Ідентичність: імпорт/експорт

Олександр Михед.  Фото Антона Іванова
Олександр Михед. Фото Антона Іванова

У дискусію стосовно того, кого варто висувати на омріяний «Оскар» від України – «Поводиря» чи «Плем’я», були втягнуті ледь не всі ключові «лідери фейсбучної думки» і небайдужі до українського кіно (тобто майже всі). Хроніки подій наводити не буду, однак спробую дати свою відповідь на питання – кого ж насправді, як на мене, мало сенс висувати на «Оскар» у категорії «найкращий фільм іноземною мовою».

У випадку з «Поводирем» та «Племенем» не варто послуговуватися категоріями «кращий»/«гірший» (як це робили кінокритики, протиставляючи «шароварщину та ідеологічність» «авангарду й новаторству»). Це два цілком різні концептуальні підходи до формування та ретрансляції меседжів. І, звісно, орієнтування на різні аудиторії.

Boris Mikhailov. Untitled, from the series Case History. 1997–98. Chromogenic color print. Courtesy the artist, Pace/MacGill Gallery, New York, and Galerie Barbara Weiss, Berlin. © 2011 Boris Mikhailov
Boris Mikhailov. Untitled, from the series Case History. 1997–98. Chromogenic color print. Courtesy the artist, Pace/MacGill Gallery, New York, and Galerie Barbara Weiss, Berlin. © 2011 Boris Mikhailov

«Поводир» Олеся Саніна – це амбітна спроба творення новітнього українського епосу. Події кінофільму охоплюють ключові больові точки української історії першої половини ХХ ст. «Поводир» працює з глибинними рівнями української ідентичності й пластами архетипів. Пісня, хата, взаємопоміч, спокута тощо. Однак для розмови про національну ідентичність Санін використовує технологічно вишукану стилістику великого голівудського наративу з оригінальними операторськими знахідками, паралельним монтажем, змінами темпу оповіді і т.д. Для переформатування розмови про «вічність» цінностей використано привабливу імпортовану форму, яка є звичною для широкого глядача. Санін розриває звичне коло депресивного плачу української культури і в фіналі фільму остаточно виходить у площину «міфологічного». Він здійснює своєрідне позитивне програмування виходу з лабіринтів національної безвиході.

Boris Mikhailov. Untitled, from the series Case History. 1997–98. Chromogenic color print. Courtesy the artist, Pace/MacGill Gallery, New York, and Galerie Barbara Weiss, Berlin. © 2011 Boris Mikhailov
Boris Mikhailov. Untitled, from the series Case History. 1997–98. Chromogenic color print. Courtesy the artist, Pace/MacGill Gallery, New York, and Galerie Barbara Weiss, Berlin. © 2011 Boris Mikhailov

«Плем’я» Мирослава Слабошпицького працює зовсім в іншій площині. Розповідаючи історію життя інтернату глухонімих, вкорінену в умовну сучасну українську реальність, фільм оголює звірине начало, закладене в людині. Історія про жорстокість світу, який не лишає молодій людині вибору, окрім як злісно вишкіритися і бити навідсіч. Спільнота інтернату, «Плем’я», живе за первинними законами, нагадуючи про вічну актуальність антиутопічного «Володаря мух». Персонажі фільму блукають колами безкінечного пекла – проституція, пограбування, аборт, боротьба за виживання. Об’єктив оператора Валентина Васяновича довгими планами затягує глядача в це пекло, в очі якого він, щоправда, і так дивиться щодня. Певно, символізм фільму мав би виходити на загальнолюдський рівень  і піднімати питання про глухоту будь-якого суспільства, про неможливість артикуляції, промовляння хоч чогось. Однак, здається, існує велика ймовірність, що «Плем’я»-притча прочитується глядачем як «Плем’я»-фільм-жахів про безвихідь української реальності. Власне, відповідаючи очікуванням не-українського глядача про сучасну Україну, її дикий образ, сформований через медіа і товщі стереотипів. Фінал фільму, як і у випадку «Поводиря», виходить на міфологічний рівень – герой повертається з потойбіччя, стає янголом-месником, котрий знищує всю гидь цього світу і буквально не дає глядачеві виходу, зачиняючи перед ним двері. І сам фільм є знаковою системою, майже закритою для широкого глядача, за винятком тих, хто володіє мовою жестів.

Питання ідентичності стає наріжним у сучасному українському культурному просторі, оскільки час карнавалу минув, залишивши по собі відчуття відповідальності кожного мистецького жесту. І «Поводир» видається конструктивною спробою переформатування самого питання та закладає основи для подальшого пошуку.

У контексті глобальної культури, яка наразі ще втримує інтерес до «українського», пошук засобів для демонстрації своєї ідентичності є не менш важливим. Відповідаючи ж на ключове питання – хто мав би їхати за «Оскаром» – звісно, «Плем’я». Фільм, який експортує ідентичність і відповідає очікуванням умовного «західного» глядача.

І якщо згадати, що з-поміж усіх українських фотографів у колекції одного з найважливіших музеїв світу, Museum of Modern Art в Нью-Йорку, знаходяться роботи лише Бориса Михайлова з серії «Історія хвороби» (фіксація життя безхатьків і маргіналів у Харкові наприкінці 90-х), то ця думка тільки підтвердиться.

Олександр Михед – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів. Народився 1988 року. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Автор численних публікацій у провідних українських ЗМІ (від «Дзеркала тижня» й «Кореспондента» до «Українського тижня» і «Сучасності») та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, Чехії. Вибрані есеї перекладалися англійською, польською, сербською, російською мовами. Автор художньої книги «АмнезіЯ» (К.: "Електрокнига", 2013). Уривки книги перекладено англійською, німецькою та польською мовами. Книга стала підґрунтям для літературно-мистецького мультимедійного проекту «АмнезіЯ project: Відкрита платформа» (www.amnezia.in.ua). Персональний сайт: www.mykhed.com