Непевні «Світила» Елеанор Каттон

0Розрізнені факти перетворюються на досвід, а отже, входять до культурного багажу лише тоді, коли їх оформлюють у оповідь, нав’язуючи хаосові подій чітку мережу причиново-наслідкових зв’язків. Одним із найважливіших способів творення спільного культурного досвіду й пам’яті є романи. Чи не найуважнішими до зв’язку між знанням і оповіданням є, схоже, детективи і романи мандрів часу великих морських імперій. Детективи уважні до режимів оповідання і знання, бо вони майже завжди і майже за означенням змальовують тріумф раціональності, пізнаваності, намацальності логічних зв’язків і справедливого соціального ладу – і при цьому побудовані на незбігу між тотальністю того, що відбулося, й того, що відомо кожному із героїв у кожен конкретний момент. Ну а романи мандрів сплітають роз’єднані величезними відстанями території в цілісну ментальну мапу, зазвичай із чітко прописаною імперською ієрархією, змальовуючи і збільшення, і прагматично вигідну фальсифікацію знань. Детектив і роман мандрів «Світила» («Luminaries») Елеанор Каттон, останній переможець Букерівської премії традиційного формату (2014 року-бо до букерівських перегонів уперше допустять не лише громадян Співдружності націй, а й усіх англомовних авторів) – роман украй традиційний за формою й цілковито присвячений різним режимам пізнання: тому, як ми знаємо, і тому, як оповідання історій вносить лад до непевної, хисткої, ненадійної дійсності. Попри здобуття чи не найважлавішої відзнаки, на яку може сподіватися англомовний письменник, критика сприйняла «Світила» доволі прохолодно. Критики часто закидають цьому романові невиписаність характерів героїв, за яких неможливо переживати і з якими неможливо себе ототожнити; певною мірою, закид справедливий, проте текст – не про долі персонажів, себто узагалі не про те. (Ймовірно, саме у відповідь на ці закиди авторка роману Елеанор Каттон у інтерв’ю зазначає: «Я зауважила, що письменників зазвичай питають, що вони думають, а письменниць – що вони відчувають … Жінок рідше сприймають як серйозних мислительок, філософів, людей з інтелектуальними пристрастями».)

«Світила» – один із найдовших романів, що отримували Букера; при цьому в ньому майже нічого не відбувається. Гнаний родинною драмою і фінансовими неприємностями головний герой із Англії прибуває до Нової Зеландії, де збирається почати нове життя і допастися багатства, влаштувавшися золотошукачем. На нові береги він прибуває темної ночі, в бурю; він думає,  що бачив на кораблі привида, скривавлену примару з того світу, тож він квапиться до світлого теплого готелю – але й той прихисток примарний, бо у вітальні він зустрічається з гуртом місцевих чоловіків, що беруться розслідувати одне зникнення, один випадок шантажу і одне вбивство, що останнім часом потрясли це містечко. Далі в романі буде все, що передбачають умовності архаїчного сенсаційного оповідання (і особливості наркоторгівлі у Новій Зеландії у ХІХ столітті, і проститутки із золотим серцем, і передвиборча політична дискредитація, і багато дечого про золотошукачів) – але здебільшого у фрагментарних розповідях героїв, які встають і по черзі розповідають, що їм відомо. Те, що відомо їм, залежить від їхніх переконань, фаху, обраного жанру оповіді. Врешті, у роману навіть два рівноправні фінали – залежно від того, чи оправлені вони в жанр сентиментального роману чи в жанр виступу адвоката в суді, надані факти складаються у геть різні оповіді. Я не певна, чи якась із них є більш «правильною» чи «правдивою», аніж інша: саме їхня множинність вказує на залежність знань від оповідання, натомість кожна з них окремо довільна й не дуже важлива. Цю тезу повторено в романі кілька разів.

Почнімо хоча б із чудернацької форми роману, підпорядкованої тим самим винесеним до назви «світилам» – особистість кожного з героїв, що по черзі беруть слово, представляє один із зодіакальних знаків, а події кожного розділу підпорядковані певному положенню зірок, на честь якого й названо ту частину роману (скажімо, «Меркурій у Стрільці»). При цьому глибоке – чи бодай поверхове – розуміння астрономії для розуміння роману цілковито необов’язкове, себто ця жорстка структура, якій почасти підпорядкована оповідь, вказує лише на довільність структур, що задають форму наших знань, але залежать насправді лише від доброї волі оповідача чи слухача, а не закорінені в самі події, про які йдеться.

