Олена Максименко. Я тобі листопад

Олена Максименко. Я тобі листопад. - К.: Електрокнига, 2014
Олена Максименко. Я тобі листопад. – К.: Електрокнига, 2014

Це напрочуд ґраційна книжка.
Легка, красива, сонячна, трохи навіть «метеликова».
Утім, легка – аж ніяк не легковажна. І тим паче не безтурботна. Проте якимось дивом вона справляє саме таке враження – «повітряної» ґраційності.
Бо така її поетика – і таке її світовідчуття:
Мене колисатимуть білі ведмеді
І пустять погрітись у сніжну нору.
Я їстиму рибу і спатиму в пледі,
Під спину підклавши кору.
На формальному рівні такий ефект досягається засобами неоромантичної поетики: традиційною силабо-тонікою з переважанням трискладових розмірів, головно амфібрахію, притому здебільше три- або чотиристопного, з жіночою, а ще краще дактилічною римою; а якщо верлібр – то виразно структурований, без надміру протяжних чи надміру коротких «періодів дихання», щоб не уповільнювати руху, а водночас і штучно, без особливої потреби не прискорювати серцебиття.
Для тих читачів, які аж на таких тонкощах не знаються, скажу просто: такі формальні засоби в українській літературній традиції зазвичай притаманні дитячій поезії. Тож не дивно, що з віршів Олени Максименко так виразно проступає оце враження «летючої» легкості – вони-бо виходять із тої стихії, де ця легкість є невід’ємною умовою, де поезії без неї просто не буває.
Зрештою, найближчий Оленчин попередник у літературі Роман Скиба – поет, який активно послуговується формальними засобами саме такої природи, – урешті-решт «доріс» до літератури для дітей і здобувся в ній на чималі успіхи та щиру читацьку любов. Тож я – чемно кажучи – аж ніяк не виключаю того, що Олена Максименко теж рано чи пізно до цього «доросте», й успіхи її будуть принаймні не менші.
До такого висновку схиляє не лише поетика, а й розмаїття «казкових» образів, «розсипаних» у віршах (Жар-Птиця, Ґерда і Кай, Чеширський кіт та ін.); а окремі тексти – як, скажімо, «Про тхора», «Полярна бурчалка» чи «Веселі гостини» – уже цілком надаються до кайфового читання дітям і дітьми:
Це було о тій порі,
Коли звірі сплять в норі:
Сплять ведмеді, сплять лисиці;
Білки сплять і сплять синиці.
В яслах вівці сплять, ягнята,
В ліжках – діти, мами й тата…
Нишпорить при сяйві зір
Хитрий звір на ймення Тхір.
Своїх алюзій на Скибу наша авторка, до речі, цілком свідома і не цурається їх, навпаки – на них наголошує. Це проявляється не лише в епіграфах і присвятах, а навіть на рівні назви: «Я тобі листопад» виразно діалогізує з першою Скибиною збіркою «Мене назовуть листопадом», згодом перевиданою як «Листопадом назвуть мене». І це діалог на рівних, іноді й з елементами полеміки, хоча й дуже доброзичливий – майже як у цьому вірші:
Лишаючи твій дім,
Потайки кину копійку до акваріуму:
Колись вернуся до тебе –
Рибою…
На рівні ж світоглядному в цій книжці проявна дуже цікава еволюція поета. У текстах, очевидно, більш ранніх ця легкість письма іще має в собі певний присмак безтурботності – тут відчитуються певний відгомін культури гіпі, «дітей квітів». Враження від прочитаних у дитинстві казок солодко змішуються з такими ж казковими, дитячими уявленнями про природу язичницьких ритуалів, а «перчинка» буддійських навіювань додає пікантності. Так народжується чудовезний образ Слона у нірвані – й цілком органічний висновок:
ми всі наркомани, залежні від неба.
Зрештою, сама Олена Максименко напрочуд влучно описує цей досвід, який неабияк сподобався б Григорію Сковороді:
…ішли по пояс у травах
і навчались
у собак – любити;
у кішок – падати;
у птахів – повертатися.
Світ був нам храмом,
і не було нікого,
хто не був би Учителем…
Утім, що далі, то виразніше казка трансформується в міф, а міф проектується на реальність і щоразу наново в ній проявляється:
Той, хто один не воїн, собі приміряє зграю,
А той, хто собі філософ, то вчить граматику змій.
І вкотре сюжет затертий про вежу із Вавилона
Не зможе здійснитись вчасно – скасовано наш літак.
Гінець не доніс послання до стін і до вух Авалону,
А той, хто ті вуха має, – той, кажуть, почує й так.
І прикметно, що поетика при цьому не втрачає своєї «летючості», ґраційності, – а проте мов обростає міцнішим, філіґраннішим, стійкішим у польоті «пір’ям». Це природно: адже в сюжет що далі, то виразніше вплітається мотив війни – а для того, щоб воювати, треба якомога міцніше «стати на крило». У найновіших наразі віршах, писаних у дні Революції Гідності й так-і-не-війни за Крим (Олена Максименко брала в цих історичних подіях активну участь) це особливо виразно помітно. І мені дуже цікаво, у що, врешті-решт, ця еволюція виллється.
Бо очевидно, що у творчості Олени Максименко ця книжка значною мірою «перехідна». Так часто буває з другими книжками поетів: якщо перша заявляє про автора, то друга показує його спроможність до розвитку, покликана довести, що його талант – не випадковий спалах, а поетика витримує перші випробування часом. Отож, у цій книжці виразно помітні не лише всі ознаки того, що це випробування успішно пройдено, – елеґантне вивільнення з-під упливу попередників і увиразнення власного стилю, відкриття можливостей входження в дитячу літературу як «вищий пілотаж» такого типу поезії тощо, – а й справді неабиякий потенціал. Притому не лише самої Олени Максименко, а й власне постромантичної поетики, яка нині «не в трендах» і чимало сучасних критиків вважають, що вона себе віджила, – а тут виявляється, що це, м’яко кажучи, зовсім не так. Бо лише жива, ба більше – актуальна традиція спроможна на такі поетичні узагальнення:
Як зійде вода і повернуться барви і звуки,
Як скреснуть льоди і не стане війни і зими,
Вертайтеся з міфів й глибин і беріться за руки,
Скидайте хвости і навчайтеся бути людьми.
Тим паче, що це напрочуд ґраційна книжка.Легка, красива, сонячна, трохи навіть «метеликова» – на перший погляд. Однак самим лише першим поглядом тут обмежитися годі…
Іван Андрусяк

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики