Галичанин на Донбасі, Або несценічний Неборак

Віктор Неборак. Колишній, інший…: Автобіографічний текстиль. – Львів: Піраміда, 2013
Віктор Неборак. Колишній, інший…: Автобіографічний текстиль. – Львів: Піраміда, 2013

Чого можна чекати від книжки спогадів прокуратора Бу-Ба-Бу? Передовсім – славної історії групи Бу-Ба-Бу, розповідей про фестивалі і мистецькі акції, в котрих письменник брав активну участь, про «Крайслер Імперіал» і «Небо-рок», розповідей про той сценічний образ Неборака, до котрого ми звикли, про стосунки з іншими письменниками…

Жодного слова. Жодного слова про ейфорію Бу-Ба-Бу, майже нічого про літературну діяльність В. Неборака та інших представників пишучої братії. Персонажі «автобіографічного текстилю» – сусіди, друзі дитинства, приятелі-філологи, з котрими авторові доводилося орати педагогічну цілину на Донбасі, учні та адміністрація гірничого профтехучилища, родичі і, звичайно, дівчата (але лише ті, з якими перетиналися шляхи у сімдесятих – першій половині вісімдесятих). Більша частина книжки присвячена подіям тридцятирічної давнини і глибшим. Центральний у книжці текст – «Карбонітський щоденник», який автор вів у січні-травні 1984 року, коли відбував педагогічне заслання: викладав українську літературу в шахтарському містечку Золоте-1 (народна назва – Карбоніт). (До речі, в інтерв’ю письменник говорить, що книжка мала називатися резонансніше – «Галичанин на Донбасі».)

Що цікавого можна витягнути зі щоденника викладача ПТУ? Високоефективну методику викладання предмету? Характеристики учнів та викладацького колективу? Якісь закулісні інтриги у стосунках між першими і другими? Знову ж таки – майже нічого з цього у «Карбонітському щоденнику» немає. Бо це не педагогічний щоденник, а щоденник приватної особи. Постать викладача не вип’ячується з тексту, вона виступає нарівні з іншими якостями наратора: друзяки, кавалера, поета-початківця, галичанина-на-Донбасі. В ролях поета-початківця і залицяльника помітно нерішучість, наївність і смішні амбіції – те, що важко припасувати до Неборака, яким ми його знаємо в третьому тисячолітті. Інша річ – викладач і галичанин-на-Донбасі. В цих ролях головний герой щоденника постає цілком сформованою, дорослою особистістю – особистістю з власним баченням викладання предмету, спроможною відстоювати власні переконання і здатною встановити контроль над непіддатливою аудиторією.

Досить швидко зрозумівши, що за допомогою програмних творів класиків соцреалізму з донбаськими петеушниками порозуміння не знайти, викладач Н. ступає на стезю лібералізації навчального процесу: «Офіційно в нас будуть монстри соцреалізму, а неофіційно – мушкетери, пірати, шукачі скарбів та інші цікаві персонажі». І тоді з’ясовується, що в групі, де частина учнів числилася на обліку міліції, а дехто відбував умовний термін покарання, література все-таки може мати «грандіозний успіх». У цій «зраді» навчальним планам непрямо присутня оцінка соцреалізмові (не лише з боку викладача, а й учнів): адже факт зацікавлення окремими літературними творами (до того ж, із подачі викладача-«биндери») свідчить, що проблема літературної освіти полягає насамперед у навчальній програмі. До речі, «Карбонітський щоденник» містить і значно відвертіші, по суті, крамольні роздуми автора про суспільно-політичну ситуацію в СРСР. Якби Неборакові захалявні записи в той час потрапили на очі співробітникам органів, то могли би внести у біографію автора дуже неприємну інтригу. Одного короткого речення «Не люблю я партії» було би досить.

