Зі щоденника

Володимир Діброва
Володимир Діброва

Дуже часто полегкість приходить до нас не від контакту з Високим чи Прекрасним, а від якоїсь дрібної гидоти.

Якби я вів щоденник, я б туди обов’язково занотував цей парадокс. Я б описав, як сьогодні, 8 серпня 2014 року, в перерві між заняттями, поспішаючи до кав’ярні, я перетинав подвір’я Гарвардького університету, і як назустріч мені траплялися виключно китайці. Судячи з їхньої поведінки, це були привчені до гуртового життя туристи з Китайської Народної Республіки. Вони трималися купками і кожен був озброєний фотоапаратом, чудо-телефоном, планшеткою, мікро-комп’ютером чи іще бозна-яким електронним причандаллям. Вони знімали себе й одне одного на тлі бібліотек, учбових корпусів, адмінбудівель, меморіальних табличок, дубів та зухвалих білочок. Вони застоювали довгу чергу перед пам’ятником Джону Гарварду, щоби увіковічити той момент, коли вони торкаються його бронзового черевика. (Є тут така традиція, щось на зразок прикладання до мощів.)

Подвір’я смикалося і гуло від їхнього гелготу. Якби я знав китайську, я б, мабуть, почув такі фрази, як “а от у Сингапурі автобуси більші” або “ну а ж тут у них туалет?”, або “як на такі гроші це – дуже вигідна екскурсія”. Але я не володію китайською, тому я просто дратувався від звукових перепадів і пташиних інтонацій.

А дарма. Ці люди мені не загроза, вони навіть не кидають на траву сміття, вони тут – щоб ковтнути трохи екзотики і повернутися у свій мурашник.

Якби я вів щоденник, то з нього можна було б зрозуміти мій стан. Через події в Україні вже десятий місяць я не можу ні спати, як колись, ні навіть дихати. І це ж я тут, серед доглянутих газонів і невидимих, добре змащених пружин, на яких тримається цей рай. А що ж казати про тих, хто у цю саму мить гине по буєраках, посадках і серед полів обгорілих соняшників? Якби я мав хоча б краплю розважливості, то я, навпаки, мусив би радіти, що це – не десант російських туристів, а мирні китайці. Бо чи зміг би я тоді стриматися і не вихлюпнути на них те, що клекоче в мені? Весь цей тягар огиди, розпачу, гніву та безпорадності.

Окремо від юрби, за кілька кроків від бібліотеки імені Вайденера, ніде не поспішаючи, човгала молода китаянка. Видно, відбилася від колективу. Моя голова зразу ж зафіксувала, що тут щось не те. Інші китайці мали шкіру кольору будівельного піску, а ця була більш засмагла. В її обличчі не було й натяку на зосередженость та націленость на мету, яка весь час пхала вперед її одноплемінців. З її шиї не звисала японська фотокамера. Й замість звертати увагу на пам’ятки культури, вона втупилася у свій смарт-фон і спроквола тисла на екран, немов намагалася розчавити стрибучу блоху.

Моя голова ще не встигла обробити ці враження, як десь згори пролунав голос, який російською мовою запитав: ”Ти можеш сюда подняться?”

З високого гранітного парапету бібліотеки імені Вайденера якась дівчина (обличчя не можна було розгледіти, бо там як раз зависало сонце) зверталася до смаглявої китаянки.

Та, не підводячи голови й не відриваючися від кнопок, бовкнула їй: “Пашла нахуй.” Не зозла, а ніби між іншим, замість “не хочу” чи “нє-а”.

Й мені чомусь зразу ж полегшало. Не те, щоб із моїх плеч зняли плиту, ні. Її лише підважили. Але цього було достатньо, щоб я міг тягнути далі.

Саме в такі моменти розумієш, як добре знати іноземні мови.

Серпень 2014