«Людина чорного ходу» Салман Рушді

1

Його перший роман «Ґрімус» пройшов непоміченим, зате вже друга книжка, «Опівнічні діти», з її індійською екзотикою, принесла Салману Рушді Букерівську премію. Західним читачам подобались орієнтальні мотиви, тож він спробував виправдати очікування, і видав третій, «пакистанський» роман «Сором».  Але поза літературними колами його однозначно почали впізнавати лише після четвертої, найгучнішої, книжки. Саме роман «Сатанинські вірші» підніс Салмана Рушді на вершину слави і водночас ледве не вкинув його в найглибше провалля. Утім, він таки випірнув на поверхню ще з кількома романами, і нарешті у 2012 році наважився розказати свою історію. Історію про те, як успішний письменник Салман Рушді може перетворитися на «людину чорного ходу» Джозефа Антона, котра для поліції буде просто Джо. Не кожен поліціянт читає Конрада і Чехова.

Книга спогадів «Джозеф Антон» вийшла у Видавництві Жупанського вже за два роки після публікації оригіналу. Цей текст – саме те, що треба, якщо маєте намір провести чверть життя зі скандальним письменником-зіркою. Та ще й з таким, котрий перебуває під захистом поліції та із забороною будь-якої публічної діяльності. Недолік українського видання, безперечно, в тому, що пропущений, так би мовити, ключовий хід – роман «Сатанинські вірші» досі не перекладений в Україні. А без «Сатанинських віршів» не було б «Джозефа Антона». Тому аби зрозуміти, що до чого в цих більш як 700-сторнікових спогадах, просто необхідно прочитати «Сатанинські вірші». На щастя, і оригінал, і переклад роману мовами сусідів доступний у мережі.

Рушді детально розповідає передісторію свого остракізму. Детально, аж занадто, зупиняється на початку кар’єри, коли молодий письменник червонів у присутності Сьюзен Зонтаґ та Чеслава Мілоша. У цій передісторії, здається, для Рушді дуже важливо показати звичайну людину, «приватного Салмана», доки він ще не став «публічним Рушді», як скромного і працелюбного письменника, для якого успіх – винагорода за старання і сумлінну працю.

Передісторія завершується, коли раптом з очей звичайного письменника зривають пелену – і перед ним постає Реальність. Реальність, яку він навів на себе власним письмом. Тому любителі шукати таємні зв’язки усього з усім із задоволенням знайдуть тут доказ того, як порух письменницького пера на одному кінці планети викликає політичну бурю на іншому. Але з чого здійнявся весь ґвалт?

Салман Рушді писав «Сатанинські вірші» чотири роки. «Перегодя, коли люди спробували звести її задум до «образи», йому хотілося відповісти: «Та я можу ображати людей значно швидше!». Наприкінці 1980-х вже впевнений у собі письменник з іменем та репутацією неповторного «голосу Індії на Заході», Рушді добре розумів, що хоче сказати в «Сатанинських віршах». Виявляється, «після двох романів, у яких ішлося безпосередньо про історію Індійського субконтиненту, він розцінював цю книгу як значно особистіше внутрішнє дослідження, як першу спробу створити річ із власного досвіду переселення і трансформації». Еміграція, невкоріненість, спроба стати своїм у традиційно зверхньому інтравертному «благословенному Лондоні», – це пережив Рушді, коли ще підлітком переїхав до Британії. Ці автобіографічні моменти він приніс у роман та змусив пережити і двох центральних персонажів, індійського актора-суперзірку Джабраїла Фарішту та британізованого індійця Саладіна Чамчу. Один із яких, до речі, набуває янгольської еманації після авіакатастрофи, а інший – диявольської. Проте добро і зло не буде однозначним, інакше це не був би роман кінця ХХ ст. І поки що – нічого страшного. Але необережний Рушді, котрий виріс у світській вільнодумній родині, де «Святе Писання можна не тільки досліджувати, але навіть і виправляти», дозволив собі погратися з історією однієї з центральних світових релігій. І найгірше – змалював у романі ще й похмурого бородатого Імама у вигнанні,  котрий – ну хіба може бути прозоріший натяк? – з’їв власну революцію.

І якщо не сам іранський аятола Хомейні зауважив непристойні натяки в книжці британсько-індійського письменника, все-таки знайшлися ті, хто підказав старіючому Імаму, де ховається ворог. Тож в ісламському світі роман швидко став «сатанинським», як і його автор. Найлютішими ненависниками виявилися ті, як це нерідко трапляється, хто «Сатанинських віршів» далі обкладинки не читав.

Але що це за вірші і чому – сатанинські? Сам Рушді дізнався про цей епізод із життя пророка Мухаммеда в університеті, вивчаючи курс «Мухаммед, повстання ісламу й раннього халіфату». Це рядки, в яких згадуються три язичницькі богині, що їх нібито нашепотів Пророку диявол. Згодом вірші були змінені, Коран очистився від сатанинського одкровення, а Мухаммед зрікся спокуси і пройшов випробування, як і належить Пророкові.  Цю історію Салман Рушді подав, аби, за його ж словами, показати боротьбу молодої релігії за існування. Ця релігія йде на компроміси, пророк робить кроки назад, вагається, але завдяки цим випробуванням міцнішає. Тоді як мулли побачили в цьому та в інших епізодах, де фігурував Махунд-Мухаммед, однозначний плювок у бік ісламу.

