Володимир Панченко: «Потреба висловлюватися про прочитане – вічна»

12345678Володимир Панченко  — український літературний критик, літературознавець, письменник, автор відомих статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук. Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2014). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів. Володимир Панченко – довший час головний редактор, а віднедавна – шеф-редактор сайту «ЛітАкцент», сьогодні святкує 60 років. «ЛітАкцент» якнайщиріше вітає свого доброго порадника й бажає здоров’я, нових успіхів і досягнень, а також миру й спокою довкола.

– Володимире Євгеновичу, Ви народилися у селі Демидівка на Одещині. Це село, як Ви згадували, розташоване на перехресті двох автотрас: “Київ – Одеса” і “Кишинів – Полтава”; повз нього “у чотири боки день і ніч мчали автомобілі, мовби віддзеркалюючи вічний клекіт життя”. Такий ландшафт, мабуть, “виплекав” у Вас любов до прислів’я: “Під лежачий камінь вода не тече”. А що ще є знаковим для Ваших рідних країв?
– Моя Демидівка розташована в балці неподалік від автобану за 155 км від Одеси у північний бік. Неподалік – Криве Озеро і знаменита Врадіївка (Миколаївщина), проте й до Молдови – якщо їхати на захід – недалеко. Та й до Кіровоградщини і  Черкащини рукою подати. І нижня частина Поділля близько. Так що в Демидівці – етнографічний, мовний і ментальний «мікс». У мові інколи трапляються полонізми (у нас, наприклад, не кажуть «бильце», а кажуть «поренче»!), а водночас жили в нас і молдавани, була навіть одна єврейська родина, щоправда цілком українізована. Усе це означає, що Одещина – дуже й дуже різна всередині себе самої.

3a

Ви запитуєте, чи отой вічний автомобільний рух біля мого села не спричинився, зрештою, до стихійної житейської філософії, яка передбачає любов до води, яка тече, і нехіть до «лежачого каменя»? Можливо. У кожному разі, мандрувати я таки люблю і динаміка життя, його вічний неспокій мене приваблюють.

– Відомо, що Ви закінчили філологічний факультет Одеського університету ім. І.Мечникова. І саме в Одесі під керівництвом Василя Фащенка написали свої перші літературознавчі статті. Які настанови Фащенка стали Вам близькими? І взагалі, в кого Ви вчилися безпосередньо й опосередковано?
– Я вступав до Одеського університету в 1970 р. Філфак тоді був вельми цікавим, оскільки мав зіркових професорів. Мовознавці Степан Бевзенко і Юрій Карпенко, наприклад, – це зірки в лінгвістиці. А серед літературознавців виділялися Василь Фащенко, Григорій В»язовський, Андрій Недзвідський, русисти Арнольд Слюсар і Степан Ільйов. Василь Васильович Фащенко був суперпопулярним у студентських колах. Як лектор він був просто неперевершеним. Не дивно, що і я потягся під його «крило»: ходив на гурток новелістики, писав під його керівництвом доповіді для засідань, курсову й дипломну роботи. А потім став аспірантом, писав дисертацію про стильові тенденції в сучасній (переважно 1970-х років) українській літературі.

У книгарні гуманітарного корпусу Одеського державного університету ім.І.Мечникова, що на Французькому (тоді – Пролетарському) бульварі. У центрі – Василь Фащенко
У книгарні гуманітарного корпусу Одеського державного університету ім.І.Мечникова, що на Французькому (тоді – Пролетарському) бульварі. У центрі – Василь Фащенко

Василь Васильович читав нам два курси: І половина ХІХ століття і українська література радянської доби. Він багато друкувався як критик, отож і його учні мали справу із сучасною літературою. Я також. Одну зі своїх перших доповідей, пригадую, я присвятив новелістиці Володимира Дрозда, його збірці «Білий кінь Шептало». Десь на 3-4 курсі почав друкувати рецензії і статті (спочатку в одеських газетах; одна з перших таких публікацій, між іншим, пройшла через руки Бориса Нечерди, який тоді працював у газеті «Комсомольська іскра»). З Фащенком, отже, пов»язаний мій інтерес до літературної критики. І ще: він заохочував до поєднання різних «інструментів» аналізу, зацікавлював нас психологією, соціологією, стильовим аналізом. Я був ретельним читачем багатьох періодичних видань, і не тільки українських. Це теж була одна з настанов Фащенка: цікавтеся широким контекстом, а не вузьким. З українських літературознавців, які мені були цікаві в студентсько-аспірантські часи, можу назвати імена Леоніда Новиченка, Миколи Ільницького, Анатолія Макарова, Михайла Стрельбицького (він теж був аспірантом Василя Васильовича, багато друкувався як критик, отже–  поруч був приклад творчої активності).

