Українська авангардна поезія. Постпостмодерна інтерпретація

Українська авангардна поезія (1910 – 1930-ті роки): Антологія / Упор. Олег Коцарев, Юлія Стахівська ; передм. Олега Ільницького. – К. : Смолоскип, 2014
Українська авангардна поезія (1910 – 1930-ті роки): Антологія / Упор. Олег Коцарев, Юлія Стахівська ; передм. Олега Ільницького. – К. : Смолоскип, 2014

Одна з книг відомого українського літературо- і культурознавця Тамари Гундорової називається «ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація». Мене у цій назві завжди вабила оця друга частина: постмодерна інтерпретація, виявляється, відрізняється від модерної, домодерної чи постпостмодерної. Оце засадниче уявлення про те, що явища як такого не існує, натомість постійно виникають все нові і нові його інтерпретації, які творять безкінечність явищ, дуже добре характеризує весь постмодерний підхід до культури взагалі й до окремих її періодів зокрема.

Перші прочитання українського авангарду літературознавчою думкою, після тривалої вимушеної перерви, припадають на кінець 1980-х – початок 1990-х років. Це водночас час «наздоганяння» українською культурою постмодерну, який, на думку тої ж таки Т. Гундорової, генетично пов’язаний із авангардом. Можливо, саме така спорідненість, можливо, затисненість у вузькі хронологічні рамки (адже впродовж 10-15 років треба було паралельно повертати в обіг літературу 1920-х і надолужувати все, що після неї було згаяне), призвели до того, що феноменом українського авангарду цікавилися доволі побіжно, іноді навіть поверхово, що виявилося і в репрезентованості самих текстів, і в теоретичному їх осмисленні. Постмодернізм, зайнятий собою і самоідентичністю, виявився навіть ворожим до авангарду, що будь-які ідентичності відкидав або ними жонглював, неготовим до його тлумачення, сприймання і відтворення. Звісно, не в усьому (про що свідчать і такі художні практики, як творчість «Червоної фіри», і деякі непогані статті, присвячені авангардові), але переважно.

Український авангард узагалі видається мені якоюсь «нещасливою дитиною». На початку двадцятого століття він збігся у часі із модернізмом, який засновувався на зовсім інших позиціях: пошуку нових форм, звісно, але задля вираження старих, чи точніше, вічних значень. Модернізм у нас домінував, він насолоджувався, розростався, розмножувався численними течіями, радіючи тому, що народництво і реалізм перестали тиснути, вказуючи правила гри. Модернізм, із його численними нео-, відтворював у собі риси романтизму, бароко – вивищуючи Я творця і Я тексту, плекаючи їх і шануючи.

Авангард для української літератури – дитина нещаслива, дитина, якій гратися забороняють, питання якої ігнорують, примхи оскаржують. Авангард – руйнівний і нешанобливий, крикливий та епатажний, експериментальний, радикальний і вільний – чужий українській культурі, принаймні на початку ХХ століття. Засвідчує це, як на мене, і щойно видана антологія, що презентує не лише вже знаних майстрів, а й цілу низку невідомих імен.

Книжку цю приємно тримати в руках. З кількох причин. Найбанальніша та, що вона добре видана. Тверда палітурка і білий папір (не смійтеся!) засвідчують серйозність намірів видавця і упорядників, намірів повернути авангардні тексти у широкий обіг, оскільки, на їх думку, «поступ прочитаності самих текстів залишається дуже скромним», авангардні твори банально недоступні, бо розкидані у часописах, рідкісних виданнях, архівах. Тепер, принаймні поетичний авангард, принаймні значна його частина, зібрані під однією обкладинкою. Точніше, під двома, адже кращі авангардно-постмодерні традиції гри з читачем тривають: антологію можна купити з двома варіантами палітурки.

Книжку приємно тримати в руках, оскільки вона змістовна. Коротка, але ємка передмова, мабуть, на сьогодні найґрунтовнішого дослідника українського футуризму О. Ільницького, розлогіші, не менш посутні зауваги укладачів О. Коцарева та Ю. Стахівської. Біографії, часом доволі карколомні, поетів-авангардистів, їхні тексти й бібліографія видань. Читач, який почне ознайомлюватися з українським авангардом за цим виданням (впевнена, що у списки рекомендованої літератури до університетських спецкурсів воно потрапить вже зовсім скоро) матиме доволі повну картину, матиме матеріал для роздумів. А це дуже важливо. Такий читач, почувши прізвище Влизька чи Троянкер, не впадатиме у легкий ступор, не відчуватиме власної безсилості від неможливості банально прочитати текст, захований у надійних тенетах центральних бібліотек чи приватних архівів. Антологія розширює коло читачів авангардної поезії, можливо, в рази збільшуючи його, навіть порівняно з кількістю читачів-сучасників авторів.

