Фелікс Софія

Владислав Івченко
Владислав Івченко

Прочитавши «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, я побачив там не великий роман, а роман, від написання якого автор отримала велике задоволення.

Більше, аніж про «Фелікс Австрію» цього року в Україні не говорили про жодну книгу. Навіть Жаданова «Месопотамія» нервово «курить у сторонці», бо вона породила хвильку, тоді як «ФА» викликала ціле цунамі. Здебільшого схвальне. Навіть не просто схвальне, а піднесено схвальне, аж патетичне. Сашко Стукало у ФБ написав, що наступної книги такого ґатунку доведеться чекати не менш ніж чотири роки. Євген Стасіневич вупевнено назвав «ФА» великим романом, на який так чекав сучукрліт. Все це роздмухування очікувань, корисне з маркетингового погляду (як не купити книги про яку всі говорять і так говорять! Купили, перший наклад розійшовся за кілька тижнів), заважає читачеві правильно налагодити свої очікування щодо роману.

Бо «ФА» зовсім не велика, в сенсі задумки, тематики, прийомів, а навпаки, дуже маленька, іграшкова книга, яка принципово намагається уникнути якихось конфліктів чи проблем. Тому дія книги відбувається в Австро-Угорській імперії, бабці Австрії часів її розквіту. Одна з найбільш країн Європи, що знайшла гармонійне поєднання прогресу та традицій, імперського та національного, світського та релігійного. Держава без недоліків, вона виглядає в «ФА» таким собі цукровим будиночком. Це не реальна Австро-Угорщина, а мрія про неї, спогади про уявний золотий вік, коли все було добре і всім було добре. У нас на Сході таким райським часом є або СРСР часів застою (справжня Мекка так званих «совкодрочерів»), або Російська імперія до 1914 року (кадети, балерини, бали та інший «хруст французской булки»).

Отже, вже обраним часом автор «ФА» відгородилася від будь-яких аналогій із сучасністю. З не меншою послідовністю виведено за межі оповіді конфлікти в тодішньому суспільстві. В уявній Австро-Угорщині національності живіть мирно, так само, як і конфесії, а також прошарки. Німці товаришують з євреями та русинами, римо-католики – з протестантами та юдеями, а бідні – з багатими. Все чудово, герої живуть у найкращому зі світів, осіяні мудрим правлінням імператорського дому.

Єдині пристрасті, яким дозволено вирувати, це особисті пристрасті героїнь, особливо трудящої та причинної Стефи, як розривається між кухарством та серцевими хвилюваннями. У вигаданому світі і пристрасті вигадані: в книжці майже нічого не відбувається, але Стефа хвилюється з такою інтенсивністю, наче живе у нас час, активно читає новини і коментує щось у фейсбуці. Стефа завмирає, холодіє, серце її то починає битися швидко, то майже зупиняється, вона легко непритомніє. Все згідно з канонами Прекрасної епохи. З погляду нашого цинічного часу, всі ці постійні Стефини хвилювання виглядають як наслідки відсутності сексуального життя (а з 16-ти годов душит девушку любовь), які сублімуються то в релігійність, то в стервозність.

Гормони так душать Стефу, що забивають їй памороки. Вона починає чути те, що хоче, а не те, що говорять. У стані Стефи опиняється і читач, який хоче вперти «ФА» в прокрустове ложе зрозумілого жанру. «Ага, історичний сентиментальний роман» – думає читач і сподівається що все обмежиться численними подробицями староавтрійського побуту, всіма цими залізками, цвібаками, веприною та тортом по-медіоланськи. Аж ні, книга повертає на Стефини серцеві муки. «А, то це романтичний, жіночий роман!» – думає читач. Нещасне кохання до панотця, пристрасть, що руйнує всі перешкоди, викриття і осуд суспільства, під тягарем якого священнослужитель зламається і відступить. А Стефі залишиться лише плакати і бути ганьбою всього Станислава. А може, панотець витримає удари долі, між трусами та хрестом, обере перше, забере Стефу і поїде кудись далеко, щоб почати нове життя. Читачки втирають сльозу і зітхають. Коли з’являється Фелікс. «Сиротський роман!» – здогадується читач. Олівер Твіст на австрійський манер. Історія хлопчика зі складним життям, який потрапляє до людей, що полюблять його, але минуле не відпускає бідолаху! Пан Торн у якості головного злодія. Якщо додати ще зниклі з культових споруд дорогоцінності, то це вже плутовський роман, майже детектив! Стефа проти циркової мафії! Але Торн з’явиться в будинку Петра та Аделі лише для того, щоб проректи Стефі майбутнє, після чого зникне. Лінія з Велвеле. «Роман американської мрії!» – радіє читач. Аякже, Драйзера читали, знаємо. Двоє молодих емігрантів, русинка та єврей, відбувають до Америки і починають нове життя, будують велику гастрономічну імперію, «Макдональдс» тих часів, завдяки якому в США зараз їдять не бургери з картоплею фрі, а шинку, печену в тісті, та віденський розбратель. І ось уже патріархи гастрономічної промисловості сидять у себе в маєтку під Чикаго, весь світ біля їхніх ніг, але згадують вони славні дні у Станиславові, коли біля ніг буле все життя! Тільки ж Стефа з Велвеле не виїдуть навіть із міста.

Читач кліпає очима, спостерігаючи за всім цим калейдоскопом, і не розуміє, в який жанр втулити «ФА». Здається, що правильна відповідь: у жодний. Це не жанрова література (тут хочу пояснити, що це не комплімент, нічого погано в жанрі немає, виключно констатація факту), бо роман не націлений на задоволення очікувань читачів. Швидше, його було писано задля радості автора. Яка, наче вже згадуваний фокусник Торн, на наших очах виліплює декорації та персонажів, керує ними, за необхідності здуває чи підпалює. Одне слово, бавиться, як маленька дівчина з улюбленими ляльками та вирізками з модних журналів. Саме від цієї гри «ФА» виглядає таким, легким, майже повітряним. І, мабуть, автор дуже дивується, коли хтось закочує очі та з придихом починає говорити про велич. Пані Софія сама спробували трохи прикрутити гніт фанфарам, підказавши у фейсбуці, що просто «написала книжку про хавчик в історичних декораціях». Але критики так довго чекали на Великий Роман, що побачили його в «ФА». І цим зробилися дуже схожими на Стефу. Яка чула те, що хотіла.

«ФА» закінчується пожежею. Так само, як і починається. Вогонь зв’язав Адель та Стефу і він же дав їм волю одна від одної. Хтось сприймає фінал так, що дівчат ще врятують і вони житимуть нарізно. Хтось так, що тільки смерть розлучить їх. Не важливо, що автор, як і Торн, спалює фігурки. Всі фокуси продемонстровано, читачі зачаровані, автор щасливий. Завіса, бурні та тривалі оплески.

Владислав Івченко

Український письменник, журналіст. Автор книжок "Івченко об’єднує Україну"; "Стовп самодержавства або 12 справ Івана Карповича Підіпригори" (у співавторстві з Юрієм Камаєвим); "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"; "Химери Дикого поля"; "Найкращий сищик імперії на Великій війні"; "Найкращий сищик та падіння імперії"; "Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми"; "2014"; "Одісея найкращого сищика республіки"; - "Третій фронт"; "Одного разу на Дикому Сході"; "Детективна агенція "Буря і Натиск".