Такою ж довільною є й форма: «Світила» – роман украй традиційний, у славному дусі ХІХ століття. Розділи мають довгі, майже барокові підзаголовки (перший-ліпший приклад – «Розділ, у якому Гаскуань пригадує свою першу зустріч із хвойдою; кілька швів розтинають ножем; втома дається взнаки; а Анна Везерелл висловлює прохання»; чи, скажімо, «Розділ, у якому Меннерінґ, везучи Анну Везерелл до Каньєру, зауважує в ній нові риси – якусь жорстку відстороненість; це спостереження його внутрішньо розчулює, проте, коли він заговорить, за якісь три милі по тому, як вперше це помітив, говоритиме він без співчуття, бо за ту відстань він і собі став жорстким»). Навіть найм’якші прокльони цензуровано («damn» послідовно пишеться як «d—n»). Розлогі описи природи не мають самостійного семантичного навантаження і включені до тексту, схоже, лише для того, аби засигналізувати, що цей роман належить до жанру, де такі описи бувають: до романів мандрів у дусі ХІХ століття (згадаймо хоча б Жуля Верна), що виконували ще напівпросвітницьку функцію. Врешті, вони розширювали імперську географію, а «Світила» розширюють літературну географію, вводячи до неї маловідому Нову Зеландію ХІХ століття. При цьому авторка свідома проблематичних сторінок витоків цього жанру й оминає можливі провали: скажімо, маорі – туземне населенння Нової Зеландії – котрі не вважалися б навіть повноцінними людьми у ХІХ столітті, у «Світилах» мають повну суб’єктність і змальовані не через стосунки з англійцями чи своїм племенем (де можлива була б пастка наївного етнографізму), а в такому ж ненадійному сприйнятті себе, як і в решти героїв. Каттон навіть обігрує давній і неприємний колоніальний штамп: європеєць, прибувши на нові землі, не вважає за потрібне вивчити імена аборигенів і натомість їх перейменовує (мова і зокрема називання як влада). Коли це пробує зробити один із героїв роману, англієць, то маорієць дає йому натомість маорійське ім’я – й на тому, обмінявшись рівноцінним жестами, вони стають друзями.

Повторюваний мотив у романі – наголошення на тому, що знання про себе – це територія, де людські знання найменш надійні. У кожному розділі зустрічаємо нового мовця, тож розділ починається із розлогого опису цього персонажа, й зокрема опису того, як він осмислює себе сам. Часом авторка одразу вказує на похибки своїх персонажів («Як більшість надміру гарних людей, він ретельно вивчав своє відображення у дзеркалі і, певною мірою, найкраще знав себе зовні; у якійсь комірчині свого розуму він завжди дивився на себе іззовні … Ніби самість не мала стосунку до самості, а в дзеркала люди зазирали лиш для того, щоб підтвердити своє честолюбство, а акт споглядання себе не був таким тонким, непевним і постійно мінливим, як будь-який зв’язок між пов’язаними душами»; «Як і решта глибоко впевнених у собі людей, Тауваре охоче порівнював себе з іншими, маючи ці порівняння за найщиріші компліменти») – а часом уже читач зауважує розбіжності між озвученою на початку оцінкою й тим, яким персонаж постає протягом розвитку сюжету.

Безперечно, як уже зауважувала критика, ці перші сторінки розділів можуть виглядати надміру декларативними: можливо, й меншої кількості таких відступів вистачило б, аби продемонструвати задекларовану автором тезу: «Людину оцінюють за вчинками, за сказаним і зробленим, але ж людина оцінює себе за тим, на що вона здатна, що вона могла б зробити, могла б сказати – а ця оцінка завжди обмежена не лише масштабом уяви, а й постійно мінливою мірою сумнівів і самооцінки». Але навіть задовгі відступи врешті вписуються у центральний мотив роману: відоме лише те, що розказане (і лише від вибраної форми оповіді залежить, що саме буде відомо); отже, й ідентичності героїв проступають – невиразно, як із каламутної води – крізь пласти різних розповідей, не конче сумісних між собою.

Архаїчний стиль уможливлює велику лінгвістичну винахідливість – і з цілими пластами маловживаної лексики, що відійшла в минуле разом із реаліями, які мала позначати, і з можливістю писати афоризмами, не знічуючись і не озираючись на потребу поверхового реалізму, хоча в житті люди, може, афоризмами й не мислять («Кімнату Муді умеблювали дуже приблизно, ніби для пантоміми, де одним-однісінький стілець мусить передати цілу обстановку великого, багато умебльованого дому»; «Він завжди поводився бездоганно, й внаслідок того в ньому було мало співчуття»; «У любові Клінч завжди поводився по-материнськи, адже в людській природі – давати те, що найбільше хочеш отримати»).

«Світила» справді подекуди задовгі, а подекуди розпадаються на фрагменти, які тримаються купи завдяки спільній концепції, але не роблять читання легким. Віддаючи Букера саме йому, жюрі винагородили радше ескіз до будівлі, аніж завершену споруду; проте складно заперечити, що план був і елеґантний, і амбітний.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш