Бути югославом: компас Міленка Єрґовича

Міленко Єргович. Срда співає в сутінках, на Трійцю / Пер. з серб. К.Калитко. - К.: Темпора, 2014
Міленко Єргович. Срда співає в сутінках, на Трійцю / Пер. з хорват. К.Калитко. – К.: Темпора, 2014

Вийшла українською така важлива річ.

На цю подію особисто я чекала вже давно і з багатьох причин. Найперша – це роман, без перебільшення, цілющий ледь не для кожної сучасної людини, надто в Україні, яка з екс-Югославією має так багато спільного болю та крові. Утім, спільність, виписана в романі, насамперед не геополітична чи культурна, а психологічна, емоційна, внутрішньолюдська. Але про все по порядку.

Говорити про цю книжку – означає так чи так намагатися збагнути, хто є головним її героєм. Сам Міленко Єрґович у передмові визначає головною героїнею дівчинку, «якої насправді немає», загиблу Срду Капурову, що її вбивство об’єднало й пов’язало між собою долі інших п’ятьох основних героїв і, що не менш важливо, однієї парасольки. Проте дозволю собі дещо розширити рамки авторського твердження й припустити, що головною героїнею є навіть не сама Срда, а її історія. А відтак – історія взагалі.

Історія – хай як знецінене було останнім часом в Україні це слово побутуванням у геть іншому контексті, протилежному до того, про який ітиметься далі, – це те єдине середовище, у якому здатен існувати письменник Міленко Єрґович та його персонажі. Присутність еглена-ефенді – традиційного мусульманського оповідача – помітна не лише в його романах, а й в оповіданнях та віршах. Ідеться про історію глибоку та вдумливу, укорінену в час, проте й порівнювану з мандрами, вже бодай тим, що вона, як і кожен класичний путопис, приводить героя й автора до відповіді. Часом – і «Срда…» тут не виняток – лише із цієї відповіді стає зрозуміло, яке саме питання призвело до появи історії на світ. Отже, говорити про «Срду…» означає ще й намагатися зрозуміти, яке питання розв’язує в такий спосіб її оповідач.

Історія Срди Капурової невіддільна від історій усіх без винятку інших персонажів і, уважно читаючи роман, у якусь мить неодмінно почнеш відчувати – чи то пак усвідомиш, що пов’язує їх між собою щось значно більше, ніж співпричетність до розслідування вбивства нікому не відомої дівчини-підлітка із невстановленим громадянством. А відстежуючи їхні долі – як, до речі, й гіпотетичну долю самої Срди – зрозумієш, що таким об’єднавчим фактором стала для них їхня власна чужість, із якою їх у той чи інший спосіб лишила в світі Югославія.

Чужість ця – у кожного своя, але від кожного невіддільна, що чимось нагадує печаль, яка приходить до одного з героїв, слідчого Ловра Бабича, разом із остаточним кінцем історії: «Ніби назавжди пропала електрика, а в морозилці на кухні лишилася маленька, недавно зарізана свинка. Теплі дні стоять, надходить літо, а печаль росте. Ніколи той сморід не вивітриться з морозилки і з кухонних стін. Отака була Ловрова печаль, важча від гіпсового корита, в якому він лежав і дивився в одну точку на стелі…». Інколи навіть здається, що це – єдине, що лишилося їм у теперішньому, повоєнному та післяюгославському житті, єдине, що могла запропонувати їм держава, у якій вони сформувалися, безпосередньо за життя та історично, внаслідок хитросплетінь найрозмаїтіших родинних історій; держава, якої більше немає на глобусі і без якої, хай навіть приватної, внутрішньої, вони виявляються нездатні існувати.

