Дженгіз Дагджи – «кримський міст» у турецькі виміри

Дженгіз Дагджи
Дженгіз Дагджи

Виходець із терен сучасної України, водночас – мешканець Великобританії, письменник належить до найчитаніших турецьких авторів. Приблизно так можна було би почати цю літрозвідку;  насправді ж  не про українця чи британця, а що не є – кримського татарина – Дженгіза  Дагджи. Дивовижно, однак його ім’я міцно утвердилося в сучасній турецькій літературі та поповнило пантеон її класиків. Нещодавно за його твором відзняли одну з розрекламованих турецьких кінострічок «Кримець: страшні роки»; романи ж – успішно перевидають. Отож історія дивовижна з кількох причин. Хоч і кримський татарин, Дагджи писав вишуканою турецькою мовою, жодного разу не побувавши в Туреччині та трохи більше, ніж чверть свого віку проживши в Криму, де, принаймні, спілкувався тюркською, хай і впереміш із російською.

Хоча, імовірно, саме своєрідний інтернаціоналізм Дагджи, пустивши своє коріння на ґрунті ностальгії за втраченою Батьківщиною, допоміг йому сформуватися як автору позбавленому ідеологічного пристосуванства та знайти власне місце в сучасній тюркській літературі.

То хто ж він  – Дженгіз Дагджи? У перекладі з тюркських це прізвище означає «горянин», а ім’я Дженгіз, як відомо, належало володарю над володарями  Чингіс-ханові  та звучить як  «відважний», «безстрашний».  Дженгіз і справді з’явився  на світ у горах Гурзуфа в березні 1919 року. Дитячі роки провів у Кизилташі (Червоний камінь – тат.; нині – с. Краснокаменка Ялтинського району); затим юнацькі – в Акмесджіті (Біла мечеть – тат.; нині – Сімферополь), де 1938 року закінчив середню школу. Далі доля письменника складалася начебто типово для тієї доби: він вступив на історичний факультет Кримського педагогічного інституту та вже з другого курсу його 1940 року забрали до лав Червоної армії, відтак – на фронт.

Втім, у цих збройних силах  Дагджи прослужив недовго. Опинившись та зазнавши поневірянь у німецькому полоні, він обрав для себе жереб  багатьох тодішніх військовополонених, вихідців із азійських народів –  «Туркестанський легіон», що воював на боці німців.

Доля кидала Дагджи по світу: ось він у таборі «Туркестанського легіону» під Краковом;  бере участь у боях під Сталінградом; знову повертається до Польщі, де поблизу Варшави знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Регіною Клєшко; урешті з нею-таки опиняється в Берліні, Італії, таборі для інтернованих у Шотландії та насамкінець – у Лондоні.

Цікаво, що у власній сім’ї Дагджи розмовляє польською, нею-таки разом із дружиною виховує єдину доньку, названу татарським іменем – Арзу (бажання – крим.тат.), а тим часом спільним захопленням подружжя стає  російська література. Так за своєї ідентичністю Дагджи залишається кримським татарином; щоденно спілкується англійською та польською мовами; зберігає в пам’яті російську та пише турецькою, чудово розуміючи, що ця мова дає йому змогу пробитися на літературну арену.

Згодом турецькі критики визначать такий мультикультуралізм письменника як особливу унікальність, оскільки він залишався східною людиною на Заході, хай і цілковито відірваний від власного кримськотатарського середовища. Адже чимало років в Англії автор не має перекинутися з ким не те що татарським, а й турецьким словом. Отож  і головним мотивом письма Дагджи стає нудьга. Це, звісно, жаль  за Кримом та своїм народом, який до всього був депортований та навіть географічно віддалився від письменника ще на тисячі кілометрів. Проте ця нудьга в романах письменника, а їх вийшло близько двадцяти чотирьох упродовж його життя, набуває метафізичних екзистенційних розмірів, переплітається й зі смутком, і з ностальгією водночас. Змальоване панно накладається на взяті зі справдешнього буття сцени, що міцно осіли на дні пам’яті, і починає скидатися на полотна модерних неореалістів, що буцімто такими й не є. Своєрідне божевілля від журби та розпачу вчувається в такому письмі Дагджи, як то в одному з томів його споминів за назвою «Відображення»: «Як прекрасно, коли людина плекає надію!… Три роки тому я за огорожею посадив три турецькі квітки, і не здогадуючись, як вони звуться по-турецькому. Квітникар  запевнив, що це турецькі квіти; доставили їх із Туреччини. На кінчиках високих, із півметра стебел, укритими темно-зеленими, наче папороть, листочками – рожеві та червоні квіточки у формі зурни (музичний інструмент). Я посадив їх у найгарнішому місці мого саду. Улітку минулого року вони вперше розквітли. Я розпитував у знайомих, яка їхня назва; проте ніхто мені не відповів. Нарешті у бібліотеці серед видань про квіти я знайшов латинську назву; вони виявилися схожі на incarvillea delava, яку тут звуть Gloxinia. Цього мені було досить. Ціле літо я щовечора підливав їх, нагинався над ними та – пестив, і навіть шепотів квіткам: «Ми – родина, ви сестри мої й брати».

Свої ж романи, де виливає щемливу тугу, Дагджи почав публікувати аж 1956 року – звісно, у Туреччині – у доволі поважному як для початківця віці – тридцять сім років. Тоді з’являється на світ його перший твір – «Страшні роки» про долю татар у довоєнний сталінський період. Незабаром Дагджи публікує продовження цього роману під назвою «Чоловік, що втратив батьківщину». Власне, всі назви його творів мають отаке нелегке навантаження і промовляють самі за себе, вишиковуючись у меланхолійну низку: «І вони були людьми» (1958); «Дні страху та смерті» (1962); «Ті землі були нашими» (1966); «Повернення»  (1968); «Немовлята, повішені на гілці мигдалю» (1970);«Холодна вулиця» (1972); «Листи до матері» (1988); «Хтось такий самий як і я» (1988); «Подорожні» (1991); «Ми разом пройшли цей шлях» (1996); «У снах: мати і малий Алімджан».

Зовсім  небагато творів Дагджи виходять за межі цієї тужливої парадигми: кілька психологічних текстів на лондонську тематику та історичний роман «Юний Темуджин», де він у літературний спосіб намагається донести турецькій спільноті: найважливіший сусід Туреччини – Росія, однак зрозуміти ані її, ані характер її мешканців неможливо без знання історії монголів та Золотої Орди – саме вони й татарське правління відіграли основну роль у становленні та розвитку росіян.

Отже,  Дагджи зумів посісти вкрай особливу нішу не тільки  в турецькому, а й загалом  тюркському літературному дискурсі. Пострадянські критики в контексті відродження тюркської ідентичності в країнах колишнього СРСР ставлять  його в один ряд з іменами киргиза Чингіза Айтматова та казаха Олжаса Сулейманова, натомість турецькі виділили йому чітке місце в правому спектрі, розділяючи літературу за політичними уподобаннями.  Він був нагороджений кількома великими літературними преміями, однак усі вони – ініційовані прихильниками правого табору, що загалом цілком зрозуміло. Як зауважує турецький літератор Іса Коджакаплан понад десять років тому:  «На нього сипляться нагороди одна за одною й у Туреччині, і за кордоном. Він надрукував у нашій країні двадцять одну книжку, і всі вони не раз перевидавалися. Дженгіза Дагджи читають.  Але щоб привернути увагу наших критиків, недостатньо лише писати романи. У них потрібно поливати брудом Турецьку державу й самих турків… Натомість він не тільки не робить цього… А ще й оповідає про Крим, кримських тюрків, їхню депортацію й російські утиски… Чи пробачається в нас таке? Цього більш ніж досить, аби про вас забули в Туреччині».

Хоча в тюркнеті про Дагджи можна знайти й чимало оптимістичніших відгуків. Наприклад, відомого тюрколога Ахмета Ерджілясуна: «Як на мене, Дженгіз Дагджи є одним із найвизначніших імен турецької літератури…» Або ж літератора-телевізійника Селіма Ілері: «… Він показав справжнє обличчя російського імперіалізму».

