Сам собі ілюзіоніст

Андрій Дрозда
Андрій Дрозда

Того року, коли в нашу літературу прийде Великий Роман, на небі будуть знаки – кривавий місяць і хвостата зоря. І ті, що вже не раз писали про Його прихід, побачать тоді Його серед хмар із великою потугою і славою. І всі книги відкладуть вони, звернувши очі до Нього, і скажуть: «Сьогодні збулося Писання!».

Сучасна українська література намагається подолати комплекс Великого Роману. Багаторічна відсутність такого тексту стає причиною періодичних неврозів серед письменників та критиків, і, як наслідок, кожна більш чи менш вдала спроба написати роман призводить до передчасних заяв про успішне подолання хвороби або принаймні суттєве покращення здоров’я пацієнта.

Така ж доля спіткала і роман «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Ще під час Форуму Видавців спраглі і зголоднілі читачі розкупили увесь перший наклад, а по тому почали захлинатися суперлятивами у стрічці фейсбука. Роман уже порівнюють із текстами Нобелівських лауреатів – Ґюнтера Ґрасса і Джона Максвела Кутзеє. Блискуча компліментарна рецензія Євгена Стасіневича ще більше розігріла інтерес до нового роману, що миттєво став подією літературного року в Україні. Однак жодна з прочитаних рецензій на «Фелікса» не дає ясної відповіді на важливі питання: до якого жанру належить цей роман? для якого читача він написаний? і врешті, в чому полягає його «знаковість» і «першорядність»?

Озвучені маркери «психологічний», «психоаналітичний», «історичний» більше нагадують відомі спроби сліпців описати слона. Маркер «мелодрама» видається мені ближчим до істини, однак і він є лише частиною відповіді. В цьому сенсі «Фелікс Австрія» стає проблемним романом для сучасної української критики, оскільки відкриває як її здатність і навіть охоту хвалити книгу, так і помітне небажання аналізувати і критикувати її. В загальних обрисах ситуація, пов’язана з романом Софії Андрухович, чимось нагадує галас навколо роману Юрія Винничука «Танґо смерті», який і видавець, і критики подавали саме як першорядний, мало не шедевральний роман. Тоді теж були порівняння з боргесами та іншими еками. Сьогодні чи не найбільш стриману реакцію щодо «Фелікса» висловлює сама авторка роману. В інтерв’ю Євгенові Стасіневичу Софія Андрухович зізнається: «Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму». А у фейсбуці намагається остудити гарячу хвилю компліментів: «Я просто написала книжку про хавчик в історичних декораціях».

Звісно, «Фелікс Австрія» заслуговує і на компліменти, адже достоїнств у роману чимало: це і барвиста художня мова, що зачарувала багатьох, і оповідні синтаксичні прийоми, що варіюють від довгих речень із «шульцівськими» нанизуваннями-переліками до рубаних односкладних речень при імітації класичної психоаналітичної прози, це і скрупульозне вивчення та відтворення історичної епохи, і закручена інтрига в кінці роману, а також класична розв’язка… Отож, це пристойно скроєний роман, однак категоричне твердження Євгена Стасіневича, що «це точно не масова література», я піддаю сумніву. В цих словах видніє бажання покласти новий роман Софії Андрухович на «високу» полицю, а відтак подолати комплекс Великого Роману. Але ж літературний критик повинен пам’ятати, що визначення «масова література» не є лайкою, що рівень такої літератури може зростати разом із рівнем читача і що для категоричних тверджень треба мати тверді докази, які спираються на текст твору.

Я згоден з Євгеном, що під час читання «Фелікса» виникає відчуття «надмірної солодкавості» тексту, однак не погоджуюся з тим, що це відчуття врешті відступає і зникає. Окремі критичні читацькі відгуки щодо «Фелікса» стосувалися надмірності в стилізації галицької лексики й детальних описів пейзажів та інтер’єрів. Звісно, можна пояснити такі скарги несприйняттям галицькості чи Габсбургів, однак це буде спрощене пояснення.