А так інтрига «Щоденника» полягає в тому, чи вдасться героєві перемогти обставини («не поїхати мозгами», як це зробила його попередниця, через нещастя котрої він, власне, й опинився в Карбоніті) і після завершення навчального року попрощатися з Донбасом. Кульмінація настає, коли раптово спалахує конфлікт між оповідачем та директором училища. Факт присутності кульмінації надає щоденникові певних композиційних рамок, структурної цілісності.

«Карбонітський щоденник» описує перший етап самостійного життя головного героя книжки. Все, що було до того, – дитинство, підлітковий вік. Попереду – дистанція дорослого життя. Дитинство й підлітковий вік описано відносно детально, хронологічно. Доросле життя – дуже скупо, хаотично: лише два короткі есеї. «Ключове слово» – один із тих «дорослих» автобіографічних нарисів – це переважно нашарування різночасових подій, пов’язаних між собою темою загрози особистому життю. В процесі ознайомлення з текстом складається враження, що він дуже аморфний, проте наприкінці читач має змогу оцінити його вишукану структурованість. Делікатна гра з міжмовною паронімією в підтексті дає підстави вважати цей твір і документальним, і художнім, і, зрештою, одним із найкращих у книжці. Ідіома «memento mori» на сторінках видання не згадується, але без усвідомлення її читач не досягне катарсису, як не досяг би поставленої мети головний герой, якби під час візиту у банківське відділення не згадав про море.

Завершальний нарис «Пес Джульбарс, светр і спортивні штани» теж позбавлений хронологічної монолітності, проте тут, на відміну від «Ключового слова», автор виводить читача з площини буденності й документальності й запрошує зазирнути в світ химерного, сомнамбулічного. Очевидно, такий поворот сюжету в книжці мемуарів слід сприймати як знак авторської самоіронії щодо його претензій на автобіографізм, але можна розцінювати і як натяк на метафізичну перспективу, з котрою раніше чи пізніше доведеться зустрітися. Книжка спогадів не є книжкою подій, бо спогадування хоча й має стосунок до реальності, та споріднене воно й зі снінням. Порпаючись у темних підвалах пам’яті, людина натрапляє лише на окремі фрагменти минулого і склеює ці фрагменти асоціативно. «Яким був номер нашого будинку на вулиці 16-го квітня? Не пам’ятаю. Вивітрився з голови, як і безліч інших речей» – так починається ця книжка. А завершується: «Виє сирена, яка виявляється мобільником, і я прокидаюся». Кінець спогадів (а водночас і кінець книжки) асоційовано з пробудженням.

Ви хотіли про сцену? Гаразд, є в цій книжці і сцена. Автор книжки знав, що відсутності сцени читач йому не простить. Сцен аж дві: наприкінці першого есею й наприкінці останнього. Дитяча мрія стати клоуном через кілька десятиліть втілилася, оповідач таки став на п’ятнадцять ворголівських хвилин майже клоуном, але втіху від того отримала тільки публіка («Двері за килимком»). В останньому ж есеї виступ оповідача на сцені ще більш кепський – тут уже задоволення не отримує ніхто. «…Публіка все голосніше стала виказувати незадоволення. Я продовжував: ланцюг був коротким, а рів – глибоким, задні лапи бідолахи Джульбарса не дотяглися до дна рівчака, і саме в такому завішаному вигляді пса знайшли зранку. Так чи так життєвий шлях Джульбарса раптово перервала газова модернізація… Ніхто мене вже давно не слухає, публіка масово покидає зал. А ще ж не дійшло до читання самого вірша»… Хтось, можливо, мляво усміхнеться над цим фіналом, але читач уважний, котрий в курсі, якими успішними були Неборакові публічні виступи і як артистично він декламує власні тексти, напевно не пройде повз описаний провал без зворушення.

Ігор Котик

Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та статей, рецензій, поетичних і прозових творів, що публікувалися в українських і польських літературних виданнях «Буквоїд», «Слово і час», «Сучасність», «Критика», «Twórczość», «Borussia», «Кур’єр Кривбасу», «Український журнал», «Львівське метро», «Четвер», «Березіль», «Книжник-ревю», «Дзвін»). Співавтор збірника «Критика прози».