Історії з країни Гірших

Зємовіт Щерек. Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян. – К.: Темпора, 2014
Зємовіт Щерек. Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян. – К.: Темпора, 2014

Краківський антрополог, а за сумісництвом репортажист із Кракова Зємовіт Щерек написав книжку, у якій спробував показати Україну такою, якою її – на його думку – хочуть бачити поляки. А саме – дикою, розхристаною, анархічно-алкогольною. Але попри цю нешляхетну щодо свого народу мету, в цьому тексті головне – симпатія до України, вона відчувається навіть тоді, коли головному героєві дуже непереливки.

Ця книжка збіркою охудожнених репортажів із різних куточків України – від Мукачева і Львова до Буджаку, Запоріжжя й Бахчисараю. Охудожнених – це, може, надто м’яке слово до того, в чому Щерека, чи то пак його героя можна запідозрити – у ґонзо-журналістиці, себто надмірному накручуванні емоцій та вигаданих сюжетах. Але, як каже Зємовіт, «він – то не я». Себто Щерек наділяє свого героя право бути очорнювачем України; зрештою, один із розділів книжки десь так посередині чтива саме тому й присвячений – визнанні власних гріхів побрехеньок перед Україною. Натомість сам автор щиро вважає, що більшість поляків так – їздять в Україну позбуватися комплексу власної ущербності, а якщо не їздять – то читають репортажі з такої собі країни Гірших за них і теж упиваються власною ліпшістю. Втім, попри таке авторське визнання в добавлянні художнього вимислу, чомусь і в українського читача складається враження, що все описане у книжці – чистісінька правда. І ось чому.

Читачка цієї книжки, що завітала на розмову із автором до київської книгарні «Є», сказала, що не вірить у те, що хтось міг вчепити замість хвіртки до двору дверцята від камазу. Як на мене, ця пані явно не заглиблювалася ніколи ані в нетрі малої Одеси, ані «шпаківників» приморського Криму, ні в гниднички (даруйте неполіткоректність) єврейської забудови містечок Поділля. Бо там такий вид емоцій як здивування варто відключити як даність. Також, я переконаний, що цій пані не спало би на думку займатися сексом у туалеті електрички, але ж не факт, що цього ніхто інший не робить. Навіть з урахуванням, за словами Щерека, «елементів місцевого колориту» в тих туалетах. Ще один гість київської презентації, поляк, сказав автору, що ніколи не чув, щоб поляки в Україні пили бальзам «Вігор» (який є в книжці вірним супутником головного героя). «Вігор», як виявляє згодом автор, допомагає чоловікам із потенцією (що не дає йому приводу прощатися із «ліком»). Охоче вірю, що пили, бо мої польські знайомі шукачі української автентики по аптеках не бігали, але запаси бальзамів «Дністер» та «9 сил» по найближчих магазинах спустошували. У кожного бо свій досвід.

Чи важко повірити в бажання українських [з натяжкою] поляків заробити на співвітчизниках із Польщі? Анітрохи. Щерек розбиває їхню нещирість у пух і прах, змальовуючи по черзі «ліцензовану польську організацію, яка має монополію на оренду квартир поляків для поляків» у Львові (тут якраз маємо справу з певною гіперболізацією, але явище львівських екскурсоводів «для поляків» існує й процвітає); збіднілих поляків Сиробжицьких з-під Станіславова (Франківська), які дозволяють сісти за стіл лише представнику «шляхти»; зграї «польських» дітей, які бігають перед входом на Личаківський цвинтар, випрохуючи у туристів з Польщі гроші, бо ж маму «побили, українці вбили». Таких аналогічних я бачив побіля іншого польського некрополя – у Вільнюсі на Росса. Щерек описує туристів із Польщі так: «…ті з автобусів розкошували цим «дай, пан». Вони почувалися як паниська. Більшість, мабуть, уперше в житті. Раз вони давали, раз ні – панський каприз показували».

Погорда, із якою наш автор пише про земляків із великих білих автобусів-личинок, це погорда «плецачника» (тут: туриста із рюкзаком за плечима) до «цивілізованих» туристів «усе включено». Власне, з погляду плецачників написано цілу книжку. Туристи «усе включено» з пошукованого «дикунства Сходу», а ми для Польщі є власне вже тим аморфним і демонізованим Сходом, можуть зауважити хіба тарганів у пострадянських львівських готелях. Плецачник не боїться лізти в гущу подій, для нього основним є «бухнути з руським», – саме так пізнається правда життя на Сході і відчувається атмосфера. Так доля носить нашого героя Мордору по барах галицької провінції, на кілійський берег Дунаю («у нас кордон є чимось природним, а тут збоченням»), і – о Матір Божа Ченстоховська – на проспект Леніна в Запоріжжі! («кільканадцятикілометрова колода, що впала в заболочений степ»). І якщо «цивілізований турист» приїздить в Україну побачити «рештки польської культури, зіпсуті цими варварами» (це мої слова, Щерек же пише про це так: «Шульц не прожив би в сьогоднішньому Дрогобичі ані хвилини. Він не чекав би на гестапівців, а сам би двічі вистрілив собі в потилицю»), то плецачник почувається в у хардкорі як риба в воді, саме його він в Україні шукає.

Окрім реальних і напіввигаданих історій, що стосуються подорожей із пляшкою бальзаму «Вігор» українськими роздовбаними дорогами, Зємовіт Щерек торкається й серйознішої тематики, опрацьовує яку не кабінетним, а польовим методом. Себто їде і спілкується із тими, хто може йому дану проблему пояснити. Оскільки книжка писалася польською ще до Майдану 2013-2014, окупації Криму і війни на Донбасі, то найбільш проблемними регіонами в плані сепаратизму авторові «Мордору…» видавалися Закарпаття, Крим і Галичина. Щодо Криму, то після опису ночівлі героя на квартирі у Кацапа і Хохлушки в Бахчисараї, після відвідин сцени екзорцизму і запиття її горілкою в алуштинському храмі Всіх Кримських Святих (така існує насправді!) увесь кримський сепаратизм уявлявся як варнякання п’яного матроса, на яке не варто звертати уваги – минеться. Хто такі «зелені ввічливі чоловічки» і що таке «вата», на той момент не знав ніхто.

Галицький сепаратизм в оповіді Щерека зводиться до інтелектуальних розмов у львівських кав’ярнях з портретами Франца-Йосифа («Зелена карафка», алюзія на реальну «Під синьою фляшкою»). Його висновок щодо цих ресторанних забав: «Вони цмулили львівські наливки і чубилися з приводу того, варто кирилицю замінювати латинкою, чи все-таки не варто. Вони милувалися пречудовою формою літери «ї». Вони не були спроможні нікого взяти за чуба. Себе – теж ні. […] по суті, жодного західноукраїнського сепаратизму не було. У дисертації та статтях я мусив напускати туману, скільки влізе». Такий безжальний висновок був як відповіддю львівським інтелектуалам, яких автор щиро любить, але також різного штибу людям на схід і на захід він українського кордону, котрі воліли би бачити Галичину поза Україною – в складі Польщі чи самостійну, але без її прив’язки до Києва й України. Майдан висновок Щерка підтвердив – для галичан Україна була й буде цінністю.

Ще одним «розчаруванням» для любителів покопатися в українській єдності стане репортаж Зємовіта Щерка із Закарпаття, куди він за порадою краківських знайомих поїхав шукати «русинський сепаратизм». Із репортажу польського антрополога виникає, що проблема насправді дута. Він поспілкувався і з ідеологами руху (як здогадуємося, із отцем Димитрієм Сидором («піп Іван»), та з особою зашифрованою під зміненим іменем Сидорчук), і з простими людьми, які мали бути тими «русинами». Про о. Сидора та про його наміри краще скаже опис збудованого на московський манер собору Христа Спасителя, де ідейник служить: «…гігантську церкву з банями, як позолочені цибулини, вирощені на якихось фантастичних добривах. Церква була фарбована в чорний, золотий і рожевий колір. Вона була настільки великою і бридкою і так не пасувала до цього старого, елегантного Ужгорода, що аж хотілося плакати. І якраз саме там приймав піп Іван». Розмова із «Сидорчуком» звелася до меланхолійного плачу за центральноєвропейськістю, а місцевих русинів вочевидь являла молодь: «У готельному барі дівчата вдавали холодних сук, а чувачки – бандитів. Усі були в своїх ролях настільки переконливими, що – я був певен – вони насправді вірили в цю сучість і бандитство». І навіть пошуки угорського сепаратизму завели автору в тупик – угорцям було добре бути угорцями тут, а не в Угорщині.

«Що ближче я підходжу до кордону, то сильніше стикаюся із тим, що Вячовскі назвали «збоєм у Матриці»». Цю фразу, якою Зємовіт Щєрек закінчує закарпатський репортаж, можна було би винести у мотто цілої книжки: тим, хто приїздить в Україну заспокоїти свої стереотипи, варто щомиті бути готовим до «збою у Матриці».

Роман Кабачій

Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор