Мертвому припарки

Володимир Чернишенко

Володимир Чернишенко

Громадське обговорення нової шкільної програми з літератури – цікавий експеримент міністерства освіти. Я вбачаю у ньому суцільні позитиви, якщо чесно. Заговорити про дитяче читання на державному рівні – це вам не абищо! Інша річ, що результати цього сміливого кроку видаються навдивовижу передбачуваними…

Розмови про те, що шкільна програма з літератури є незбалансованою, вже набили оскомину. Справді, діти змушені читати речі, невідповідні їхньому віку, об’єктивному рівню розвитку та потреб, не кажучи вже (а й справді – хто там про них говорить!) про зацікавлення дитини. Надмірна увага до біографій авторів та класифікації літературних течій не лишають дітям часу власне на читання. А відтак потенційно найцікавіший у школі предмет перетворюється на тягомотину й нудятину.

Звичайно, фахівці з дитячого читання, дипломовані фахівці філологи та педагоги закинуть мені, що «завданням програми з літератури є інформування, а не заохочення дитини до читання». Каррамба, визнаю свою помилку!

У новому проекті шкільної програми помітно скорочено перелік авторів, про яких повинен бути «проінформований» школяр, зменшено обсяги вивчення поезії, принаймні, порівняно з програмою моїх шкільних років. Натомість додано цілу низку творів сучасних українських письменників.

Справді, сучасні письменники, які знають «чим дише» сучасна дитина здатні підняти рейтинг нудного предмету. А якщо у їхніх творах є «виховний момент» – взагалі люкс! Мабуть, за цим критерієм до переліку книжок, рекомендованих до читання у школі, потрапили «Життя видатних дітей». Якщо вже читати, то з користю – імовірно такий хід думок тут має місце. Ані літературна якість, ані перспективи зацікавити читача до уваги не беруться. Кому цікаво, що одній дитині більше до душі Жак-Ів Кусто, а іншій – Ганна Безсонова?

Приємно, що в перелік потрапили сучасні письменниці, які вже мають статус класиків – Галина Малик і Леся Воронина. «Пригоди Алі в країні Недоладії» і «Таємне товариство боягузів» справді гідні того, щоб їх читали. Цікаво, щоправда, як цю книжку вивчатимуть у школі за існування старих «канонів» викладання літератури. Передбачаю, що щонайменше півуроку буде витрачено на біографію пані Галини, решту часу діти конспектуватимуть назви інших її творів, а насамкінець напишуть твір «Справи, які я недоробив(ла)».

Надзвичайно корисним і потрібним є включення у програму «проблемних» книжок про сучасних дітей та підлітків. Сегмент, який в Україні лишається недорозвиненим, потребує промоції, а діти та підлітки потребують читання таких книжок, про що вже писалося неодноразово.

Дивує тільки вибір для цієї благородної мети «Русалоньки» Марини Павленко. Скажу одразу, я не поділяю захоплених відгуків про цю серію, хоча вона, безперечно, заслуговує на увагу і є цілком читабельною. Однак, якби обирати проблемні книжки для підліткового та дитячого читання, я б радше обрав «Школярку з передмістя» Думанської чи «Інший дім» Лущевської. Ці книжки мають кілька ключових переваг, порівняно з «Русалонькою». Насамперед у них відсутня містична складова, яка в книжці Павленко заступає собою соціальну. По-друге, обидві згадані мною книжки показують значно ширший спектр стосунків підлітка-дитини, аніж «Русалонька».

Отож, ряд питань викликають критерії добру книжок і авторів. Хоча, я думаю, неможливо знайти критерії, які задовільнили б усіх. Мене, приміром, дивує сусідство цікавезного Оксеника з «ніяким» Гаврошом чи «жахливим» Ільченком. У іншої людини й питання будуть інші. Головне, щоб критерії були… Просто – були. Хочеться, щоб їх озвучили.

Нововведення у шкільній програмі з літератури цікаві, і «каші» вони не зіпсують, це точно. Чи допоможуть актуалізувати програму чи зацікавити дитину книжкою? Я думаю – ні. На мою думку, сам підхід до викладання літератури в школі повинен бути докорінно переглянутий. Якщо ми справді хочемо «інформувати» дитину, то варто розширити уроки історії, та й по всьому, і хай діти підуть з сьомого уроку додому. А ось, якщо нам потрібно більше…

Введення у програму з літератури цікавих книжок сучасних авторів – перший несміливий крок до заохочення дитини до читання. Щоб він став початком довгого і цікавого шляху потрібен індивідуальний підхід, коли дітям на різному етапі розвитку та з різними уподобаннями пропонують відповідні їхнім смакам книжки. Потрібно в рази розширити перелік рекомендованої літератури. Таких книг повинно бути на порядок більше, щоб вчитель мав з чого обирати книжку для тієї чи іншої дитини (NB книжки повинні бути в бібліотеках, це першочергове завдання!). Уроки літератури у сучасному вигляді – це нікому не потрібне марнування часу, який варто було б використати для обговорення прочитаного, переказу, обміну враженнями, читання вголос…

А поки що наслідком вивчення літератури у школі є, на жаль, лише вироблення стійкої відрази до читання. І за цих умов навіть введення у програму сучасних книжок поможе, як мертвому припарки…

Коментарі

  1. А. Саган коментує:

    Щоб дитина читала, потрібно, щоб виконувалася одна-однісінька умова: вона повинна жити у сім’ї, де читає хоча б один із батьків. Усе інше – від лукавого. А школа як пленталася позаду всіх паровозів, так і далі плентатиметься поза ними, і не варто плекати з цього приводу якісь ілюзії. Один персонаж фільму “Хранителі” (Зак Снайдер, 2009) стверджував, що факт наявності життя у Всесвіті надто переоцінений. Десь така сама ситуація і з читанням. Сьогодні хтось у змозі ПЕРЕКОНЛИВО пояснити дитині, чому, для чого, навіщо, з якою такою метою вона повинна читати? Чому саме читати, а не гуляти у футбол, рубатися в трансформерів чи киснути “Вконтакті”? Причому З зробити це не hic et nun, а з прицілом на подальшу життєву перспективу.

  2. В.Чернишенко коментує:

    Загалом слушно. Але ж чому ви протиставляєте читання соцмережам чи футболу? Читання – це така сама розвага, як і інші. Боюся, у цьому головна помилка пропаганди читання.
    Щодо школи – виховала ж вона у радянський час армію павліків морозових при непоганих загалом батьках, то чому не можна виховати читача при батьках не-читачах?

    • Сергій Лисюк коментує:

      коментую коментар :)
      читання – це не розвага, як і соцмережі і футбол.. просто соцмережі і футбол ЛЕГШЕ і ПРОСТІШЕ звести до рівня розваги.. а ось читання – НІ.. якщо школі поставлена була б така задача, то школа, безумовно, звела читання до рівня розваг, але… очевидно, й справді, школа насамперед “інформує”, а не має на меті формувати корисні навички та навчати ці навички СВІДОМО використовувати..
      читання – “зриває” і постійно перебудовує мозок на мікро- та інших, ще не досліджених “педагогічною наукою”, рівнях.. тобто, читання сприяє ЕВОЛЮЦІЙНОМУ розвитку, в першу чергу, мозку як органу, котрий здатен “допомогти” індивіду усвідомити переваги еволюції, проблеми революції та непривабливість інволюційних процесів :)))))))

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш