває нових незнаних форм і конфігу¬рацій (…) Усі ці недолугі правителі, яким колегіально вдається продовжувати свою старість, ця безконечна криміналь¬но-бандитська екзотика, цей гнилий базар і умняк водночас, до-мовленості, які нічого не означають, усі ці відмови від великих намірів заради того, щоби не забути про своїх несправедливо ув’яз¬нених згідно з чинним законодавством».

Ідея Євромайдану – це територія індивідуальної свободи, яка несумісна з тоталітарним табором. У наступному тексті Прохаська «То я…» якраз йдеться про те, що свободу кожна людина має вирішити у власний, індивідуальний, спосіб: «Ніхто інший і ніщо інше — ні отець, ні ненька, ні діти, ні побратими, ні група, ні банда, ні нація, ні енциклопедія, ні уряд, ні улюблений пес, ні таємна поліція, ні на¬віть та сорочка, що найближча до тіла — не скажуть замість тебе: “То я”. Тому треба щось робити самому. Хоча б пробувати.» Не лише набуття, але й усвідомлена необхідність цієї свободи, на думку автора, якраз і свідчить про зрілість людини, а разом – нації. У даному сенсі хотілося б згадати одного з найвпливовіших філософів-критиків тоталітаризму, Карла Поппера.

Модель «відкритого суспільства» Поппер вважав найбільш прийнятною, адже у такий спосіб людина здатна усвідомлювати власну автономність та приймати самостійні рішення. Євромайдан якраз і став тією бажаною українцями моделлю відкритого суспільства, якої досі так і не вдалося побудувати у постколоніальній державі. Адже цінності, заради яких українці зібралися на київському майдані та на центральних площах міст країни, як пише наступний автор антології, Іван Ципердюк, примусили й самих європейців нагадати собі дещо: «Жозе Мануель Баррозу, нещодав¬но говорячи про українців, не лише зауважив, що це найбільші в Європі акції протесту, однією з головних вимог яких є підписання асоціації з Євросоюзом, але й наголосив, що, на відміну від, ска¬жімо, греків, які вимагають традиційно високих зарплат, українці повертають Євросоюз до його джерел, вони хочуть найголовнішо¬го — дотримання прав людини».

Отже, Європа як ідея насамперед, а не як спільний географічний простір. Хоч тут варто уточнити, що «європейські цінності», про які так вперто заговорили українці і, які нібито проміняли греки на бажані зарплатні, постала таки з античної Греції: коли ідея філософії та вільної думки вважалася підвалиною всього сущого. А криза «європейського гуманізму» (Е.Гусерль «Криза європейського гуманізму та європейської філософії», знаменита лекція філософа, яку він прочитав у Відні у 1935 році), про яку йшлося ще напередодні Другої світової війни, нікуди, як бачимо, не зникла. До того ж пожвавлення цих кризових процесів на теренах Східної Європи лише підкреслило, що у самій Європі із тими ж «європейськими цінностями» аж не настільки ідеально складається. І що робити із цілою нацією, яка має аж занадто колоніальну історію, та вперто ідентифікує себе із Європою – питання на найближчі роки.

Про «невтрачене покоління», що народилося-сформувалося в Україні після розвалу імперії, пише в однойменному есе Сергій Жадан: «Покоління це, безперечно, різне, робити про нього узагальнені висновки — справа невдячна: більшість із них пасивні й налашто¬вані на суспільний компроміс (це називається “меркантильні й ці-леспрямовані”), меншість — активні й безкомпромісні (“не готові до конструктивного діалогу”). Мені щастить спілкуватися з останніми: вони ходять на концер¬ти, читають книги, мають свою точку зору й готові її відстоювати».
Особисто мені Жаданова частина книжки імпонує найдужче. Можливо, тому, що він є наймолодшим есеїстом серед когорти авторів і речником, у певному сенсі, отого молодого, «невтраченого покоління». А, можливо, причина моїх симпатій полягає у тому, що немає в його текстах картинок-рівнялок на щось ідеальне. От чого немає у Жадана, то це Європи як міфічної взірцевості, яка ще мусить нас десь там, у майбутньому, оцінити. Натомість є сучасні Харків та Донецьк, є молодь доволі різна (та, що проти режиму і молодь, що «за»). Письменник навіть не погребував говорити «про тих бюджетників, яких зганя¬ють на різноманітні антимайдани, адже вийти туди (хай із приму¬су, хай за винагороду, а часто — ще й за наказом їхнього бюджет-ного серця) — це теж позиція, це готовність зайняти своє місце на зламі, згода на те, щоби стати під певний прапор, навіть якщо потім доведеться здати цей прапор “бригадиру”.

Зі сторінок есе Сергія постають якісь геть інші, нетипові «донецькі»: це підприємці, що читають книжки, вивішують на подвір‘ї своїх підприємств прапор Євросоюзу, переконують співбесідників у шкідливості комуністичної ідеї… І всі вони настільки нетипові, що, на переконання письменника, «саме питання про донецьку типовість стає риторичним» («Типові й нетипові»3 січня 2014 р., tsn.ua). Не-типовий Жадан, не ідеалістичний… Він пише про злоякісні пухлини територій, від яких не можна відмовлятись за будь-яких умов і за жодних обставин: «Саме від цієї чорно-бі¬лої реальності в жодному разі не можна відмовлятись, не можна її ігнорувати, не можна її зраджувати. Оскільки саме тут у першу чергу необхідно щось змінювати. Вірніше — необхідно змінювати все. Підтримуючи нетипових місцевих. Попри всю агресію місце-вих типових».

Найбільш документальним розділом антології «Євромайдан. Хроніка відчуттів» є добірка есе Юрія Винничука: розлогі історичні паралелі, аналітика сучасної періодики, доволі колоритні коментарі на передачі ТБ, саркастичні карикатури на політиків та їм подібних. Письменник аж так перфекційно добирає лексику для своїх сюжетів, що усі наступні покоління, на моє переконання, не матимуть жодного шансу схибнутися на постановці правильних акцентів: «Тобто телевізор, який був надійно окупований, несподівано роз¬дуплився. Останній скандал на шоу Шустера став першим проліс¬ком. І Шустер, який раніше дуже зважено й обережно встрявав у дискусію, цього разу вже не вдавав із себе равлика, а сміливо висо¬вував ріжки й тицяв регіоналів мордою у факти. Але попри все залишається небезпека того, що буде створе¬но новий ПІСЮАР (…) Альо! Гараж! Поїзд уже пішов! (3 грудня 2013 р., tsn.ua»).

Колекцію есе завершує хронологія подій Майдану, укладена упорядником збірника. Це важливий історичний документ, в якому годі дошукуватись якихось підтекстів, бо зміст обмежений конкретними датами та фактами. Та я би радила кожному, хто захоче прочитати вибране з цієї колекції, неодмінно починати з кінця: «Ціна перемоги — щонайменше 101 вбитий активіст».