Антологія засвідчує повернення інтересу до того, що постмодернізм намагався відкинути: тексту як такого, біографії як такої, імен, дат, цифр. Точність і однозначність, які необхідні для розуміння. Інтерпретація вторинна, якщо немає текстів. Інтерпретація неможлива без текстів, тексти неможливі без «народився такого-то року у такій-то губернії». Тексти й біографії неможливі без роботи в архівах і бібліотеках. Антологія повертає до розуміння потреби в такій роботі, повертає до текстів.

Важливим фактом є те, що це видання покликане представити не тільки «метрів» авангарду – Семенка, Поліщука, Шкурупія. «Очевидно, не кожен поет і не кожен твір, представлений у цій антології, може претендувати на схвалення компетентного читача», – зазначає у передмові О. Ільницький, запрошуючи до дискусії. «Наш добір авторів і віршів, поза сумнівами, цілком надається до критики», – продовжують думку упорядники, прогнозуючи, що дана антологія стане тільки початком для нових творчих проектів. Мені здається, що справді стане. Вона відкриває новий етап пізнання і тлумачення українського авангарду – постпостмодерний. Цей етап не заперечуватиме можливості багатьох інтерпретацій, на якому наполягав постмодернізм, але ці нові прочитання потребуватимуть більшої кількості текстів – не лише основних, а й другорядних, вторинних. Потребуватимуть нових фактів – із відкритих архівів, забутих видань, уперше записаних спогадів. Етап, який уже не дивується тому, що в Україні був авангард, не боїться його і не заперечує, а сприймає як цілісне явище, в чомусь своєрідне, у чомусь сформоване під впливами європейських і російських течій. У цьому авангарді знаходиться місце Едвардові Стрісі – людині, яка мимохіть створила тексти, авангардніші за авангардистів. Знаходиться місце для Андрія Чужого, що дотримався авангардної поетики навіть після ув’язнення і намагався надрукувати свої тексти і в роки глибокого застою 1970-х. Знаходиться місце для Гро Вакара, учасника детективної історії з кількома невідомими. Та ще для багатьох мало і зовсім не відомих авторів. Суперечливим є підбір імен – це правда. Чи належать до авангардистів Богдан-Ігор Антонич і Павло Тичина? Не знаю. Наскільки цінною є творчості Мечислава Гаска? Не знаю. Про це можна сперечатися, пропонуючи різні оцінки та інтерпретації, але сам факт наявності, заявленості цих текстів, їх проговореності як авангардних видається переломним.

Важливою є спроба бодай коротко зафіксувати таке явище як «західна гілка» українського авангарду, тобто творчість письменників із Західної України та еміграції. В антології представлена поезія В. Хмелюка, якого укладачі називають чи не «найчистішим» нашим авангардистом:
я прийшов на світ
щоб ступити йому в хитре око
і жартуючи поринути в теплім
лоні.
І так у задумах я дійшов
до місця побачення з молодицею.

Є тут і твори Є. Бунди, Я. Цурковського, С. Гординського, В. Гаврилюка, окремим додатком презентовані автори львівського журналу «Будяк». Ці нові або майже нові імена, безперечно, змінюють картину нашого авангарду, насамперед додаючи їй рис експресіонізму, сюрреалізму, дадаїзму, що відсуває футуризм із позицій безперечного лідера.

Окремо варто згадати Ніка Бажана – саме під таким іменем представлений цей поет у антології. Його авангардна, надзвичайно насичена творчість наразі потребує перепрочитання і нових оцінок:
Різкий плижок, зухвалий скік,
сухий, як дріб, галоп
і флейт одчай, цих флейт баских
над ямами синкоп.

У зв’язку із багатьма іменами спливає проблема взаємин авангарду і соцреалізму. Укладачі вважають, що «авангардисти здебільшого підтримали нову диктатуру», за що потім розплатилися власним життям і можливістю до творчості. Саме зв’язок із соцреалістиним мистецтвом називають вони й однією із причин непопулярності авангарду у 1990-х роках. На нашу думку, взаємини ці складніші, не такі однозначні: якщо авангард був потягом до нового, який виражався у інтересі до перебудування світу, що об’єднав його із тогочасним політичним рухом, то соцреалізм – це свідоме обмеження творчості, її стагнація. Ця проблема, порушена антологією, вартує окремого, глибшого дослідження. Так само, як і питання про пролетарську літературу і її приналежність до авангарду – питання, що в нашому літературознавстві досі відсунуто навіть не на другий план.

На моє переконання, автори-укладачі зробили величезну роботу, яка, звісно, може бути критикована (от, наприклад, на сторінці 457 у біографії Миколи Скуби, вочевидь, є одруківки), але має бути й гідно поцінована. Адже виявляє новий підхід до авангарду і, головне, відкриває можливості дальших і дальших прочитань, інтерпретацій (уже постпостмодерних!)
і
роз
думів.

Ірина Забіяка

Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.