«Сатанинські вірші» першою заборонила Індія, вже за два тижні після публікації роману в Британії.  З’явилися перші погрозі та бомби в офісах видавництв, а наприкінці року газети вже висвітлювали демонстрації із гаслами «Рушді, не смерди» та «Рушді, проковтни свої слова», а найбільша британська книжкова мережа зняла «Сатанинські вірші» з полиць 430 книгарень. Далі – гірше. На початку 1989 року в ході демонстрації проти роману в пакистанському місті Ісламабад гинуть п’ятеро протестувальників. Про це доповідають тому таки «бородатому Імаму», аятолі Хомейні, який за логікою «через цю книжку гинуть правовірні» 14 лютого 1989 року оголошує фетву: «Сповіщаю гордий мусульманський народ усього світу про засудження на смерть автора книжки «Сатанинські вірші», а також усіх, причетних до видання тієї книжки». І поки Салман Рушді, переконаний, що живе у світському раціональному світі, не міг повірити, що усне розпорядження такого характеру може реально вплинути на його життя, релігійний світ уже встановлював правила дискусії.

Фетва іранського аятоли поклала початок 12 рокам ув’язнення в ім’я безпеки, до якого змусила Рушді британська поліція. Тоді ж почав створюватися «сатанинський Рушді». І весь «Джозеф Антон» фактично є послідовною оповіддю про роки перебування письменника Салмана Рушді під особливим наглядом британської поліції до 2002 року. А протягом цього часу правовірні, від авторитетного серед ісламістів Сліпого Шейха Омара до іранських селян з узбережжя Каспійського моря, пропонували винагороду за голову Рушді. А сам письменник мусив ховатися під столом від сусідського чабана або панікувати, що його може впізнати сантехнік.

«Джозеф Антон» – це також книжка про те, як текст із літературного твору перетворюється на каталізатор міжнародної політики, а сам автор не має над ним ані найменшої влади. Рушді стверджує, що спершу «Сатанинські вірші» сприйняли зацікавлено та навіть прихильно в середовищі літературної критики. Головне, що для письменника важливо, – його сприйняли як роман, і розглядали відповідно до статусу літературного твору. «Невдовзі літературні розмови потонуть у какофонії інших дискурсів – політичних, релігійних, соціологічних, постколоніальних, а цінність роману, його серйозні мистецькі наміри видаватимуться чимось легковажним і невартим уваги. Книжка про міграцію і трансформацію особистості, як вона задумувалася, потрохи зникала, а на її місці поставала інша, майже неіснуюча. Книжка, в якій Рушді обзиває брудними словами Пророка та його сподвижників». Тоді як нападники не цікавилися художньою якістю створу. Письменник підкреслює – фундаменталістська лють спрямовувалася насамперед проти вигаданого, уявного твору. Як
доказ Рушді згадує історію, як вже наприкінці фетви під час однієї з презентацій до нього підійшов хлопець і зізнався, що брав участь у демонстраціях проти «Сатанинських віршів». Тепер молодий чоловік вибачався, тому що нарешті прочитав книгу і не побачив у ній нічого вартого осуду.

Важливою темою спогадів є факт роздвоєння письменника Салмана Рушді на «приватного Салмана» та «публічного Рушді». Поки «приватний Салман» виховував сина, з’ясовував стосунки з жінками та намагався працювати над новими творами, у різних куточках світу спалювали опудала «публічного Рушді» і закликали «сатанинського» письменника покаятися. Судячи зі спогадів, Салман Рушді дуже добре усвідомив пастки інформаційного суспільства і щелепи медіаіндустрії. Можна припустити, що відчув Рушді і нестерпної ваги відповідальність, уявляючи собі «найбільшу піраміду в місті Ґіза, перевернуту догори дриґом,  з верхівкою, встромленою в його шию», та моральну дилему – чи варто писати, якщо написане тобою може ТАК вплинути на світ?

Хто знає, замислюється Рушді, може, якби перша стаття про «Сатанинські вірші» в Індії не називалася «Недвозначна атака на релігійний фундаменталізм» і не закінчувалася словами «Сатанинські вірші» майже напевно викличуть лавину протестів», не покотилася б снігова куля зойків ображених правовірних? А якби цю лавину вдалося спинити ще на початку, то вже напевно лишилися б живими японський перекладач роману Гітоші Іґараші, а італійському перекладачеві Етторе Капріоло та норвезькому видавцеві Вільямові Нюґору вдалося б уникнути замахів на їхнє життя. Хоча і сам Салман Рушді має розуміти, що агресія мусульманських фанатиків не є безпосередньою відповіддю на роман, а значно складнішим явищем. На місці письменника Рушді з його романом міг опинитися – і опиняється регулярно – будь-який інший письменник чи письменниця, кінематографіст, правозахисник, художник чи просто скептик.

Реальне насилля у відповідь на слово стало не єдиним проривом реальності, яка відкрилася Рушді після публікації «Сатанинських віршів». Письменник зрозумів, що його особиста безпека більше не є його приватною справою, адже відтепер він належить міжнародній політиці. Зважати на ліванських заручників та британського підприємця в Тегеранській в’язниці, а також на тих людей, які могли б постраждати чи загинути у випадку спроби вбивства самого Рушді, – ось що відтепер має значення. Важив також страх. Хоча сам Рушді роками повторював, що його крижка не містила нічого критичного щодо ісламу (але мусульманські лідери, котрі так себе поводять, таки заслуговують на критику, додавав він), ісламський світ вважав інакше. Так задовго до 11 вересня Рушді зрозумів, що у світі існує реальний страх. І розділив людей на стійких і наляканих. Себе відносив до перших.

Тому «Джозеф Антон» – це текст про вірність принципам, сміливість та любов. Про видавців, які не злякалися, про друзів, які не зрадили і про особистість письменника, який наважився писати далі. «Цінність твору полягає в любові, яку він народжує, а не у ненависті», – просто і, можливо, занадто очевидно написав Салман Рушді. Але після книжки «Джозеф Антон» просто віриш цим словам, розуміючи, що саме так і є.