Їхнє чужинство, таким чином – у кожного своє, та все ж неймовірно спільне для всіх, – це їхнє засадниче, невитравне югославство. Югославом є Лазар Хранілович, серб, що враз і нестерпно важко усвідомив своє сербство в Загребі, яким він його уявляв; югослав і його батько Александар, що наприкінці життя неустанно бурмоче молитву, спрямовану в далекий і незбагненний Белград, намагаючись бодай у такий спосіб відчути його й себе, і зрозуміти, хто вони такі; югослав і Ловро Бабич, котрий за неписаними, радше ним самим завдяки власній чужості відчутими та сформульованими правилами загребського життя мусить відхиляти рахат-лукум і турецьку каву у домівках «тутешніх», корінних загребчан; і Іле Мажар, який, переживши у віці 14 років крах задуму всього життя й остаточно, назавжди усвідомивши себе як «слабака», зробив усе, щоб довести собі, що він може й має право бути сильним, таким чином у приватному порядку заново пропустивши крізь себе ввесь емоційний досвід воєнних Балкан і становлення вже зовсім нового типу югославської особистості – післявоєнної та посткомуністичної. Югослав і його начальник, Божо Лабаш, уся діяльність якого – що найвиразніше відображається в історії з менеджерською аферою Руді Махлера – є нічим іншим як спробою довести власне право називатися загребчанином; і Люциферо-Свєтлан, якого нове ім’я, попри всі сподівання, нітрохи не зближує з омріяним світом; і його мати Сенка, що своєю «блідою мовою з читанки» намагається приховати власну нетутешність; і Тома Ваха, котрий із найостаннішим загребським покидьком мусить розмовляти чемно, пам’ятаючи, хто він і звідки, згодом опановує мистецтво пристосовуватися й бути невидимим та проводить «обов’язкову для всіх тутешніх» каталогізацію гомосексуалів, сербів та євреїв, описану, до слова, не без ядучої, хоч і дуже мудрої іронії автора, такого ж чужинця в Загребі, як і всі його персонажі. Югославами є й інші, головні та другорядні герої роману. І всіх їх у їхньому югославстві, окрім чужості, об’єднує ще й страх слабкості й порожнечі, бажання наповнити власне життя змістом і смислами.

Зі страху, від якого нема куди тікати (а проте кожен із героїв повсякчас намагається від нього саме втекти), творяться всі їхні історії та історії пов’язаних із ними людей, хай і незнайомих, проте невіддільних одне від одного, мов щури, що міцно сплелися хвостами. Усі вони врешті-решт утілюються для кожного з них в особі загиблої Срди. Її історія, як справжня, так і вигадана кожним із головних героїв, стає для них дзеркалом, у яке самі собі вони виповідають власне життя. Поряд із нею існування кожного набуває того самого сподіваного сенсу: мертва дівчинка нізвідки стає, мабуть, єдиною, з ким вони почуваються не чужими, співпричетними. Парадокс? Очевидно, ні – бодай тому, що кожен, вигадуючи її собі, значною мірою населяє її собою. А звідси дивний висновок: рятуючись від власного чужинства, поряд із нею вони мимохіть пояснюють собі ж своє югославство. Отже, у якусь переломну мить саме Срда стає для них батьківщиною. Тією Югославією, якої впродовж усього життя вони так боялися й так розпачливо не зрозуміли.

Міленко Єрґович – надзвичайно уважний автор. Нічого випадкового в жодному його романі, оповіданні чи вірші немає. У «Срді…» насамперед невипадкова її структура: декілька частин, декілька іпостасей самої дівчини та виявів її історії корелюють із тією самою Югославією, її розшарпаністю, багатьма суперечливими точками зору на неї й на сліди, що лишила вона по собі. Натяки на це в тексті також не випадкові: так вигадана Срда постає в уяві Лазаря Храніловича, так її ймовірна біографія витворюється в уяві Іле Мажара в ході багаторічних спостережень, та Ловра Бабича під час роботи. Іншою, але так само несправжньою, постає вона перед Свєтланом і Томою. Воістину «деякі імена живуть бурхливішим життям, аніж власники, що колись їх носили» – невипадково лунає і ця ремарка, хоч і в контексті історії родини Прімісилів, вона, тим не менш, невіддільна й від двох головних героїнь – історії Срди та Югославії. Не випадкова в романі й уже згадана ядуча, майже фізично відчутна іронія, що вимагає читацької підготовленості, – іронія, зумовлена гострим болем від неможливості повернути й зрозуміти минуле, щоб таким чином знайти собі місце та пояснення свого життя в сьогоденні. Іронія як інструмент боротьби із собою та власною розгубленістю. Іронія ця виводить на рівень повноцінної дійової особи Загреб – місто гордовите, що не вміє ні прийняти, ані відкритися, місто, у якому ні себе, ні того, що привело саме тебе саме сюди, ніколи не вийде відчути й дослідити. Місто, що ніколи не зізнається, звідки родом воно само. У передмові до українського видання Міленко Єрґович пише, що подібна історія «могла б мати місце і в Києві, Львові чи Варшаві. Але й у Берліні, Відні чи Мілані». Це й правда, і ні. Не унікальна, доволі проста детективна фабула, уплетена, втім, у химерне мереживо локальних, суто балканських, югославських збурень, поворотів долі, особистих осяянь та відкриттів, творить історію неповторну і неможливу ніде, крім саме того місця й саме того часу, де вона зрештою відбулася. Срда та весь спектр нез’ясованих, непізнаних запитань, котрі здіймає її смерть, стає хворобою з описаного (до речі, теж не без гіркої іронії) в життєписі Свєтлана Андраші «Атласу смертоносних інфекцій» – хворобою творчою, що робить Югославію Югославією.

