Революція – щороку: репортажі Ришарда Капусцінського

Ришард Капусцінський. Імператор. Шаніншах / Пер. із пол. О. Герасим. - Чернівці: Книги ХХІ, 2014
Ришард Капусцінський. Імператор. Шаніншах / Пер. із пол. О. Герасим. – Чернівці: Книги ХХІ, 2014

«Мене завжди цікавила історія в творенні. Не в книгах, а в реальності», – говорив у 1987 році Ришард Капусцінський. За освітою історик, а за фахом міжнародний репортер, він став найбільш видаваним за кордоном польським автором після Станіслава Лема.  Капусцінського називають імператором репортажу і водночас критикують: в його документальних текстах подекуди забагато відхилень від історичної правди.

«Імператор. Шахіншах»  – це третій переклад Капусцінського на українську мову після виданих «Темпорою» «Автопортрету репортера» та «Імперії». І поза сумнівом, книжка є однією з найочікуваніших новинок цього року.

Репортажі «Імператор» та «Шахіншах» традиційно видаються під однією обкладинкою, хоча йдеться в них про різні країни, і вперше у Польщі вони були надруковані з різницею в чотири роки, у 1978 та 1982 відповідно. Об’єднує обидва тексти тема – революції. Імператор – про ефіопську, «Шахіншах» – про іранську. Назва останньої відсилає до титулу, який взяв собі останній монарх Ірану, скинутий під час ісламської революції 1979 року. «Книжка «Шахіншах» виникла випадково, – розповідав репортер. – Якось я йшов коридором PAP [Польска інформаційна агенція – С.О.] і зустрів дуже засмученого колегу. Той розповів, що його відправляють до Тегерану на революцію Хомейні. Я здивувався: «І тому ти так переживаєш?». А він та це: «Так. Не хочу, не люблю, не цікавить мене, я всього цього боюся». «То я поїду замість тебе», – відповів я».

Вважається, що саме «Імператор» приніс Капусцінському славу на Заході. Перекладена більш як двадцятьма мовами, ця книжка широко обговорювалася в англомовному світі. Вона навіть була поставлена у Лондонському театрі. Втім, не обійшлося без скандалу – «Імператор» є, певно, найбільш контроверсійним репортажем Капусцінського. Найгостріші питання, які ставили репортерові у зв’язку із цією книжкою стосуються автентичності та правдивості свідчень. Та й в самій Польщі його постать досі викликає дискусії – що неминуче для людини, яка, по-перше, досягла успіху, а по-друге, досягла його в країні соціалістичного табору. Так, довкола біографії «Kapuściński Non-Fiction», написаної Артуром Домославським, кілька років тривали суперечки: скільки фікції в репортажі може дозволити собі автор. А завершилося все судовим процесом та рішенням: книжка має бути вилучена з книгарень.

До питання достовірності репортажів Капусцінського ще повернуся, а спочатку варто з’ясувати, чому ці два твори можна розглядати в парі. Насамперед, вони якщо і є репортажами, то дуже художніми. «Імператор» становлять розмови з такими собі «мертвими душами»: вцілілі після революції члени двору ефіопського імператора Гайле Селассіє Першого розповідають про свій досвід життя в імперії. Ці розповіді відкривають різні сторони існування двору та його абсурдного, на наш погляд, повсякдення. Імен Капусцінський не називає, лише ініціали. Іменем наділена тільки одна людина, вже безпечно мертва на час написання книги, – провідник журналіста. Автор рідко втручається у послідовність оповідей, не намагається передати ані зовнішності персонажів, ані умов, за яких йому вдалося їх зустріти. Щоправда, останнє трапляється один раз, на початку книжки: «Це громадянська війна, таке її обличчя. Я сів коло вікна, а мені одразу кажуть: будь ласка, пересядьте, вас можуть помітити з вулиці…» Ініціали – а це переважно  приголосні – так і не стають об’ємними людськими постатями. Тому маємо підозру, що ці свідки є персонажами уяви автора, як і їхні слова. Але Капусцінський переконує, що вдався до такої конспірації, задля безпеки своїх співрозмовників.