Річ у тім, що перша половина роману Софії Андрухович фактично є затягнутою експозицією і зав’язкою. До моменту появи Фелікса на 126-ій сторінці в тексті відчутно бракує конфлікту та інтриги. Так, ми спостерігаємо психологічний і побутовий конфлікт Стефи з Петром і Аделею, але навіть цю не насичену подіями лінію авторка гасить постійними ретардаціями. Чого лише вартує п’ятисторінкова поїздка Стефи на ровері та опис процесу миловаріння, що займає дві з половиною сторінки. Таке враження, що півроману авторка сумнівається, з якої карти їй походити, а наприкінці одним махом викладає усі козирі на стіл.

Окрема тема це кулінарія. Можна навіть було б пожартувати, що роман Софії Андрухович тримається на трьох китах – Kinder, Küche, Kirche. При цьому священики грають ролі психоаналітиків, однак єдиним дійсно великим «китом» виявляється кухня, а діти і церква більше виконують функції фальшивих гачків, на які авторка спритно ловить своїх читачів.

Кулінарія стала надійною опорою Софії Андрухович під час написання роману. Розлогі кулінарні пасажі не зникають і в другій, більш динамічній, частині тексту. Навіть наприкінці маємо детальне меню страв, які Стефа готує на день народження Аделі. Читач отримує нагоду значно розширити свій словник гурмана: тут вам і макаґіґі, і кармонадлі, і кнедлі зі сливками, і птисі, і труфлі, зварені на мадейрі, і вепрові товченики, і каляфіоровий накипляк, і оршада, і шодо молочне ванількове, і печені пструги, обложені бульбою. З цієї причини роман «Фелікс Австрія» потрібно читати одночасно з іншою новинкою «Видавництва Старого Лева» – «Галицькою кухнею (з фартухом)» від Юрія Винничука. Виникає враження, що авторка навіть потрапляє в певну залежність від вишуканої, делікатесної мови, що часом призводить до конфузів. Наприклад, у сцені загострення конфлікту між Аделею і Стефою служниця жбурляє поперед себе нічні горщики, ті гримлять «немов литаври», а далі «золотиста рідина спадає додолу рясним водограєм». Хоча йдеться не про мед чи цитринову воду з цукром, а про звичайну сечу.

Кулінарна тема в романі добре поєднується з туристичною. Раз по раз зустрічаємо як не фрагменти путівника австрійським Станіславовом, то яскраві байки для туриста: Франц-Йосиф I дуже любив бульйон, але під час відвідин Галичини їв лише червоний борщ на підчеревині з грибами, квасолею і часником, або архикнязь Отто, повертаючись із полювання, зупинився у Станіславові й так захопився смачним обідом у вагоні потяга, що не встиг перед відправленням оглянути місто.

Туристичність роману Софії Андрухович залишається цілком політкоректною (щодо цього питання я теж змушений не погодитися з Євгеном Стасіневичем), і ця політкоректність виявляє себе передусім у мові. Адже принцип стилізації художньої мови, який намагається використовувати авторка, вимагає називати «єврейський квартал» «жидівською дільницею», а «євреїв» «жидами». Проте вживання таких слів могло б викликати звинувачення в неполіткоректності. На безпечній відстані від провокації зупиняється авторка і в розвитку лінії стосунків Стефи й Аделі, а також еротичних фантазій Стефи про отця Йосифа. Обидва епізоди теж стають фальшивими гачками, які підтримують напругу й інтригу в тексті, однак при цьому не претендують на скандальність. Таким же оманливим прийомом стають і сцена появи Фелікса, що підштовхує до асоціацій з міфом про Пігмаліона чи казкою про Івасика Телесика, і лінія викрадених сакральних реліквій, що зав’язується на початку роману, створюючи ефект детективності, та зникає, щоб з’явитися лише на останніх сторінках.

Так Софія Андрухович намагається працювати в стилі ілюзіоніста Шевальє Торна, відволікаючи увагу читача на ефектне штукарство, а тим часом швидко закручує інтригу і так само раптово розв’язує її. Читач вражений і зачарований. І це найкращий комплімент для авторки.

Однак повертаючись до вистави Ернеста Торна на початку роману, хочеться нагадати критикам про те, що їм не можна піддаватися на wow-ефекти, а треба залишатися такими ж уважними і скептичними глядачами, як Стефа Чорненько. Тоді можна побачити нитки, шви, металеві каркаси і навіть кувалду за кулісами. Усе решта – літературна журналістика.

Андрій Дрозда

Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.