Єрґович також і дуже вдячний автор – вдячний усім, хто опиняється на сторінках його роману, – людям, містам, країнам, смакам, звукам і запахам – усім і всьому, що зрештою робить його саме ним. Удячний як той, хто, цитуючи його ж самого, «збагатився, відбираючи в них історії». Вдячність його виявляється передовсім в уважності до них і до найдрібніших деталей їхнього перебування у світі, серед яких, повторюся, немає жодної випадкової. Саме ця його вдячність забезпечує їм абсолютну, виняткову недаремність не лише в романі, а й поза ним, адже з них усіх зрештою твориться портрет минулої та сучасної Югославії, Хорватії й Загреба. Окрім того, ця вдячність поширюється не лише на персонажів, а й на колег-письменників, без яких у певному сенсі роману саме в такому вигляді не було б. Так, в епізоді з похороном Аміра Абаджича із життєпису Свєтлана Андраші вчувається деякий вплив «Облудників» Момо Капора – автора, до речі, зі схожим художнім та емоційним досвідом пошуку свого місця на просторах Югославії; одразу кілька героїв, дотичних до лікування Міркеца Мікаца з наступного розділу на якомусь відрізку часу нагадують чеховського лікаря Рагіна з «Палати № 6»; сама Срда Капурова має в собі дещо від дівчат із віршів Гарсія Лорки, що виспівують саети. Усі вони – і не тільки вони – автори трагічні, не завжди належно зрозумілі й дуже боляче відповідні своєму часові та простору. Удячний їм за те, що вони були і є, Єрґович розмірковує з ними разом і, як рівний, запрошує їх до своєї оповіді про світ, у якому все має свою, часто незбагненну причину й так само не завжди очевидний наслідок.

Урешті-решт Єрґович – не лише автор, а й персонаж свого роману: деміург, той самий, якому за давньою версією Джорджа Берклі, сниться ввесь світ. «Срда…» – роман надзвичайно особистий, тож і Югославія, відображена там, – у першу чергу та Югославія, до якої належить сам автор. Це – не комуністична машина, із якою передовсім асоціюють її назву, а радше міжвоєнне королівство Югославія, – чи бодай щось дивовижно на нього схоже. Цей образ Югославії, що деякими рисами скидається на ностальгійну для багатьох українців «бабцю Австрію», втілений у, можливо, найяскравішому, хоч і другорядному персонажі роману. Ідеться, звісно, про Франтішека Ваху, зі смертю якого незворотно змінюється світ його онука Томи, – модиста й капелюшника, зайду, «куфераша», чужого всюди – геть як усі інші персонажі й сам автор – і мовби позачасового. Він, як і часопростір, що його уособлює, – це такий собі острів Лапута; увесь його життєпис видається дуже особистим намаганням автора наблизити те, не ідеальне, але дуже внутрішньо своє й тому певною мірою утопічне королівство Югославія до дійсності, щоб таким чином знайти собі місце у світі тут-і-тепер. Особисте, Єрґовичеве Сараєво і Єрґовичева Хорватія – саме у цьому чоловікові, з усім його невідповідним ані часові, ані оточенню знанням і чуттям. Довершений естет, як і його персонаж, Єрґович, здається, виявляє у його життєписі істотне бажання показати себе – більш, аніж у будь-кому іншому з героїв; свою ж Югославію, про яку написано увесь роман, утілює в його передсмертній сукні. Так само, як і цей блакитний шовковий витвір мистецтва, що ціле життя був не лише естетичним, а й особистим камертоном Франтішека Вахи, і в останній день творця на землі виявився єдиним, що зумовило життя його генія, Єрґовичева Югославія – міжвоєнна, незбагненна й навіки втрачена – пульсує у кожному поруху мови та просить її висловити. Міленко Єрґович, сучасна людина родом цілковито звідти, робить це дуже природно; його стилю бездоганно пасує епітет «спокійний» – не легкий, але саме природний текст, який часом спостерігаємо в процесі самостійного, природного (у тому значенні, в якому вживав це слово автор «Природного роману» болгарин Ґеорґі Ґосподинов), болісного й не завжди гладенького росту, у якому звичні, щоденні слова вміщають у собі значно більше сенсів, аніж ми могли б уявити. Єрґович виписує свою Югославію, лишаючись собою, цілісним і пильним, до кінця. Таким, яким і має бути компас, що допомагає не згубитися поміж світів та ідентичностей.