У «Шахіншахові» Капусцінський вдається до іншого методу. Ми не маємо тут монологів свідків, яких, можемо припустити, ніколи не існувало. Натомість книжка є ніби стосом документів: фотографій, газетних вирізок, особистих нотаток автора. «Ніхто не прийде, нічого не трапиться, сиджу сам в порожній кімнаті…переглядаю фотографії», – описує Капусцінський своє перебування в Тегерані одразу після революції. Ми ніби бачимо його за столом в готельному номері. Ось він бере до рук черговий знімок – і розкручується оповідь, фрагмент історії Ірану за все ХХ ст.

На першій сторінці цього «фотоальбому» бачимо солдата, котрий тримає на ланцюгу чоловіка. Ми дізнаємося, що солдат є дідом останнього іранського шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, а чоловік на ланцюгу – вбивця іранського правителя кінця ХІХ ст. А ось знімок Сталіна, Рузвельта і Черчилля на веранді, це вже 1943 рік. Є також менш офіційні світлини. До прикладу, група людей на автобусній зупинці: «У цілому світі ті, хто очікує на автобус, виглядають подібно, тобто мають такий самий апатичний і втомлений вираз обличчя, одну й ту ж поставу заціпеніння й капітуляції, таку ж каламуть і байдужість в погляді». Або фото, побачене перед будинком революційного комітету із підписом: «Цей хлопчик має три роки. Він був в’язнем САВАКу» [таємної поліції за часів режиму шаха – С. О. ]. І задля контрасту – літак, що відвозить іранську еліту на обіди до французьких ресторанів.

Але потрібно зауважити, що самих фотографій у книзі немає. Це не помилка українського видавця – таким був задум Капусцінського.

Припустімо, це реальні знімки. Але це не означає, що слова, на які надихнули Капусцінського ці артефакти, пройдуть перевірку на достовірність. У «Шахіншахові» часом неозброєним оком видно, де автор дозволив собі не обмежувати фантазію.  Чого вартий хоча б чудовий есей про шиїтів, із яким, я впевнена, і самі шиїти, і суніти, і решта ісламського світу могли би довго сперечатися. Але що робити читачам, коли автор дозволяє собі без попередження нехтувати фактами?

Повернімося на хвильку до «Імператора». Відомо, що знавці історії Ефіопії обурювалися історичними недостовірностями в цьому тексті. Ось приклад: співрозмовники Капусцінського розповідають, що імператор Гайле Селассіє Перший за все своє правління жодного документу не підписав власноруч. Тоді як критики стверджують, що підпис володаря мали змогу бачити навіть не дуже наближені до нього особи. Або така деталь: автор згадує, що котрийсь із співрозмовників показував йому біографію імператора, хоча насправді ця книга була видана двома роками пізніше. А коли в лондонському Royal Court Theatre у 1980 році Джонатан Міллер поставив «Імператора», послідували пікети театру ефіопськими біженцями. Незгодних, бажаючих виправити автора вистачало. Можна навести ще чимало прикладів, коли Капусцінський дозволяв собі трошки більше фантазії, аніж йому могли б пробачити історики. Та й загалом його «африканські» репортажі полюбляють критикувати за ідеологічність та європоцентризм.

Чи ця критика має значення для нас? Наскільки важливо українському читачеві знати достеменно, чи їздив імператорський міністр до Бразилії, чи був послом деінде? Можна припустити, що сьогодні в Україні частина аудиторії запрагне саме цього – розібратися, що діялося в Ефіопії та Ірані в 70-х роках. Припускаю, таких буде меншість. Для більшості книжка буде цікавою з інших причин.

По-перше, ми просто можемо дозволити собі нехтувати деякими фактичними деталями, адже про ці країни ми знаємо переважно настільки мало, що репортажі Капусцінського можуть стати лише крихітним віконцем у пізнання цього світу. Це пізнання буде поверховим, але наші знання – чому б цього не визнати? – настільки нікчемні, що досить і цього. По-друге, тексти про революції читатимуться сьогодні в Україні з особливим зацікавленням, і природа його в тому, щоб зрозуміти загальнолюдські речі про подібні суспільні потрясіння. Звісно, в такому випадку не варто називати текст репортажем, бо читач почуватиметься ошуканим. Зрештою, на українському виданні такого й не написано.

Ми невірно зрозуміємо Капусцінського, якщо думатимемо, ніби «Імператор» та «Шахіншах» – книги суто про події в Ефіопії та Ірані. Ні, тут ідеться про спробу зрозуміти та описати універсальні закони суспільних потрясінь. Зрештою, чому ні, якщо іранська революція була вже 27-ю, яку бачив репортер. Уявіть, двадцять сім революцій за двадцять три роки! То й не дивно, що Капусцінський дозволяв собі шукати відповіді на питання, що стає останньою краплею для народного гніву, якою є драматургія революційних процесів, і найголовніше, що робити потім, коли тиран скинутий?

Драматургія іранської революції виглядає так. Пролог: «Кожній революції передує стан загального виснаження і на цьому тлі – розбудженої агресії. Влада не зносить народу, народ її дратує, народ не терпить влади… Влада вже розтринькала всю довіру, у неї більше нічого немає за душею, народ утратив рештки терпцю і стискає кулаки». Перший акт – масовий вихід на вулиці, «це надзвичайне, одночасне роїння цілих міст». Акт другий – масові розстріли вбраних на біло демонстрантів. Останній, статичний, – це місто після побоїща. І епілог, трохи безнадійний: «Посеред гуркоту  і диму змінювалися володарі, падали уряди, у кріслах засідали нові люди. Але одне було незмінним, незнищенним, боюся сказати – вічним: безпорадність… Що робити? А ти знаєш, що робити? Я? Не знаю. Може, ти знаєш? Я? Я пішов би до кінця. Але як?» Хіба ці думки аж так далекі від українського сьогодення?

А окрім спроб побачити історичні процеси з висоти пташиного лету, Капусцінський придивлявся до деталей: «Пам’ятаю ще таку сцену: йде маніфестація. Коли вона проходить повз лікарню, у натовпі западає тиша. Демонстранти не хочуть тривожити хворих». Або таке спостереження: на вулиці Інґелоб один вірменин торгував прянощами та сухофруктами, і журналіст помітив закономірність: якщо зранку вірменин розкладає спеції, то день буде спокійний, якщо ж вірменин не з’явився – очікується демонстрація.

Що ж до «Імператора», то тут Капусцінський у вуста своїх персонажів вкладав такі фрази, які здаються добре знайомими. Принаймні це те, що прийнято писати про авторитарні режими: «Думання було в ті часи відчутною вадою, а навіть прикрим каліцтвом, і ясновельможний пан у своєму невтомному піклуванні про добро і користь підвладних ніколи не занедбував старань, аби їх від тієї вади і каліцтва оберігати». І хто скаже, що це не мало нічого спільного із ситуацією у 70-х роках в Польщі? Та й Капусцінський не заперечував натяків на польські реалії, а дописуючи «Шахіншах», як він сам зізнавався, міркував про Солідарність. Тому останні три розділи цього твору стосуються і Польщі, а саме того, «як вичерпується надія, як людські очікування ламаються перед лицем дійсності, з якою доводиться стикатися. Це розділи про смуток, який лишається в суспільстві після великих переживань».

Зрештою, дослідники творчості Ришарда Капусцінського та історики можуть довго гризтися через факти. Ми можемо стежити за дискусією. А можемо всього лише зайняти безпечну дистанцію щодо не надто точних, з точки зору історика, репортажів, яким недостовірність не заважає бути добрими текстами. Тим паче, що історія в реальності ніколи не буває такою однозначною, як у книгах.