З одногрупником Олександром Бондарем
З одногрупником Олександром Бондарем

– В одному інтерв’ю Ви наголосили, що сучасна українська культура — це культура, яка намагається збагнути сама себе. І що коли брати її у великому історичному просторі – з давніх-давен до нинішніх днів – то можна сказати, що ми ще не до кінця усвідомлюємо, наскільки ми багаті в культурному сенсі. Отож чи можна вважати, що головною ціллю Вашої широко закроєної літературознавчої та культурницької загалом діяльностей є прагнення збагнути і представити іншим багатство нашого духовного спадку?
– Так, це правда. І я думаю, що науковцям не варто цуратися «популяризаторства». Ось зараз я дістав з полиці книгу Міхаїла Гаспарова «Занимательная Греция. Рассказы о древнегреческой культуре». Фахівець екстра-класу розповідає широкій читацькій аудиторії про культуру Давньої Греції. Ну й чудово! У нас щось подібне робить Валерій Шевчук, пишуючи про українську культуру й історію різних століть не так для спеціалістів, як для всіх, кому це цікаво. Мені також весь час кортить говорити «через голову» реєстрових літературознавців до ширшої аудиторії. Тому й пишу для «Українського тижня», для газети «День», донедавна багато писав для «ЛітАкценту». Це «популяризаторство», проте я тішу себе думкою, що й фаховий знавець якоїсь конкретної теми може знайти щось суттєве в тих статтях. І ще важливим є формат і стиль: короткі тексти читаються легше, ніж довгі; «людська» мова сприймається краще, аніж та, що пересипана суперважкою термінологією.

Студент ІІ курсу – Одеса, філфак, 1973 рік
Студент ІІ курсу – Одеса, філфак, 1973 рік

Від “Юрія Яновського” і до “Неубієнної літератури” – як мінялося Ваше розуміння цього багатства?
– Передусім, від 1988 року, коли вийшла книжка про Юрія Яновського, істотно розширилося коло імен, зріс обсяг історико-літературного матеріалу. Крім того, для літературознавців стали доступними інші методологічні можливості, методики аналізу. І це дало свій результат. У нашому літературознавстві з»являється багато цікавого. Назву бодай компаративістські праці Дмитра Наливайка, різнопланові студії Леоніда Ушкалова, дослідження Юрія Барабаша про Гоголя й Шевченка, книгу Оксани Забужко про Лесю Українку, «Невпізнаного гостя» Елеонори Соловей (про В.Свідзінського), есеї Костянтина Москальця й Віктора Неборака, дослідження Володимира Моренця про національні шляхи поетичного (українського й польського) модерну, книги львівських франкознавців і кулішезнавця Євгена Нахліка, «портрети» Віктора Петрова й Максима Рильського «пера» В’ячеслава Брюховецького й Віри Агеєвої, дисертацію Софії Філоненко про феномен «масової літератури», Вашу, пане Тарасе, монографію про «київську школу» в українській поезії, – та багато що можна згадати!

7q
Усе це разом працює на глибше наукове самопізнання української літератури різних епох. Важливо тепер максимально «вписати» її в широкий світовий контекст.

Ну і, звичайно, про «екстенсивний» вимір теж не варто забувати. Не все ще охоплено, більше має бути різних інтерпретацій одних і тих же явищ. Чи багато в нас монографій про Лесю Українку,  Миколу Зерова, Ольгу Кобилянську, Юрія Косача, Євгена Маланюка? Гай-гай… В архіві Інституту літератури зберігається епістолярний роман Ольги Кобилянської і Осипа Маковея, проте він і досі не опублікований! І хіба ж тільки він?  Саме тому я й думаю, що нашому літературознавству зовсім би не завадила здорова доза позитивізму…

– Свою найновішу книжку “Сонячний годинник”, де представлено двадцять чотири подорожі Україною, Ви завершуєте тезою про необхідність пізнавати себе як частку “живописної України” – тієї країни, яку свого часу прагнув пізнати Шевченко. В тих подорожах “пілігрима” що було для Вас найбільшим відкриттям?
– У подорожах зримо бачиш українську історію; вона відкривається людськими долями, ландштафтами, архітектурними свідченнями минувшини (хоча, на жаль, багато що не збереглося). Усе стає ближчим, зрозумілішим, ріднішим.

ІЗ Віктором Шишкіним. Щойно закінчилися вибори до Верховної Ради України. Кіровоград, 1990 рік
ІЗ Віктором Шишкіним. Щойно закінчилися вибори до Верховної Ради України. Кіровоград, 1990 рік

– Ваші широкі візії української літератури мусять наштовхувати на думки щодо загальних законів її розвитку. В чому вони полягають?
– Українська література – частина цілого, вона тісно пов»язана з духовним життям Європи, в ній так чи так дають знати про себе закономірності, характерні для літератури світової. Тому такими важливими є компаративістські студії. Якою цікавою могла б бути, скажімо, розвідка на тему «Генрік Ібсен і українська література»! У ній неминуче ішлося б про Лесю Українку, Володимира Винниченка, Наталю Кобринську… А за цією конкретикою проглядали б і загальні лінії розвитку письменства на рубежі ХІХ-ХХ століть.

Але це все – історія. Важливо подивитися також уперед. Вадим Скуратівський якось висловив думку, що час великої літератури закінчився разом із ХІХ-ХХ століттями. Ця теза варта дискусій. Можливо, література  й справді більше ніколи вже не буде володаркою дум, як це було сто-двісті років тому?