Також без перебільшення можна констатувати, що романи Дагджи останні двадцять років переживають новий сплеск популярності після повернення кримських татар на батьківщину. Його мемуари «Відображення» публікують у російському перекладі Аділє Емірової, а один із найгостріших романів «І вони були людьми» – кримськотатарською в перекладі поета Юнуса Кандима.  Оповідь  про те, як у довоєнний сталінський період  «хохо» – цебто росіяни, як їх називають герої твору, – поступово захоплюють кримськотатарські землі, змінюють до невпізнання та, по суті, руйнують колишній Крим. У відповідь на окупацію кримський татарин Бекір, головний персонаж «І вони були людьми», не без зрозумілої сучасному читачеві  патетики промовляє: «Не піду з цієї землі, не піду. Хай уся російська армія прийде, протопчеться по мені, потрощить кістки, хай розчавить і мозок, і м’язи, а я не піду, не піду з цієї землі».

І, нарешті, увінчується популяризація Дагджи доволі символічною екранізацією його твору «Страшні роки» саме на початку 2014-го та оголошенням конкурсу з боку кримськотатарського видавництва «Терджіман» на переклад та видання того ж роману російською мовою.

До слова, ось як згадує своє перше знайомство з письменником колишній глава меджлісу кримських татар Мустафа Джемілєв: «Ще 1965 року  я довідався, що книжки Дженгіза Дагджи зберігаються в московській бібліотеці імені Леніна. У каталогах містилися їхні назви та код із короткою нотаткою: «Дженгіз Дагджи Суварскі (цю вигадану прикладку до свого імені Дагджи використовував після війни), зрадник батьківщини. У Другу світову війну співпрацював з німцями, є такі книжки, писав на такі теми». Однак книжки зберігалися в таємному відділі. Їх можна було побачити, лише отримавши особливий дозвіл. Ми поговорили з Ешрефом Шемізаде (татарський поет радянської доби). Він написав якісь тези й отримав дозвіл від політбюро, бачив книжки, однак виписок зробити не зміг. Йому дозволили лише почитати їх під наглядом. Тільки згодом мені випало на долю прочитати книжки Дженгіза Дагджи».

Однак якщо Мустафа Джемілєв мав змогу ознайомитися з романами Дагджи турецькою мовою, то, на жаль, її не має український читач. І річ не тільки в тому, що Дагджи буде цікавий йому своїми калейдоскопічними описами колишнього Криму й долі його автохтонів, яка такт у такт перегукується з нашою. Для багатьох  несподіваними та близькими стали б і окремі згадки письменника про українців, як, наприклад, у романі «Ми пройшли цей шлях разом». В одному з фрагментів книжки, змальованому безпосередньо з часів служби в «Туркестанському легіоні», український офіцер Бойко навіть не приховує своїх утішливих  емоцій з приводу того, що потрапив у німецький полон, натомість наголошує: «Ми давно в полоні. Ми завжди були в полоні. А тепер врятовані!… Війна скінчилася для нас. Ми живі. Здорові. Головне – це жити!»

Досі незвично для нас, однак саме служба в «Туркестанському легіоні» разом із вихідцями з інших колонізованих народів та спогади про цей період надають особливої ваги в Туреччині постаті Дженгіза Дагджи. Та якщо за морем вони радше пробуджують неабияку цікавість і навіть захват, то в нині окупованому Криму ще кілька років тому стали причиною чергової люті татарофобів уже проти спочилого автора. Тільки завдяки безпосередньому втручанню Туреччини 2011 року прах письменника за кілька днів після кончини вдалося доправити з Лондона до Криму й похоронити на схилах його улюбленого Кизилташу.  У церемонії взяли участь міністри закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу та культури – Ертугрул Гюнай.

Сам же Дагджи за життя так ніколи й не побував у Криму відтоді, як покинув його. Заважали то хвороба дружини, то катаракта. Він також не раз переймався, що нерідко в ЗМІ більше говорять про його минуле, ніж про  творчість, але послідовно здійснював свою літературну місію оповіді про втрачену Батьківщину, що несподівано саме цього року набула нової актуальності. Дагджи писав і вірші; створив навіть одну драму російською мовою, проте, поза сумнівом, його основна авторська риса – уміння передати малознайомі ситому світу почуття вигнанця, нітрохи не зважаючи на те, наскільки таке письмо вдовольняє чужі смаки чи узгоджується з модними віяннями. У цьому водночас був і літературний аполітизм Дагджи, який, на жаль, не кожен турецький критик міг розгледіти. Натомість – розгледів простий читач, і далі захоплюючись Дженгізом Дагджи, вихідцем із терен сучасної України та ще одним із наших ключів – у сусідні й такі нагальні тюркські виміри.