США, 2000 рік, із Леонідом Куценком
США, 2000 рік, із Леонідом Куценком

– Ви торкалися великої кількості авторів і тем української літератури ХІХ та ХХ ст. Однак у Вашому доробку суттєве місце відведено постаті Володимира Винниченка. Зараз, уже на певній дистанції до матеріалу, як би Ви стисло окреслити цю постать і її вагу в українській літературі?
– Думаю, що це один із найпарадоксальіших наших письменнників, такий собі Містер Парадокс. Страшенно суперечливий, він усе життя мріяв про сценарії щастя для всього людства, кожним своїм романом, кожною п’єсою щось пропонував для того, щоб людина змінилася (а відтак і людство також!), – і часто впадав у неймовірний утопізм. Як художнику йому дуже заважали політика, доктринертво. А між тим, саме з іменем Винниченка пов»язані найбільші прориви української драматургії: п»єси цього автора ставилися на головних сценах Європи!

Варто пам’ятати й про шалену популярність Винниченкових романів у 1910-1920 рр., про те, що його творчість серйозно вплинула на багатьох молодих письменників доби «розстріляного відродження».

Під час церемонії посвяти в студенти НаУКМА
Під час церемонії посвяти в студенти НаУКМА

Писати про Винниченка дуже непросто, адже треба тонко добачати у навмисній провокативності тверджень письменника їхню посутність. Що Вам допомагало тримати баланс у дослідницькому сюжеті книжки “Будинок з химерами”?
– Для дослідника дуже важливо не «закохуватися» в об»єкт свого дослідження, тоді й буде баланс. Треба тримати дистанцію. Я це завжди раджу своїм студентам і аспірантам.

– Ви писали про “роздвоєність” Винниченка між українською та російською літературами і критику такої роздвоєності з боку Лесі Українки, яка виявилася у драматичній поемі “Оргія”. Поміркованість Винниченка і максималізм Лесі Українки – що для Вас особисто є ближчим?
– Ну, слово «поміркованість» стосовно Винниченка не є точним, він якраз був дуже «крученим», імпульсивним. А щодо максималізму Лесі Українки – все правильно. Вона ще мала дар прозирання у майбутнє; мене цей її дар особливо вразив, коли я готував до видання її «Руфіна і Прісціллу», – можливо, першу європейську антиутопію.

З дружиною Людмилою та дітьми: сином Ярославом і донькою Олесею. 2012 рік
З дружиною Людмилою та дітьми: сином Ярославом і донькою Олесею. 2012 рік

– Натепер “ЛітАкцент” – найкращий сайт, присвячений українській літературі. Що потрібно, аби створити успішний літературний сайт? Поділіться, будь ласка, секретом успіху…
– Дякую за таку оцінку. Сайтом я безпосередньо займався п»ять років, тепер же він цілком «у руках» Ірини Троскот, з якою ми разом і починали проект. Коли берешся за щось подібне, важливо виробити певну стратегію. Свого часу я її не раз декларував. Ми з самого початку домовилися, що це не буде «тусовочний» сайт для своїх. Знали також, що поруч із новинками української літератури будуть представлені й новинки з інших літератур. Розраховували на те, що до нас прийдуть молоді автори (хоча й «старшеньким» залишали місце також)… Обдумали структуру контенту, розуміючи, що життя буде вносити корективи…

Це, здається, головне. Радий, що маємо досить велику аудиторію, що сайт – переважно молодіжний. Можливо, я й відійшов трохи вбік (залишившись шеф-редактором), аби не заважати іншим, молодшим… Я ж то розумію, що мій досвід може бути не тільки корисним.

Біля батьківської хати. Село Демидівка на Одещині, 2005 рік
Біля батьківської хати. Село Демидівка на Одещині, 2005 рік

– У передмові до збірника “Літературна дефіляда” Ви кажете, що за останні двадцять років іншою стала сама ієрархія цінностей. А які зміни відбулися в літературній критиці?
– Літературна критика поставлена перед необхідністю доводити свою потрібність і здатність бути актуальною. Вона, звичайно, змінюється, відмерли деякі її жанри, інтернетівський стиль життя спонукає до  більшої лапідарності. Але критика нікуди, зрештою, не подінеться: вона існуватиме до тих пір, поки існуватиме сама література. Адже потреба висловлюватися про прочитане – вічна.

– Відомо, що Ви зараз працюєте над книжкою про Миколу Зерова. Що зумовило Ваше звернення до цієї постаті і що зі сказаного неокласиком зараз актуальне для української літератури?
– Микола Зеров був чи не ключовою постаттю в українській літературі 1920-х років. Відома дискусія за участю Хвильового була, насправді, дискусією про Зерова (маю на увазі не прізвище, а явище). Зеров апелював до глибокої культури, до класичної традиції, а довкола було чимало шантрапи, яка, спекулюючи на ідеї «нового світу», тільки й могла пропонувати щось антикультурне… Оце і є головна колізія часу: зіткнення культури й антикультури. Хіба це не вічний сюжет, який, ясна річ, і до нас має стосунок?

– Хай добре працюється… Здоров’я та успіхів Вам…
– Дякую.

Розмовляв Тарас Пастух